Уильям Джейкобс – Книга пригод 3 (страница 10)
Край воріт стояли бородаті євреї з чорним блискучим волоссям, у гостроверхих капелюхах і засмальцьованих, брудних і, напевно, в уже давно непраних лапсердаках. Євреї, переночувавши в якихось повітках чи у своїх убогих повозах, чекали, коли їм буде дозволено увійти до табору, про що слізно просили гетьмана.
Вони приїхали до війська переможців, добре знаючи, що принесе цей набіг — військо з нього прижене багато худоби і повернеться з превеликою здобиччю: золотом, сріблом, різноманітним убранням, книжками й іншими коштовними речами. Євреї знали, що чехи до деяких возів із здобиччю муситимуть запрягти по шестеро й більше возовиків. А ще ж вони мають багато худоби: не коней, бо їх біля Хойниць полягло чимало, а овець і корів, і, напевно, продаватимуть їх разом із зброєю та іншими речами. Тут може бути ярмарок, не гірший за краківський два роки тому, де чехи продавали шістнадцять корів за дві копи грошів.
Тому й наважились євреї підійти так близько до війська, хоча це було небезпечно. А зараз вони терпляче вичікували і так само терпляче зносили погордливі погляди, глузування й принизливі слова найманців та погоничів і покірно перепитували: може, вже гетьман, пан Чапек, дозволив?
І знову лопотіли між собою, наче сварилися, а тоді нараз замовкли і вп'ялися очима в сиві вуса ватажка, що саме проїздив поряд на вороному коні, в білому вбранні і при повному озброєнні, запорошений і спітнілий. Товчимак навіть не помітив, як євреї низько кланяються, хіба що спересердя плюнув. Зіщулені євреї це побачили, але ще краще вони помітили гарне сідло, яке віз у табір ватажків супутник Яцек Поляк. Той голосно засміявся, коли один з євреїв, старий і згорблений, не відводячи від сідла очей, щосили заволав:
— Куплю! Куплю це сідло! Пане, прошу, продай!
І решта враз зарепетувала:
— Купимо! Продай, пане!
Тим часом Товчимак в'їжджав до табору, звідки аж за ворота лунали гомін і гамір. Особливе пожвавлення панувало біля передніх і задніх возів, що стояли праворуч і ліворуч потрійною валкою. Біля почеплених на вози ринв, що їх під час боїв заповнювали каменюками, стояли возовики, ще без реміняччя і хомутів, у запрягах по чотири або й більше, залежно від того, скільки коней потребував той чи інший віз. Їздові без шоломів і щитів, неодягнені й брудні, стояли біля коней, витирали вози або разом з іншими готували сніданок. Найманці, латники і щитоносці сиділи на возах, у проходах між ними чи біля наметів, що стояли рядами.
Вози й намети Сирітської громади з одного краю чи з одного міста стояли завжди поряд, що засвідчувала корогва, устромлена в землю перед наметом хорунжого; ось у цьому місці на корогві лев, а трохи далі овечка чи гуска, корона чи чаша, ще далі — герб міста з написом чи без напису.
Посуваючись повз намети й вози повільною ступою, Товчимак минав вояків зі свого Градецького краю; ось трутновські вози, а там — краледворські, а за ними — яромержські, а ще далі видніли вози найближчих земляків — горян з Находського краю та навколишніх місцин. Тут до нього зверталися, про щось питали, але він лише стримано вітався, нікому не відповідаючи й не зупиняючи коня ані на мить.
Пан Мікулаш їхав повз своїх знайомих, хоча й там, через увесь плац, у правому ряду, до якого був чималий шмат шляху, де стояло кілька кутногорських возів, вози коуржимські, з Чеського Броду й Пршибислава, за ними — вози з Ріхембурга, з Полічки, Високого Мита й Літомишля — й там добре знали старого Рокитенського. А він, їдучи попід лівим рядом, нарешті добувся до возів першого «сирітського» міста — Градця-на-Лабі. Цих возів стояв довгий ряд. Тут біліли численні намети, а біля одного з них, найбільшого, височіла могутня корогва червоного кольору, на якій зображено колишнього їхнього батька Жижку — батька усієї громади, «що живиться полем», а тепер, після його смерті, осиротілої — славної та блаженної пам'яті, на білому коні в латах і з булавою в руці, як він їздив живим.
То була славна градецька корогва, під якою вони не програли жодної битви, — ніхто не наважувався зустрічатися з ними у чистому полі. Звідси вже було недалеко до найбільшого намету, де гетьман — пан Чапек — жив разом з військовим писарем Бужеком із Смолотил. Рокитенський, спинившись біля вояків з Градецького краю, зліз з коня і попрямував до гетьманського намету.
А навколо Яцека вже зібралося багато «братів», що повиходили з наметів і возів; ба навіть із того боку плацу дехто прибіг подивитись, що тут діється. Юрмилися біля поляка, щоб послухати новини й подивитися на його гарне, червоне сідло з дивовижною інкрустацією.
Яцек, поблискуючи очима, пояснював, розповідав, хизувався і відповідав на питання чеською, польською і русинською мовами, бо не один поляк і не один русин-українець служили в ротах польової Сирітської громади.
