Уильям Джейкобс – Книга пригод 3 (страница 33)

В цю хвилину з'явився Індже. Триста юнаків привів він, усі на баских конях. Був тоді він молодий. Глянув на Кара-Феїза, глянув на село, засміявся і, не довго думаючи, помчав зі своєю ватагою просто до частоколу. Загриміли важкі мушкети, оповилися димом бійниці. Кирджалії з гуком пришпорили коней, затріщали пістолі. Тричі проїхав Індже туди й назад перед частоколом. Земля дзвеніла під копитами коней, хмарою здіймалася курява. Нарешті, стомлений, сяючи очима, повернувся він до Кара-Феїза, знову засміявся і оглянувся назад. Нічого не дав їм цей шалений штурм. З-під куряви, що здіймалася вгору як туман, видно було трупи загиблих кирджаліїв, коні без вершників несамовито гасали полем. Але всі мушкети разом замовкли: село немовби вимерло.

— Отож! — крикнув Індже. — Якщо хочеш, щоб упало яблуко, добряче труси яблуню!

Ввечері до нього привели мірошника, якого кирджалії схопили на Постолових млинах. Коли переляканий мірошник упав на коліна і став плазувати у нього в ногах, цілуючи поли, Індже зрозумів, що знайшов, кого треба. Тієї ж ночі п'ятдесят добірних кирджаліїв, без коней, яких вів мірошник, пішки підійшли до частоколу; варту вдалося обдурити й перебити. Прорубали частокіл, Індже ввійшов у село; ввійшов і Кара-Феїз. На сході над чорним верховіттям дерев червонів схід сонця. По брукованих вулицях зацокотіли підкови ошалілих кирджалійських коней. А хто вистоїть проти кирджалія, коли він верхи, з ятаганом у руці?

Захоплені зненацька вартові біля частоколу вистрілили раз і руки опустили. Не знали, що робити: тікати чи розійтись по домівках, до жінок і дітей. Кирджалії кинулися на них, як вовки на отару. Рубали направо й наліво. І коли замовкли останні постріли тих, хто встиг урятуватись у горах, почало розвиднятись. У променях сонця з'явилися гарні будинки з високими стінами, з широкими ворітьми — здобич для переможців. Кирджалії спішились і кинулися грабувати. Зчинився жіночий лемент, плач дітей, почулося голосіння — до самого неба. Невдовзі там і там палали хати, густий чорний дим заволік сонце, що сходило.

Індже полишив грабувати іншим: йому пожива не потрібна. Нагорі, посеред села, у Бончовому заїзді Індже і їв, і пив. Усі бочки повідбивали, вино рікою лилося. Так звелів Індже. Йому прислуговують сполотнілі молодиці, дівчата тремтячими руками наливають, вино. А навколо палахкотять пожежі, голосять жінки і діти, кров червонить високі огорожі й важкі ворота. Індже повеселішав. Йому важко догодити. Ось він глянув на свій одяг: весь закривавлений, подертий. Наказав будь-що знайти кравця, щоб пошив нове вбрання. Слово Індже — закон: кравця знайшли, привели. Тремтячими руками розгортає він червоне сукно, міряє, кроїть.

— Скажи мені, майстре, скажи, Гочо, з якої ти вулиці? — питає його Індже. — Де твоя хата, щоб мені хоч її пощадити?

— Я з верхнього краю, ефенді. Хата моя на Могилі.

Індже поглянув навсібіч й зайшовся сміхом. Яка там хата, яка вулиця! Усе село палає!

Та ось у нижньому кінці вулиці, яку заволік дим від пожеж, з'явилася дівчина. Мало хто залишився в селі живий, то звідки ж вона взялася? З усіх боків до неї бігли кирджалії. Дівчина скрикнула, побачила Індже і, простягнувши руки, кинулась до заїзду. Індже звівся, зсунув брови і підняв руку. Кирджалії зупинились, як укопані. Індже не думав сходити вниз, але, побачивши згори обличчя дівчини, зійшов. Вона була гарна, струнка, висока. Індже бачив багато вродливих жінок. Чому ця дівчина, яка щойно була на волосину від смерті, стоїть перед ним так спокійно, а її карі очі дивляться на нього так радісно й довірливо? Мати, батько, всі її близькі, можливо, перебиті, а в очах у неї немає ні страху, ні ненависті. Це здивувало Індже. Забув він про майстра, про вбрання, схопив дівчину за руку і повів її до свого коня та ватаги.

Так пізнав Індже Пауну. Багато народу полягло від його ножа, багато жінок зазнало його мінливого кохання. Він не пам'ятав ні їхніх облич, ні імен. Думав, так буде і з Пауною. Але усмішка цієї дівчини, погляд її очей глибоко запали йому в душу. Вона стала його дружиною — згідно з законом і звичаями. На коні й пішки завжди і скрізь була вона з ним. І впевненішим почував себе Індже, коли вона була з ним, і відчував у руках більшу силу.

Молодий був тоді Індже, над своїм життям не тремтів, не боявся смерті. Ніколи не думав, чи є різниця між добром і злом, ніколи не запитував себе, що гріх, а що — ні. Могили й попелища залишалися там, де ступали копита його коня, ім'я його викликало у всіх страх і трепет. І вирішив він, що сила його безмірна, воля його — закон для всіх. Перестав щадити і чужих, і своїх. Став жадібний до золота і левову пайку брав собі від кожної здобичі. Був злий, запальний. Той, хто ставав йому на дорозі, наважувався заперечувати, умирав від його кулі або ятагана. Дійшло до того, що відвернулись від нього найвідданіші. Підняв він руку навіть на Сяро Барутчію. Того, хто не раз рятував його від смерті, хто був його правою рукою, він ударив батогом, закривавив йому обличчя.

