Уильям Джейкобс – Книга пригод 3 (страница 44)

Вівчареві Феннелу пощастило з одруженням: тесть його мав молочарську ферму. Дружина принесла з собою в кишені п'ятдесят гіней і берегла їх на той час, коли збільшиться їхня родина. Ця ощадлива жінка немало поморочила собі голову, як саме прийняти гостей. Прості посиденьки мали свої переваги. Але ж, коли посадовити чоловіків за столи і сидіти їм буде зручно, вони здатні випити все, що є в домі, до останньої краплини. Можна також влаштувати танці. Але тоді, хоча гості вип'ють трохи менше, від танців у них ще, гляди, розгуляється апетит, і вони поїдять усе, що є у тебе в коморі. І хазяйновита місіс Феннел вибрала середину. Нехай спочатку гості потанцюють, а потім посидять, погомонять та поспівають, і таким чином, спонукуючи по черзі то до того, то до іншого, вона не дасть їм захопитись чимось одним надміру. Проте своїми міркуваннями вона не поділилася навіть з чоловіком, бо той був схильний виявити наймарнотратнішу гостинність.

Грати на хрестини покликали місцевого скрипаля, хлопчину років дванадцяти. Правда, пальці у нього були закороткі, щоб брати низькі й високі ноти воднораз, тому рука його щомиті стрибала по скрипці то вгору, то вниз, і це відбивалося на чистоті звуків; але такі старовинні танці, як джиги та ріли, він умів грати напрочуд шпарко. О сьомій годині вечора цей юнак уже почав пронизливо тирликати, а підігравав йому басистими звуками серпента писар Елайджа, що, рушаючи на хрестини, не забув захопити з собою свій улюблений інструмент. Зразу всі пішли танцювати, і місіс Феннел потихеньку наказала музикантам ні в якому разі не грати без перерви довше, як чверть години.

Та Елайджа і скрипаль так захопилися грою, що зовсім забули прохання господині. До того ж один із танцюристів, Олівер Джайлз, парубчак років сімнадцяти, палко закоханий у свою партнерку, гарненьку дівулю тридцяти трьох років (вік, коли літа просто летять!), згарячу кинув музикантам новеньку крону, щоб вони грали, поки у них вистачить сили й духу.

Місіс Феннел, побачивши, що на обличчях у гостей уже починають виступати краплі поту, підійшла до скрипаля й штовхнула його під лікоть, а водночас затулила долонею й розтруб серпента. Але музиканти вдали, ніби нічого не сталось, і вона, побоюючись утратити славу гостинної господині, якщо помітять її втручання, відійшла від них і сіла, відчуваючи, що безсила будь-що вдіяти. А танець тривав дедалі буйніший, танцюристи й танцюристки невтомно кружляли, неначе планети по орбітах, туди-сюди, то сходились, то розходились у різні боки, аж поки хвилинна стрілка годинника, який стояв у кутку і об який танцюристи часто стукали черевиками, нарешті обійшла все коло циферблата.

В той час, як у вівчарській оселі Феннелів гості так весело розважалися, надворі у мороку ночі сталося щось таке, що дуже вплинуло на кінець цієї вечірки. Якраз тоді, коли місіс Феннел тривожилася тим, що танцюристи занадто вже розгулялися, на безлюдному голому схилі неподалік Воронячого Сідала замріла людська постать, що йшла від міста. Та людина простувала під безупинним заливним дощем по зарослій травою стежці, що трохи далі пролягала попід самою хатою вівчаря.

Місяць був майже повний, і тому, хоч небо застилала суцільна пелена хмар, можна було легко розгледіти все навколо. В неясному, притьмареному світлі видно було, що самітний подорожній — чоловік худорлявий, а по ході можна було гадати, що йому вже переступило за той вік, коли люди рухаються жваво, хоч іще й не настільки, щоб він уже не зміг швидко побігти, коли буде треба. Йому, певно, було десь близько сорока. Здавався він високим, хоч вербівник рекрутів або інший хто, навиклий визначати ріст людини на око, сказав би, що подорожній здається високим через худорбу, а насправді він ростом не вищий, ніж п'ять футів і вісім чи дев'ять дюймів.

Хоч подорожній ішов рівним кроком, не уповільнюючи його, він посувався обережно, немовби ще не вирішив, куди йому прямувати. На ньому не було ні чорного сюртука, ні іншої якої чорної одежини, одначе щось у його вигляді змушувало думати, що він належить до людей, які носять одяг міського крою. Одежа на ньому була з бумазеї, чоботи попідбивані цвяхами, та все-таки він нітрохи не скидався на селянина, що в такому одязі та в таких чоботях звик ходити по багнюці.

Коли він порівнявся з вівчаревою оселею, дощ пустився, або, краще сказати, линув іще несамовитіше. За крайніми будівлями невеликої оселі був такий-сякий захисток від вітру та дощу, і тут подорожній, зупинившись, оглянувся. У цих краях не було звичаю ховати господарські будівлі за житловими. На вівчаревому подвір'ї найпримітнішим був свинячий хлів, що стояв над стежкою на передньому розі необгородженого садка. Подорожньому впав у очі тьмяний блиск шиферного даху на тому хлівці, він звернув із стежки і, переконавшись, що хлів порожній, став під його дашком.

