Уильям Джейкобс – Книга пригод 3 (страница 48)
З його голосу й тону видно було, що він говорить чисту правду. Слова його справили сильне враження на всіх присутніх.
— А ви не знаєте, де ваш брат зараз? — спитав суддя.
— Ні, не знаю. Я його не бачив після того, як зачинив за собою двері.
— Я можу це підтвердити, — промовив констебль, — бо ми весь час були між ними обома.
— Куди він гадає втекти? Який його фах?
— Він годинникар, сер.
— А казав, що колісник. Ач який шахрай! — зауважив констебль.
— Та він, мабуть, сказав так через те, що й годинники, великі чи малі, не роблять без коліщат, — озвався вівчар Феннел і собі. — А мені й самому здалося, що руки у нього занадто вже білі, як для колісника.
— Я думаю, що немає ніякої рації садовити до в'язниці цього бідолаху, — промовив суддя. — Ясно, як день, що вам треба шукати іншого.
І маленького чоловічка негайно відпустили. Але він від цього не повеселішав, бо його дуже смутила думка про брата, за якого він турбувався більше, ніж за самого себе, і тут не могли йому допомогти ні суддя, ні констебль. Коли нарешті він рушив своєю дорогою, всі побачили, що вже занадто пізній час і шукати втікача далі було б марно.
Отож розшуки кмітливого крадія вівці поновилися тільки наступного ранку. До цих розшуків були залучені всі здорові чоловіки, і вони шукали його ревно й заповзято, принаймні на вигляд. Але визначена кара так страшенно перевищувала злочин, що більшість сільського люду в окрузі співчувала втікачеві. Навіть більше: дивовижний спокій і відвага, з якими він пив мед та цокався з катом, та ще й підспівував йому, попавши в таке скрутне становище на хрестинах у вівчаря, викликали у всіх щире захоплення. Отож немає певності, чи всі ті, що гасали за ним гаями та лісами, полями та дорогами, так само ревно обшукували свої власні горища, хліви та повітки. Часом пробігала чутка, що хтось угледів якусь непевну людину десь на зарослому травою путівці далеко від битих шляхів. Та коли починали шукати в тій околиці, ніколи нікого не знаходили. Отож минали дні й тижні — без будь-яких наслідків. І новини, що втікача спіймано, так і не дочекалися.
Одне слово, втікача, що сидів на хрестинах у вівчаря в кутку біля каміна і підспівував катові басом, так і не вдалося піймати. Одні казали, що він подався за океан, інші, — що він і не думав туди тікати, а загубився в нетрях якогось багатолюдного міста. Та хай там як, а добродієві в попелясто-сірому вбранні так і не пощастило не тільки виконати своє ранкове завдання в Кастербріджі, а й взагалі зустрітись по службі з веселим товаришем, з яким він пробавив годину в самотній оселі на крейдяному косогорі.
Давно вже позаростали зеленою травою могили вівчаря Феннела та його ощадливої дружини; гості, що розважалися на хрестинах, майже всі пішли слідом за своїми гостинними господарями; дитина, на честь якої справлялося свято, стала статечною матір'ю родини, а оповідання про те, як одної ночі зайшло до вівчаря у хату троє незнайомців, та про всі подробиці, пов'язані з цим, і досі переповідається в околицях Воронячого Сідала.
Вільям Джекобс
ЧОРНИЙ КІТ
— Я не хотів її брати, — сказав капітан Габсон, не дуже прихильно споглядаючи сіру папугу в притуленій до грот-щогли клітці. — Але дядечко причепився, як реп'ях: візьми та й візьми! Мовляв, морська мандрівка поправить її здоров'я.
— А в неї здоров'я і так хоч куди, — зауважив помічник, смокчучи вказівного пальця. — Аж через край б'є.
— Еге ж, вона любить погратися, — підтвердив шкіпер. — Старенький душі в ній не чує. Маю надію, що він не забуде мене в своїй духівниці. Тож ви приглядайте за цією пустункою, щоб із нею часом не сталося якогось лиха.
— Почухай Поллі! — вигукнула папуга, завбачливо чистячи дзьоб об пруття клітки. — Почухай бідолашну Поллі!
І вона притулила голову до пруття, готова утнути свій улюблений жарт. Та цього разу її чекало розчарування: помічник підступив до клітки і почухав їй голову чубуком люльки. Невдатна жартівниця настовбурчила пір'я, посунула в куток клітки й поринула в похмуру задуму.
Матроси теж були проти нової пасажирки. Геть усі вважали, що шалені ревнощі, які переповнювали душу корабельного кота, рано чи пізно призведуть до біди.
— Нашому Сатані це не сподобається, — мовив, хитаючи головою, корабельний кок. — Як тільки ця клята пташина з'явилася на борту, Сатана став до неї чалитися. Вона почекала, поки він підкрадеться до клітки, а тоді спитала, чи не хоче він випити склянку пива. Зроду ще я не бачив такого ошелешеного кота. Бігме, не бачив.
— Миру між ними не буде, — сказав старий Сем, стійкий прибічник кота. — Затямте мої слова.
— Я ставлю на папугу, — впевнено заявив один із матросів. — Вона вже покалічила палець помічникові. Що може вдіяти кіт проти її дзьоба?