Рокитенський, зупинившись біля гетьманського намету, колись вельми розкішного, але тепер потемнілого й потьмянілого від дощу й негоди, запитав у вартового, чи тут пан Чапек. Почув, що тут і що з ним ще писар та якийсь польський пан.
Коли старий Рокитенський увійшов до намету, з низького ложа, застеленого ведмежою шкурою, зістрибнув на землю крапчастий пес. На тому ложі сиділи пан Чапек і посланець польського війська, Петр з Остророга, брат польського воєводи Сендзівоя з Остророга, великого приятеля чехів і прихильника братерства з ними. Осторонь, біля похідного столу, обіч великої купи зброї, військовий писар Бужек із Смолотил, поклавши на стіл грамоту з причепленою до неї печаткою, ставив тавро Сирітської громади на одну з двох грубезних, кованих скринь.
Пес став, як укопаний, бо на нього гримнув гетьман — чоловік у розквіті сил, із здоровим, рум'яним обличчям, іскристими, карими очима, чорними вусами й бородою. Пан Чапек привітав Рокитенського й почав його розпитувати про засідковий загін, про Салаву, про німців і про хойницького комтура, а потім запропонував йому сісти й поцікавився, чи, бува, Рокитенський не зголоднів. Потім звелів найманцеві принести вина.
А старий Рокитенський, сідаючи на другу, ковану скриню, дістав з кишені перехопленого листа і подав панові Чапеку, стисло розповівши, що сталося минулої ночі. Гетьман швидко встав, аж задзинчали остроги на чоботях, і квапливо простяг руку по папірця. Коли він устав, зранку ще й досі без панцера, підперезаний грубим поясом, старий вояк мимохіть замилувався, який той ставний і стрункий. Писар, невисокий, але плечистий, безбородий і з великими вусами, з мечем на поясі, став біля пана гетьмана, щоб роздивитися, що той тримає в руках. Обидва підійшли під смугу світла, що падала до намету з напіввідтуленого входу
Пан з Остророга — у довгій куртці з коштовним поясом і кривою шаблею в розкішних червоних, оксамитових піхвах, з вишуканою інкрустацією на поясі, з високо підголеним над чолом і потилицею волоссям цікаво й якось жадібно дивився на обох чеських ватажків.
А Рокитенський навіть не поворухнувся — його похмуре обличчя здавалося спокійним, і лише очі, що пильно дивилися на гетьмана й писаря, яскріли живим блиском.
Чапек ступив крок назад і проказав;
— Це написано латиною. Бужеку, читай!
І той, тільки-но взявши листа до рук, оголосив:
— Лист від самого великого магістра.
— Що ж він пише? І кому? — в один голос вигукнули пан Чапек і польський посланець.
Рокитенський, не сказавши жодного слова, поставив на стіл порожній кубок, з якого пив вино.
— До Хойниць, комтурові Фрішборну. Він думає, що ми ще там стоїмо табором, — повідомив військовий писар і знову почав швидко читати щільні рядки кутастих літер.
— Далі пише, що не може надати допомогу, принаймні тепер, щоб Фрішборн боронився скільки може, щоб стримував єретиків якомога довше. Сміховище! І щоб рицарі, поки не прийде допомога, добре подбали про Квидзвін, Штум і особливо про Тчево. Пише, що допомога прийде… — В цьому місці Бужек, не розуміючи, затнувся. — Schiffskinder, — вимовив він німецьке слово, питально дивлячись на польського пана.
— А, «діти кораблів»! — переклав поляк і пояснив: — Розбійники. Морські розбишаки. Вони й цих завербували!
Бужек знову заглибився в листа, але, прочитавши лише два слова, затнувся. Він мовчки дивився на аркуш, немов не вірив написаному, тоді глянув на пана Чапека та вельможного поляка й вигукнув:
— Слухайте, що тут написано!
— Ну ж бо, читай! — нетерпляче спонукав гетьман.
— Silesiacos et cum iis — сілезці і з ними… загін чеських найманців!
— То не правда! — заволав пан Чапек із Сан
— Правда. Тут так написано, — і військовий писар ребром долоні вдарив по листу великого магістра хрестоносців.
— Хай їх Господь покарає! — скрикнув, побагровівши, запальний пан Чапек, і в нього заблищали очі. — Це, без сумніву, найжалюгідніші покидьки, пройдисвіти, розбишаки, — додав він і обернувся до пана з Остророга, наче вибачаючись перед ним. — Це люди без віри й честі. Інакше б вони не пішли проти нас і вас!
А військовий писар, з листом у руці, вражено повторював:
— Загін із Чехії… Чехи… Чехи!..
— З хрестоносцями! З німцями! — знову вигукнув гетьман.
Знадвору долинав гамір, мішанина голосів, неначе навколо намету зібрався великий натовп людей. Проте в наметі цього ніхто не помітив — лише старий Рокитенський, що й досі сидів з похмурим обличчям, не кинувши жодного слова, подивився на вхід. Раптом до нього звернувся писар: