Уильям Джейкобс – Книга пригод 3 (страница 46)
Гість трохи забарився з відповіддю, і чоловік, що сидів у кутку біля вогню, раптом із несподіваною відвертістю промовив:
— Я свого ремесла ні від кого не крию, я — колісник.
— В наших краях із таким фахом можна прожити, — сказав вівчар.
— Та й про моє ремесло може кожен здогадатися, у кого вистачить кебети, — відповів незнайомець у сірому.
— Яке в кого ремесло, здебільшого можна сказати, глянувши на його долоні, — докинув живоплітник, дивлячись на свої руки. — У мене от пальці колючками поколоті, як стара подушечка для голок.
Руки чоловіка, що сидів у кутку біля каміна, мимовільно сіпнулися в затінок, а сам він, затягтись люлькою, пильно втупився в огонь. А гість у сірому жваво підхопив живоплітникове зауваження:
— Це правда. Тільки моє ремесло тим відрізняється від інших, що лишає тавро не на мені, а на моїх клієнтах.
Загадки цієї ніхто не став розгадувати, і вівчарева дружина знов запропонувала заспівати пісню. Гості почали відмагатися всілякими вигадками, як і першого разу, — у того не було голосу, а той забув, як починається пісня. Незнайомець у сірому, якого збадьорив міцний мед, розігрівся і вирішив зарадити лиху, заявивши, що він для почину заспіває сам, і враз, заклавши великий палець лівої руки у пройму жилета, змахнув другою в повітрі і, пильно дивлячись на блискучі гирлиги над каміном, неначе вони надихали його на імпровізацію, почав:
Коли він кінчив перший куплет, у кімнаті враз стало тихо. Тільки чоловік, що сидів у кутку біля вогню, на заклик співака «Хором!» підхопив пісню низьким басом приємного тембру:
А решта — Олівер Джайлз, господарів тесть Джон Пітчер, п'ятдесятирічний наречений та жінки, що сиділи рядком попід стіною, — здавалось, поринули в якісь невеселі думки. Вівчар замислено дивився в підлогу, а його дружина поглядала на співака з досить відвертою підозрою. Їй було незрозуміло, чи незнайомець просто співає якусь старовинну пісню, чи складає нову саме для цієї нагоди. Всі були збентежені темними натяками, неначе гості у Валтасара[102] на бенкеті, крім чоловіка в кутку, що спокійно промовив:
— Починайте другий куплет, друже, — і знову запахкав люлькою.
Співак промочив як слід горло медом і затяг наступний куплет, як його й просили:
Вівчар Феннел озирнувся навколо. Тепер уже не було сумніву, що незнайомець своєю піснею відповідає вівчареві на його запитання. Гості всі до одного здригнулися, стримавши вигуки подиву. Дівчина, просватана за п'ятдесятирічного, мало не зомліла, і, може, таки справді зомліла б, та, побачивши, що наречений не дуже квапиться її підтримати, тремтячи, впала на стілець.
— Ой, та це ж… — зашепотілись гості, що сиділи далі від столу, називаючи один одному лиховісний фах незнайомця. — Тому-то він і приїхав. Адже ж завтра у кастербріджській в'язниці за крадіж вівці мають… отого бідолаху годинникаря. Ви чули про нього? Мешкав у Шотсфорді, не мав заробітку… Тімоті Соммерс… діти помирали з голоду. Вийшов із Шотсфорда на битий шлях, узяв серед білого дня вівцю на очах у фермера, його жінки та їхнього наймита, не побоявся нікого. А цей от, — провадили вони один до одного, киваючи на незнайомця, що співав про своє смертовбивче ремесло, — прибув сюди на місце нашого, померлого, бо у в'язниці свого графства йому нема чого робити. Отож він, мабуть, і житиме в тому самому будинку під мурами в'язниці.
Незнайомець у попелясто-сірому не звернув ніякої уваги на те перешіптування. Він знову підніс кухоль до вуст. Побачивши, що ніхто не поділяє його веселого настрою, крім чоловіка в кутку біля каміна, він простяг руку з кухлем до цього приязного незнайомця, а той простяг йому назустріч свій, і вони цокнулись. Усе товариство не зводило з нього очей. Співак розтулив рота, щоб проспівати третій куплет. Але в цю мить хтось знову постукав у двері. Стук цього разу був тихий та нерішучий.
Всі — і гості, й господарі — сторопіли від страху. Вівчар збентежено подивився на двері, і, хоча дружина втупила в нього занепокоєний погляд, він змусив себе втретє промовити привітно:
— Заходьте!
