Уильям Джейкобс – Книга пригод 3 (страница 35)

Та хоч і говорив старий, що не боїться, проте тремтів і злякано поглядав на силу-силенну озброєних вершників, які спускалися в долину. Дехто з них спішився і повів напувати коней до річки, інші розійшлися, шукаючи, де напитись.

— Хлопці! — гукнув старий по-турецькому; і вказав кийком. — Он там є чешма[80], біля отих тополь, на горбку. Стежкою, прямо стежкою.

— Злякалися жінки, — вже спокійніше звернувся він до Індже. — Ти не гнівайся на них, ефенді. «Лиходії!» — кричать. «Які ж це лиходії? — кажу їм. — Невже не бачите, гарні люди, а коні — пишні, чорні, і тільки один білий — паші». Так і запам'ятали ми: паші на білих конях їздять.

Індже майже не слухав його, дивився на пагорб, куди втекли жінки.

— Там — наше село, — казав далі старий. — З Чукурова ми. А я — дід Гуді, дід Гуді з Чукурова. Ох, погано ми живемо, злидні, голод. А година гарна видалась, думали земельку скопати, посіяти дещо, трохи цибулі, трохи квасолі. Потягли й мене жінки: «Ходімо, кажуть, охоронятимеш нас». А який з мене охоронець! Адже самі ми, без хлопців живемо. Не залишилось чоловіків у нас, як Кара-Фіджі та Індже налетіли…

Індже скоса подивився на старого і ледь помітно всміхнувся.

— Індже? А ти бачив Індже, діду?

— Де там бачив, синку. Хто бачив, той живий не лишився.

— А я хто? Мене знаєш?

— Звідки мені знати, ефенді? Розмовляєш по-нашому, проте багато хто з вас так говорить. Сливенський айян[81] Тахир-ага — його я знаю — теж так говорить. А тебе не знаю.

Він помовчав, задумано втупивши сумні очі в Індже.

— Не знаю. Тільки послухай, що я тобі скажу: молодий ти, гарний. Одне слово — юнак! Нам би такого господаря! Ми б служили тобі, військовий податок платили. Аби ти згодився! А то нині…

— Що нині?

— Хто не прийде — ріже, хто не прийде — грабує і палить. А ми — люди прості, ми — як вівці. Добре було б, якби хтось про нас дбав, стриг нас і доїв та й від вовків охороняв!

Індже засміявся — це була перша його усмішка за всю весну, вийняв гаманець, узяв жменю золотих і звелів покласти по одному на кожну мотику.

— Як повернуться жінки, нехай візьмуть, — сказав він. — І щоб пам'ятали про Індже. А ти, діду, прощай! Прощай — і спасибі на доброму слові.

Змією просичав батіг у Індже в руці, заграв під ним білий кінь. Схопилися кирджалії, відчувши, що Індже їх веде, і пустились на своїх конях за ним. Ті, хто спішився, — швидше на коней і теж помчали. Земля загула від кінського тупоту. А старий стояв під розквітлою сливою і дивився їм услід.

Знов рознеслася слава Індже, всі тільки про нього й говорили. Тепер слава була ще більша, ніж раніше. Бо Індже вже не руйнував сіл і містечок, не різав і не вбивав. Індже сам бив кирджаліїв, знищував розбійників. Перший відчув на собі його гнів Сиврі-билюк-баші. Індже вважав його своїм приятелем і послав сказати йому, щоб перестав грабувати і йшов собі геть, поки не пізно. Засміявся Сиврі-билюк-баші і прогнав його посланців. Тоді Індже яструбом налетів на нього. Кирджалії, що саме навантажили своїх коней здобиччю, важкі й неповороткі, як черепахи, були перебиті всі до одного. Сиврі-билюк-баші засунули під пахви палаючі головешки, і він згорів живцем.

По всіх шляхах на деревах — трупи гайдуків, щоранку перед наметом Індже валялися голови гайдуцьких ватажків. І не тільки гайдукам і грабіжникам був страшний Індже. Айяни, спахії, беї — всі володарі і багачі полагіднішали і вже не так притискали райю[82]. Судді, згадавши Індже, не раз і не два вмочали пера в каламар, перш ніж писати вирок, і судили тепер справедливо. Могутнім крилом прикрив Індже усіх беззахисних.

Минуло два роки. Очищені були всі ліси й діброви, звільнені всі шляхи. Тоді з вершини Балкану, з Жеруни, Індже послав чорбаджійську дочку з новими глечиками, одну, пішки, на Бакиджики, щоб принесла йому води з Семи криниць. Дівчина була молода і гарна. На шиї сім низок більших і менших золотих монет, сама — в єдвабному вбранні, гаптованому золотом. Іде одна-однісінька і лісами, і зеленими нивами. Дійшла й повернулася з водою з Семи криниць. Сім днів ішла туди і сім днів назад. Ніхто не посмів зачепити її, волосинки з голови не втратила, жодної золотої монети не загубила. Люди проводжали її до околиці й казали:

— Як Індже наказав, так і буде… Бувай здорова!

З усмішкою пішла дівчина, з усмішкою вернулася. Жодного розбійника не зустріла, жодної лихої людини.

