Уильям Джейкобс – Книга пригод 3 (страница 20)

На річці все завирувало, в нічній пітьмі спалахували вогні; та в листопаді ночі дуже темні. Щоправда, згодом з води виловили якогось трупа, що плив за течією, але то був труп не Яна Норріса. На обох берегах вниз за течією полетіли сигнали тривоги; однак марні були зусилля моряків на тих шлюпках, що їх вислали з усіх суден на причалах під Антверпеном.

Що ж сталося з Яном Норрісом — урятувався він чи знайшов смерть у хвилях Щельди?

Хто міг це знати!

Але як випросталась і насторожилася в своєму кутку Міга ван Берген, коли почула, що гез звільнився від мотузків і скочив за борт!..

Засірів світанок; але він не приніс жодної звістки про втеклого морського геза.

На верхній палубі «Андреа Доріа» снував туди-сюди, згорнувши на грудях руки, Леоне делла Рота й бурмотів собі під ніс:

— Ох, нащо він сказав про це!.. Він помре через мене!.. О Антоніо, нещасний Антоніо!.. Він передчував: я стану капітаном «Андреа Доріа», а він… а він — трупом на морському дні. — Лейтенант зупинився. — Одначе, Леоне, може, й тебе дуже скоро… завтра… позавтра чекає така сама доля? Та хто ж боїться смерті? Смерть — це небуття. Хай живе смерть!.. Ось уже сходить сонце, я знов дихаю вільно… і кривава пелена спадає мені з очей! Вогненним сиракузьким вином я привітаю новий день, хай навіть він — останній у моєму житті!

Юнга приніс йому повен келих вишуканого напою.

Леоне делла Рота підніс келиха назустріч червоному сонцю, вихилив його одним духом і відкинув далеко в річку. Потім став твердо на палубі й вигукнув:

— Капітан галіона «Андреа Доріа»! — А тоді ледве чутно додав: — Капітан «Андреа Доріа», і Міга, найвродливіша серед усіх фландрійок, — моя!

МАРЕННЯ

Втретє після тієї ночі, коли залога у ліфкенгекському форту чула гарматну стрілянину чорної галери та «Іммаколата кончецьйоне» й коли це прекрасне судно злетіло в повітря, на землю спускався вечір, безвітряний і на диво теплий. Ті, хто вмів тлумачити природу, стверджували, що зима буде сніжна, і вони, певно, мали рацію. Ясне вранішнє сонце на майже чистому небі над полудень сховалося за важкими сірими хмарами. Ці хмари чимдалі дужче затягували небо, і ввечері налягли на Антверпен, на землю, річку й море.

І знов ми — на генуезькому судні «Андреа Доріа», в капітанській каюті.

Лампа під стелею осяває все довкіл червонуватим світлом — саму каюту, зброю, карти на стінах, підлогу, де валяються закривавлені ганчірки, постіль, на якій стогне й марить у лихоманці Антоніо Валані, Мігу ван Берген, що вклякла в узголів'ї, лейтенанта Леоне делла Роту; Леоне стоїть край ліжка вмирущого товариша і переводить дивний, безтямний погляд з пораненого на викрадену дівчину.

Опівдні Леоне делла Рота байдуже вислухав зауваження адмірала Спіноли та губернатора Антверпена про те, що втеча морського геза — це підступи диявола, і винен тут він, Леоне. Вже не так байдуже він довідався, що йому, оскільки кращого кандидата нема, довірять командувати галіоном «Андреа Доріа» в поході, який має початися другого дня вранці.

Про дівчину на борту судна ні адмірал, ні губернатор не спитав.

Цілий день лейтенант провів у клопотах, яких було багато на судні й на березі, і лише кілька хвилин зміг побути біля вмирущого товариша. Та хоч би де Леоне був, на судні чи на березі, скрізь молодому генуезцеві ввижався образ вродливої юної фламандки, яку він тримав на своєму судні полонянкою і яка, зоставшись беззахисною, після смерті Антоніо дістанеться йому, Леоне Делла Роті. Спочатку він намагався гнати такі думки геть, та вони знов і знов посідали його, він уже ледве впирався їм, а невдовзі й зовсім кинув з ними боротись. Це чарівне дитя в своєму розпачі здавалося йому ще привабливішим; і хоч би де він був — серед матросів чи гармашів, в адміраловім передпокої чи на міських вуличках, — ніде Міга не полишала його серце, всюди він бачив, як вона стоїть навколішки з заломленими руками в капітанській каюті на борту «Андреа Доріа»… Гарячими хвилями вирувала в ньому непогамовна пристрасть, і він намагався знайти собі найбезглуздіші виправдання, притлумити в душі голос обуреного сумління. Та й чи допомогло б це, зрештою, його товаришеві, якби він, Леоне, відпустив дівчину з судна?!

В уяві Леоне поставали тепер хвилини, коли він тримав на руках прекрасне дівоче тіло, коли ніс те непритомне дитя крізь дим міськими вуличками. Вітер кидав тоді йому в обличчя біляві дівочі кучері…

Ні, ні, ні, Антоніо Валані, твоє право на цю чарівну здобич кінчається разом із твоїм життям! Нічого не вдієш — право переможця, Антоніо Валані, спускай стяг — і на дно. Сьогодні твоє щастя всміхається мені, а завтра я зазнаю поразки й перемога дістанеться іншому! Одне слово, право переможця, воєнна удача, бідолашний Антоніо Валані!