Двері повільно відчинилися, і на мату ступив ще один чоловік. Але й цього, як і обох перших, ніхто не знав. Це був невисокий білявий чоловічок, одягнений у пристойний костюм із добротного темного сукна.
— Чи ви не скажете мені, як дійти до… — почав був він, обводячи кімнату очима й придивляючись, у яке товариство потрапив. І враз його погляд зупинився на чоловікові в попелясто-сірому вбранні, в цю мить так захопленого піснею, що він ледве чи помічав будь-що інше довкола. І ось він на весь голос заспівав третій куплет своєї пісні, заглушивши нею всі перешепти та розпитування.
Незнайомець у кутку біля каміна, помахуючи кухлем разом зі співаком так захоплено, що навіть мед у нього вихлюпнувся з кухля в огонь, підхопив пісню глибоким басом, як і перше:
Увесь цей час третій незнайомець стояв на порозі. Бачачи, що він зупинився коло дверей і мовчить, гості здивовано та зацікавлено втупили в нього очі. Їх дуже вразив його вигляд — він був наче на смерть переляканий: коліна у нього тремтіли, руки трусилися так, що аж бряжчала клямка, за яку він тримався, побілілі губи широко розтулилися, а очі його просто-таки вп'ялися в веселого служителя правосуддя, що розсівся на стільці посеред кімнати. Ще мить — і він повернувся, хряпнув за собою дверима й кинувся навтіки.
— Хто ж це такий? — спитав вівчар.
Гості, схвильовані неприємним відкриттям, що між ними перебуває кат, і здивовані поведінкою третього незнайомця, мовчали, зовсім спантеличені, і кожне мимоволі відсовувалося все далі й далі від жахливого гостя, який сидів посеред кімнати й на якого тепер усі дивилися, мов на Князя Тьми; врешті між ним і запрошеними гостями поволі утворився порожній простір: «… circulus, cujus centrum diabolus»[103].
Хоч людей у кімнаті й було більше двох десятків, у ній враз запала мертва тиша. Тільки чути було, як тарабанить дощ у віконниці, сичать у вогні краплі, кинуті вітром у димар, та пахкає довга череп'яна люлька в устах першого незнайомця.
Несподівано тиша була порушена. Здалеку, неначе від міста, долинув глухий гарматний постріл.
— Що за чорт? — схопившись на ноги, вигукнув співак.
— Справді, що таке? — спитало разом декілька голосів.
— Арештант утік із в'язниці, от що.
Усі прислухалися. Бухнуло ще раз. Ніхто не озвався, тільки чоловік, що сидів у кутку біля вогню, промовив:
— Мені не раз оповідали, що в цьому графстві стріляють із гармат, коли тікає арештант, але до сьогодні самому ще не доводилося такого чути.
— Чи це не мій утік? — пробурмотів незнайомець у попелясто-сірому.
— А хто б же ще, як не він? — вигукнув вівчар. — Це, мабуть, його ми бачили на порозі. Той чоловічок, що був заглянув у двері, затремтів, як лист на вітрі, коли побачив вас і почув вашу співанку.
— Зуби в нього зацокотіли, і дух йому забило з переляку, — промовив молочар.
— І серце у нього неначе сховалося в самісінькі п'яти, — докинув Олівер Джайлз.
— І дременув він так, наче в нього стріляли, — і собі озвався живоплітник.
— Це правда, зуби у нього зацокотіли, серце сховалося у п'яти, і він дременув, неначе в нього стріляли, — повільно промовив чоловік у кутку біля каміна.
— А я не помітив нічого, — зауважив кат.
— Ми всі здивувалися, чого це він побіг як опечений, — затинаючись, промовила одна з жінок, що сиділи рядком понад стіною. — А воно ось що!
Постріли з гармати, глухі й тривожні, знов і знов лунали через певні проміжки часу, і підозра в усіх обернулась на певність. Страшний незнайомець підвівся.
— Чи є тут констебль? — запитав він грізно. — Коли є, хай вийде наперед.
П'ятдесятирічний жених, увесь трясучись, ступив від стіни, а його наречена заридала, припавши обличчям до спинки стільця.
— Ви складали присягу як констебль?
— Так, сер, складав.
— Тоді негайно рушайте ловити злочинця. Беріть собі людей на допомогу — і тягніть його сюди. Він не міг утекти далеко.
— Гаразд, сер, гаразд. Тільки візьму свій жезл. Я сходжу по нього додому, зараз тут буду, і ми всі тоді рушимо разом.