Тоді Індже поїхав на Бакиджики. Неродюча й чорна лежала земля, коли він був там востаннє, а тепер уся Роминя жовтіла дозрілими нивами. Багатим урожаєм благословив Господь землю, і народ узявся до роботи. Хвилями переливається нива, мерехтить повітря, біліють, мов птахи, хустки на головах жниць. І ось — пісня, дзвінка пісня жниць! Індже зупинив коня. Жниці близько, але гілля дерев закриває їх від ватаги. Ясно чути пісню. Індже слухає. І здригається, почувши, що співають про нього. Співають про Індже — молодого воєводу, про те, як він водить ватагу на триста шабель, про те, як ліс і гори плачуть, благають Індже визволити їх від розбійників; про те, який ласкавий Індже до бідних…

Дзвенить пісня під ясним небом, падають слова, наче зерна з важкого колосся. Індже слухає. Щось солодке тане у нього в грудях, котиться сльоза з очей і падає на білу гриву коня. Перша в житті сльоза, пролита Індже.

На вершині Бакиджиків, біля Семи криниць — табір Індже. Набагато більший, ніж був весною. Але немає

Сиврі-билюк-баші, немає дааліїв і кирджаліїв. Ходять по галявинах молоді хлопці, кидають каміння, пробуючи свої сили, або стоять перед наметами і чистять довгі — на зріст людини — рушниці. А збоку, під тінню крислатих буків, сидять сивобороді воєводи. Тут Никола Узун, Добрі-воєвода, Вилко Бинбеля, Вилчан-воєвода й інші. На обличчях у них — сліди давніх ран, волосся в них біле, мудра мова тече тихо і плавно, як вода недалекого джерела.

— Тепеделен Алі-паша править Яниною, — говорить Добрі-воєвода, затягнувшись зі свого довгого чубука. — У Відіні — Пазвантоглу, а Мустафа-Байрактар у Тристенику. Кожний своєю міркою міряє, судить і порядкує своїми людьми. Чому б і нам не взяти свого? Хто нам не дозволить? Хто скаже: не треба? — Трохи помовчавши й бачачи, що ніхто не відповідає, веде далі: — Я знаю, що думає Індже. І скажу відверто — чудова справа. Насамперед він хоче позбутися цих собак, Кара-Феїза і Еміна. Відділитися б від них раз і назавжди…

— Але як? Ось що скажи мені! — перебиває його Никола Узун і, за звичкою, без жодної потреби, хапається за ніж.

— Не поспішай, кажу тобі. Індже наказав Кара-Колю схопити двох есерлійських султанів, тих молодих, двох братів, і розправитися з ними. Султанчики ці — родичі Кара-Феїза, коли він дізнається, що їх убито, запідозрить Юмер-Дразу. І вчепляться обидва кирджалії один одному в горло, як собаки…

— Розумію тепер, — каже Узун, зсуваючи шапку на потилицю і сміючись на все горло. — Розумію. Оце здорово, ой, як здорово!

Вилчан-воєвода прижмурює очі і, махнувши Узуну рукою, щоб мовчав, питає Добрі:

— А далі?

— А далі зберуться сюди, на Бакиджики, звідусіль юнаки, зросте наша сила. А як почуємо, що перейшов Дунай московець, скажемо і ми: «Допоможи нам, Боже!» І почнемо.

Погладжують воєводи білі свої бороди, думають, дивляться, як, виблискуючи, дзюркотить чисте джерело, наче несе якусь таємницю. Вітер пробігає по верхівках старих буків, шелестить їхнім листям.

А Індже ходить сюди й туди перед своїм наметом, на самому гребені Бакиджиків, де вітер колише високу траву. Темнішає небосхил, блиснула, наче діамант, велика зірка на півдні. Індже ходить і думає. Часом зупиниться і подивиться на захід, у бік Ромині. Згадує пісню жниць, згадує народ, що плакав від радості, зустрічаючи його, як царя. Згадав усе це — і посвітлішало обличчя. Але кинув погляд на схід — по той бік Бакиджиків, і знову защеміло його серце. Там ще залишилися сліди його набігів, там і досі матері проклинають Індже.

Згадав Пауну, свою дитину і подумав: «Найтяжчий мій гріх — там. Треба йти по той бік».

Повертаючись до себе в намет, проходить Індже повз старі буки, під якими ще сидять воєводи. Облич не видно, блимають тільки їхні люльки. І чує Індже, як Никола Узун гукає:

— Ех, були царі й господарі на нашій землі і будуть ще. Хай живе Індже!

Чує це Індже, киває головою, неначе погоджуючись, і знову думає: «Треба, треба йти по той бік».

Сидячи на білому коні, який гордо похитує розпущеною гривою, переходить Індже зі своєю ватагою по той бік Бакиджиків, до моря. Сьогодні велике свято — Святої Трійці, і в Урум-Енікьої люди гуляють. Індже веселий, спокійно в нього на душі, бо знає, куди йде. За ним, в один ряд, на чудових конях білобороді воєводи, а за ними — ватага Індже з прапороносцем Кара-Колю.

Їх наближення село зустрічає гучними дзвонами., Не чути ні рушничних пострілів, ні зляканих вигуків, люди не тікають, як колись. Індже усміхається, обличчя його сяє; ніколи він не був такий гарний, не їхав таким юнаком. Дивляться на нього старі воєводи, погладжують білі бороди, і серця їхні сповнюються радощів і гордощів.

Мешканці Урум-Енікьоя і справді не думали тікати. Дехто казав, що вовк хоч і змінив шкуру, але зуби в нього ті самі, пропонували вчинити опір Індже або тікати. Але тут піднялися інші, що побували в Загорі й Ромині, і сказали, що Індже треба зустріти з іконою Святої Трійці, з хлібом-сіллю. Так вирішили всі, що, були в церкві. Підняли церковні корогви, священик тремтячими руками взяв хрест та ікону, і численна строката процесія повільно й урочисто, в побожній тиші рушила з церковного подвір'я, в той бік, звідки наближався Індже.