Отак міркуючи, лейтенант увійшов у вечірніх сутінках до капітанської каюти й тепер стояв, як уже сказано, між умирущим товаришем та тремтячою Мігою, у тьмяному світлі від суднової лампи.

Пораненого капітана хотіли перенести на берег, проте Антоніо Валані з усієї сили вже згасаючого життя став цьому на перешкоді; померти він хотів на своєму судні, а не в шпиталі. В лихоманці він, однак, не забув про те, що Леоне привів на борт «Андреа Доріа» фламандську дівчину, яку він, Антоніо, кохав. І що ближче підступала смерть, то міцніше він чіплявся за це кохання, то дужче воно полонило його. В житті він щосили потамував би це кохання в собі й не дав би втручатися своєму шаленому товаришеві. Але тепер, коли Антоніо лежав у передсмертному маренні, його свідомість звільнилася від усіх пут, і він уже не приховував того, що доти відчував і таїв у серці.

Бідолашна Міга! Вона стоїть навколішки, з розпущеними косами біля постелі смертельно пораненого капітана — примарно бліда, зі зціпленими до болю руками! Нема порятунку, нема!..

Хвилі Шельди поглинули її друга, що несамовито боронив свою кохану і зрештою кинувсь у холодні води, щоб не побачити її ганьби.

А Бог? Гай-гай, надто темна ніч, надто похмурі думки в безталанної, щоб вона згадала про великого спасителя від усіх небезпек. Немає такої сили на землі й на небі, яка врятувала б дівчину від ганьби й безчестя. О горе тобі, Міго ван Берген!

Глухо долинають із соборної вежі одинадцять ударів годинника, повільно пливе важке бемкання, відлунюючи в дівочій свідомості.

І знов поволі завмирає міський гомін, знов гаснуть один по одному вогні в оселях за муром Пачіотті, що дістав назву від імені італійського інженера, свого будівничого.

Тиша стає чимдалі глибшою й глибшою. Тільки зрідка її розітне несамовитий крик чи переможний вигук, тільки зрідка пролунає хрипкий спів п'яного гурту солдатів чи оклик нічної сторожі або дозорців.

І знову б'є прадавній годинник на вежі собору Пресвятої Богородиці. Північ!

Антоніо Валані звівся на подушках і в лихоманці оглядівся довкола божевільними, збудженими очима.

— Де вона? Леоне, Леоне… Вина, свічок і кохання! Леоне, де ти? Куди ти її подів? Де ти її сховав? Вона моя… О зраднику… зрадливий Леоне… Дівчина моя, моя… Ха-ха-ха, я не мертвий, як ти собі гадаєш, Леоне… Я живий і втримаю в своїх руках те, що належить мені…

Міга ван Берген торкнулася чолом підлоги; лейтенант делла Рота лагідно вклав безтямного капітана знов на подушки, всіляко намагаючись його вгамувати; але вся сила, вся пристрасть, здавалося, ще раз яскраво спалахнула в умирущому, перше ніж навік погаснути.

Знов і знов пробував капітан у своєму шаленстві скинути з себе руки Леоне.

— Всі на палубу! До штурвала, до штурвала! Слава королю!.. Он вони здіймають прапора — то гезький прапор! Вогонь, вогонь, вогонь! Evviva Genova!..[33] Вибухає адміральське судно… Вогонь, вогонь… пекло, пекло… Леоне, захищай судно! Захищай судно, Леоне!.. Всьому край… Ох, гезький прапор… на гарматах… поразка… Поразка! Захищай судно, захищай судно, Леоне!

Хворий знесилено змовк; лейтенант поправив йому подушки й підійшов до дівчини, що все ще стояла навколішки.

— Що вас так налякало, люба? Встаньте ж… Чому ви колінкуєте на підлозі? Голубонько, не тужи. Ти повинна стати королевою, необмеженою володаркою на цьому чудовому судні. Йде війна… один мусить опустити свій стяг, а другий високо здіймає його на щоглі. Бідолашний Антоніо!.. Він це передбачав: йому судилася могила, мені — прекрасна здобич… Я люблю тебе! Я люблю тебе, зоре фландрійська, біла антверпенська трояндо! Я люблю тебе й нікому не віддам. Годі тобі впиратися… Не дивись на мене такими дикими очима… Ти моя, і ніхто не вирве тебе з моїх рук!

— Яне!.. Допоможи, врятуй! — закричала дівчина, не тямлячи своїх слів.

— Забудь про того теза! — прошепотів Леоне. — Хіба він не помстився за себе, хіба не помре через годину нещасний Антоніо? Що тобі до мертвого геза, нехай його труп пливе собі за водою… Устань, устань, кажу! Не варто більше бити до крові білосніжним чолом у підлогу! Чого ти домагаєшся? Вже мертвий гез, помирає Антоніо Валані. То обійми ж Леоне — живого Леоне своїми п'янкими руками, о чарівна, горда володарко!

— Згляньтеся наді мною, згляньтеся! — простогнала дівчина.

Та лейтенант тільки засміявся.

— Чуєш? Перша година ночі! О п'ятій ми знімаємося з якоря. Доти ти маєш час виплакатись. Але потім не смій мені голосити та зітхати! До п'ятої ранку досить часу, щоб померти, бідолашний Антоніо, нещасний мій друже. Не вставай, твої рани знову кривавляться… Ляж… Ну нащо тобі ця дівчина?