Постоявши тут якусь хвилинку, він почув гудіння серпента і трохи тихіше тирликання скрипки. Ті звуки долинали до нього крізь шум дощу, що шелестів по землі, гучно лопотів по капустяному листі, тарабанив по десятку вуликів, які ледь видніли біля стежки, і з плюскотом лився зі стріхи в цебра та баняки, поставлені рядком попід стіною хати. Для мешканців Воронячого Сідала, як і для всіх інших осель цього нагір'я, нестача води була найтяжчою бідою, і, коли перепадали дощі, вони весь домашній посуд використовували, щоб якнайбільше її зібрати. Можна б чимало розповісти про те, до яких хитрощів удавалися ці люди, щоб ощадити воду для прання та миття кухонного начиння. Але в осінню пору таких крайнощів не траплялося. Небо посилало дощів стільки, що води вистачало, аби тільки збирав.

Нарешті серпент замовк, і в хаті стало тихо. Ця тиша спонукала самітного пішохода від думок, що його посіли, перейти до діла. З якимось новим наміром вийшов він з-під дашка і рушив стежкою до дверей хатини. Підійшовши до них, він перш за все став навколішки на велику плескату каменюку біля цілої вервечки посудин, нахилився над однією і почав великими ковтками пити воду. Вгамувавши спрагу, він випростався й підніс руку, щоб постукати, але не постукав, а тільки втупив очі у двері. Звичайно, темні дошки нічого не могли сказати йому. Мабуть, він намагався думкою проникнути крізь двері і зважити, що може чекати на нього всередині та як його зустрінуть там, коли він увійде.

Він обернувся нерішуче і оглядівся довкола. Ніде не було видно ні душі. Стежка, що від порога вела в садок, лисніла, неначе слід равлика. Дашок над колодязем, здебільшого сухим, ляда над цямриною, верхня перекладина над хвірткою — все блищало тим самим тьмяно-вологим блиском, неначе полаковане. А далі внизу, в самій долині ледь видніли білуваті смуги, і ці смуги були багато ширші, ніж звичайно. Це показувало, що ручаї повиходили з берегів і затопили луки. А ген далі за луками крізь завіси дощу тьмяно блимало кілька вогників — вони показували, де лежить головне місто графства, звідки, очевидно, й прибився сюди подорожній. У тому боці не було помітно нічого живого, ніякого руху — це, видно, заспокоїло його, і він постукав у двері.

Гості в світлиці після танців та музики саме безладно й голосно загомоніли. Живоплітник запропонував був товариству затягти пісню, але іншим співати не хотілося, і стук у двері всім видався бажаною переміною.

— Заходьте, — промовив вівчар, не довго думаючи.

Клацнула клямка, стрибнувши вгору, і наш подорожній ступив із нічного мороку на солом'яну мату при порозі. Господар підвівся, познімав нагар із обох свічок, ближчих до нього, і обернувся, щоб глянути, хто це прийшов.

Свічки загорілись ясніше, при їхньому світлі він побачив, що в незнайомця обличчя смагляве й досить приємне. Широкі криси капелюха, якого він скинув не відразу, звисали йому аж на очі, проте видно було, що вони в нього великі і широко розплющені, а в бистрому погляді, яким він умить окинув кімнату, відчувалася рішучість. Побачене, здавалось, задовольнило його, він скинув з патлатої голови капелюх і промовив гучним низьким голосом:

— Надворі дощисько такий, що я мушу просити у вас, друзі, чи не дозволили б ви мені зайти та пересидіти його трохи?

— Будь ласка, добрий чоловіче, — відказав господар. — А ви таки й справді вгадали, коли саме прийти.

Ми оце зібрались повеселитися з щасливої нагоди, хоча, правду кажучи, такої радісної події частіше, як один раз на рік, собі не побажаєш.

— Але й не рідше, — докинула одна з жінок, — бо діти — це така річ, щоб краще надбати їх не гаючись, зразу, щоб швидше дати їм раду і раніше спекатись клопоту.

— А що ж це у вас за така радісна подія? — спитав незнайомець.

— Родини та хрестини, — відповів вівчар.

Щоб не скривдити господаря, незнайомець побажав йому надалі мати таких свят ні забагато, ні замало; господар показав йому рукою на кухоль з медом, і він не став відмовлятися. Сумніви, що бентежили його, коли стояв перед дверима, розвіялись, і він тримався тепер вільно й просто.

— Чи ж не пізно блукати по наших яругах у цю пору, га? — озвався п'ятдесятирічний жених.

— Та пізнувато, добродію, ваша правда, — відказав подорожній і звернувся до господині: — Мені б краще сісти в кутку перед каміном, господине, якщо не заперечуєте, бо я дуже обмок, надто з того боку, в який прав дощ.