— Вважай, що ти програв, — відповів Сем. — Якщо ти бажаєш Сатані добра, бий його щоразу, коли побачиш біля клітки.
Сатана, якого ще котеням принесла на судно помічникова дружина, був тут загальним улюбленцем, тож протягом двох днів увесь екіпаж з таким запалом виконував Семову пораду, що по доброті душевній мало не вбив обуреного кота. А на третій день, коли клітка з папугою стояла на столі в капітанській каюті, Сатана прокрався туди й, виконуючи наполегливе бажання Поллі, почухав їй голову.
Шкіпер перший побачив, що з того вийшло. Він вибіг на палубу й сповістив про це так гучно, що у всіх похололи серця.
— Що трапилося, сер? — стурбовано спитав Сем.
— Іди подивися! — гарикнув шкіпер.
У каюті вже були помічник і кілька матросів. Вони стояли над кліткою і, похитуючи головами, дивилися на папугу.
— Що ви на це скажете? — люто спитав шкіпер.
— їй зашкодив сухий корм, — сказав, поміркувавши хвилинку, Сем.
— Зашкодило що? — ревнув шкіпер.
— Зашкодив сухий корм, — твердо повторив Сем. — Папузі, сірій папузі, треба давати мокрий корм, а то вона полиняє.
— їй зашкодив кіт, — просичав шкіпер. — Ти чудово це знаєш, і ми кинемо його за борт.
— Я не вірю, що це зробив наш кіт, сер! — обізвався інший матрос. — Він у нас м'якосердий. Не міг він такого вчинити.
— Припни язика! — рикнув, багровіючи, шкіпер. — Хто тебе сюди запрошував?
— Але ж ніхто не бачив, що це зробив кіт, — мовив помічник.
Замість відповіді шкіпер підняв з підлоги видерту з папужиного хвоста пір'їну й поклав її на стіл. Тоді, в супроводі інших, вийшов на палубу, став улесливо кликати кота. Проте Сатана передбачливо сховався, і йому вистачило тями не одізватися.
Шкіпер звернувся до Сема: хай він покличе Сатану.
— Ні, сер, робіть це без мене, — відповів старий матрос. — Крім того, що Сатана мені подобається, я не хочу стати вбивцем чорного кота.
— Дурниці! — вигукнув шкіпер.
— Хай і так, сер, — відповів Сем, знизуючи плечима, — звичайно, вам краще знати. Ви людина освічена, а я — ні. Ви посмієтеся з мене, скажете — забобони. А я знаю одного чоловіка — він убив чорного кота і з'їхав з глузду. Наш кіт — не просто така собі звичайна тварина.
— Він знає більше, ніж ми, — докинув один із матросів, хитаючи головою. — Того разу, коли ви… коли ми врізалися в рибальський баркас, кіт іще за кілька годин перед тим знав, що це станеться. Він був сам не свій.
— Згадайте, як нам сприяла погода, як нам щастило у морі, відколи він на борту, — мовив Сем. — Може, ви скажете, що це випадковість, але я — іншої думки.
Шкіпер завагався. Навіть як на моряка він був чоловік забобонний. Усі відали про його слабість, і кожна історія про надприродні явища, бодай найпримітивніша, найнеймовірніша, знаходила в ньому вдячного слухача. Він знав геть усі прикмети. А його вміння витлумачити будь-який сон завоювало йому широку славу.
— Все це дурне, — збентежено сказав він, помовчавши. — Я хочу, щоб було по справедливості. Я не хочу метатися й не каратиму злочинця власноручно. Джо, прив'яжи-но до шиї кота грудку вугілля і кинь його за борт.
— Е ні! — вигукнув кок, ззирнувшися з Семом і вдаючи, що його б'є дрож. — Ніколи в світі! Я хочу спати спокійно, без привидів.
— Папуга вже оживає, сер, — повідомив один із матросів, бачачи, що шкіпер вагається, — Вона вже розплющила око.
— Я хочу, щоб усе було по справедливості, — повторив шкіпер. — Гарячкувати я не буду, але затямте: якщо папуга здохне, я кину кота за борт.
Усупереч побоюванням екіпажу, коли судно прибуло в Лондон, папуга ще була жива, хоч кок, який мав вільний доступ до капітанової каюти, казав, що вона підупала на силах і стала дуже дратівливою. Вона була ще жива, але в день відплиття стан її викликав неабиякі побоювання, тож, готуючись до найгіршого, матроси замкнули Сатану в комірчині, а самі зібралися, щоб обміркувати становище.
Їхню нараду перервала поява кока, який сходив був на берег, щоб поповнити запас хліба. Вигляд у нього був такий загадковий, наче він із рядового, хоч і дуже корисного члена екіпажу обернувся на члена якогось таємного товариства.
— Де капітан? — хрипко прошепотів він, сідаючи на рундук і ставлячи мішок із хлібом між колінами.
— У себе в каюті, — відповів Сем, несхвально споглядаючи дивну поведінку кока. — Що з тобою сталося?
— Як ти гадаєш, що я приніс? — вигукнув кок, плеснувши долонею по мішку.
Відповідь, ясна річ, могла бути тільки одна — хліб. Та оскільки всі знали, що він пішов саме по хліб, то запитував не для того, щоб це почути.