А далі сталося найгірше.

У такий самий весняний день, у цьому ж таки селі — Урум-Енікьої. Виступали в похід. День не віщував нічого доброго. Похмурі лежали поля, далеко в гори повзли тумани. Зграї чорних круків із зловісним карканням літали в повітрі. Індже сидів на коні, на конях була і вся його ватага. Кілька разів уже прогриміли труби й литаври і знов замовкли. Індже чекав Пауну, а вона чогось забарилася. Тоді він скипів — перед тим випив багато ракії. Повернув коня до тієї хати, де була Пауна. Їхав повільно, але так розлютився, що аж в очах потемніло. Пауна вже була на коні, їй саме подавали дитину, сповиту й закутану. Її і його дитину. Індже під'їхав і схопив її.

— Гайдук дітей не годує! — вигукнув він, як божевільний, однією рукою підкинув дитину вгору, а другою рубонув її ятаганом.

Ніхто не бачив, що сталося потім. Індже схопив коня дружини за вуздечку і потягнув за собою. Вся орда кинулася вперед, загриміли труби й литаври. Не чути було, як голосить, ридає Пауна. Видно було тільки, як сльози течуть по її блідому обличчю.

Якийсь час вона ще їздила з ним, мовчазна й німа, наче тінь. Потім зникла, і скільки він її не шукав, ніде не міг знайти. Знав тільки, що вона — родичка Сяро Барутчії, який давно покинув його і блукав у горах, знав це, і безсила лють каламутила йому розум. Індже став страшний. І раніше він не знав жалю. Та коли погляд Пауни для нього згас, серце його скам'яніло зовсім. Якби скласти разом убитих ним, з кісток утворилася б гора, потекла б ріка крові. В цьому страшному й кривавому дурмані Індже наче втратив розум. Так минуло понад шістнадцять років. Рука Індже не втомлювалася убивати.

За цей час багато чого спливло. Індже не пам'ятав і не хотів згадувати нічого. Але один недавній випадок глибоко врізався йому в пам'ять: ціле село, як і багато інших, стало жертвою вогню і ножа. На вулицях — трупи, свіжа, димляча кров. І раптом з величезної купи жіночих, чоловічих і дитячих тіл підводиться старий священик. Обличчя в крові, на голих грудях зяє рана. Очі горять, мов жарини. Він озирається навколо, як воскреслий, і, простягнувши руку до Індже, вигукує:

— Будь проклятий! Будь проклятий Богом і всіма святими! Не розплавитись тобі й після смерті! Залізо й каміння розплавляться, а ти — ні! Зітхатимеш і тремтітимеш на землі, як Каїн, успадкуєш зашморг Іуди! Анафема! Анафема! Анафема!..

Ніж, устромлений в горло, примусив старого замовкнути назавжди. Але й досі бачить Індже закривавлене обличчя, досі печуть його ці палючі очі, досі, як ножем, ріжуть прокльони старого.

Того ж дня Індже зі своєю ватагою спускався стрімкою гірською стежкою. Вперше похилив він голову й задумався. Раптом з протилежного пагорба ляснув постріл. Індже похитнувся і впав з коня. Кирджалії кинулися туди, звідки пролунав постріл, але їх відділяла від того місця глибока безодня. По той бік прірви вони побачили тільки невелику ватагу, впізнали у ватажкові Сяро Барутчію, але догнати їх було неможливо.

Про все це передумав Індже, лежачи на лаві. Сподівався, що тільки-но рана в грудях загоїться, він позбудеться цих думок. Не згадуватиме більше Пауни, дитини, нічого не згадуватиме… Замкнеться його серце, рука зміцніє. Але думки не покидали його. А там чекають кирджалії, треба їх вести…

Ранком до табору прийшли посланці Індже й оповістили:

— Слухайте, що каже Індже: той, хто пішов з ним, повинен слухатися тільки його. Індже не знатиме пощади до непокірних. Нехай кожний, кому дорога власна голова, запам'ятає це!

Перезирнулись між собою кирджалії, покрутили свої довгі вуса, задумалися. Що б це означало? Але хтось махнув рукою і крикнув:

— Індже знає, що робить. Нехай!..

І кожний зрозумів, що він хотів сказати: якщо Індже вимагає, щоб його слухали й підкорялися йому, значить — страшний буде удар, який він задумав. Тим краще: буде різанина, буде здобич. І недавно ще готові до бунту, вони знову повірили в Індже, зраділи, і табір так і завирував од веселощів.

Саме в цю хвилину Індже вийшов з намету. Як морські хвилі набігають на берег, так кирджалії з усіх боків оточили його. Він уже серед них. Ступає легко і струнко, — знають вони його хижацький поступ, — зупиняється й кидає навколо бистрий орлиний погляд. Який він красень — Індже! У синьому яничарському жупані, що аж сяє золотим гаптуванням, у червоних шароварах. Але на голові — не біла чалма у м'яких складках, а висока соболина шапка з верхом, зсунутим набакир, і павиними перами.