Уильям Блэтти – Екзорцист (страница 61)

— Яке?

— Я волів би, щоб ти зробив це сам.

— Он як?

— Так. І якомога швидше. Якщо твоя ласка.

Директор зрозумів, яка важлива й термінова ця справа, судячи з голосу й очей Карраса.

— Гаразд, — кивнув він. — Я цим займуся.

Повернувшись до своєї кімнатки в єзуїтському гуртожитку, Каррас побачив записку, підсунуту під двері: прибула медична карта Реґани з клініки Беррінджера. Каррас квапливо рушив до приймальні, розписався в отриманні пакунка, повернувся до кімнати, сів за столом і почав жадібно читати, та врешті-решт, коли він дійшов до висновку психіатрів клініки, його обнадійливий настрій змінився розчаруванням і усвідомленням поразки: «…ознаки обсесії вини з подальшими істерично-сомнамбулістичними…» Далі можна було й не читати, тож Каррас уперся ліктями об стіл, зітхнув і затулив обличчя руками. «Не здавайся. Є місце для сумнівів. Інтерпретації». Але стосовно Реґаниних стигматів на шкірі, які, згідно з медичною картою, постійно з’являлися, поки її обстежували в клініці, у підсумковому аналізі зазначалося, що Реґана з її гіперактивною шкірою могла сама творити там ці загадкові літери, виводячи їх пальцем на шкірі незадовго до їхньої з’яви. Цей процес відомий як дерматографія, а підтвердженням цієї гіпотези міг слугувати той факт, що варто було зв’язати Реґанині руки запобіжними ременями, як загадкове явище припинилося.

Каррас підвів голову й глянув на телефон. Френк. Чи був тепер якийсь сенс у порівнюванні голосів на плівках? Дати відбій? «Так, мабуть», — дійшов висновку священик. Він підняв слухавку. Набрав номер. Відповіді не було. Залишивши повідомлення директорові інституту з проханням передзвонити, він підвівся, утомлено побрів до ванної й там побризкав на лице холодною водою. «Екзорцист повинен пильнувати, щоб жоден із проявів хвороби пацієнта не залишився без пояснення». Каррас стурбовано глянув на себе в дзеркалі. Може, він щось пропустив? Що саме? Запах квашеної капусти? Він зняв із вішака рушник і витер обличчя. Та ні, пригадав він, це все пояснюється самонавіюванням, а також свідченнями про те, що деколи психічно хворі мають здатність підсвідомо змушувати своє тіло виділяти всілякі запахи.

Каррас витер руки. Стукіт. Висування й засування шухляди. Чи це був психокінез? Справді? «І ви в це вірите?» Каррас раптово відчув, що думки починають йому плутатися, і повісив рушника на вішак. Утомлений. Занадто втомлений. Проте щось у його нутрі відмовлялося визнавати поразку, віддавати цю дитину на поталу сумнівним теоріям і гіпотезам, у руки кривавій історії зрад людського розуму.

Він вийшов із гуртожитку й швидко попрямував уздовж Проспект-стрит до сірих кам’яних мурів бібліотеки Лаїнґера Джорджтаунського університету. Зайшовши туди, він швидко проглянув указівник періодики, провівши пальцем по назвах, що починалися з літери «П». Коли знайшов те, що шукав, він сів за довгий дубовий стіл у читальні з науковим журналом, у якому була стаття про явище полтергейсту видатного німецького психіатра доктора Ганса Бендера. Безсумнівно, дійшов висновку єзуїт, дочитавши статтю, ретельно задокументовані, відзняті й досліджені впродовж багатьох років психокінетичні явища були реальні. Але! Жоден з описаних у статті випадків не був пов’язаний із демонічною одержимістю. Найпопулярніша гіпотеза скорше пояснювала це явище «скерованою мозком енергією», що творять підсвідомо, до того ж найчастіше… а це істотно, зазначив Каррас… підлітки в стані «вкрай високої внутрішньої напруги, гніву й роздратування».

Каррас легенько потер суглобами пальців кутики вологих і стомлених очей. Ще й далі відчуваючи непевність, він знову пригадав Реґанині симптоми, перебираючи їх, наче школярик, що старанно торкається кожної планки білого паркана-штахетника, ідучи повз нього. «Що я міг випустити з уваги?» — думав Каррас.

І втомлено зробив висновок, що відповідь була: «Нічого».

Він попрямував до будинку Макніл. Віллі його впустила й повела до дверей кабінету. Вони були зачинені. Віллі постукала.

— Отець Каррас, — повідомила вона, і Каррас почув ізсередини приглушене «Заходьте».

Каррас увійшов і зачинив за собою двері. Стоячи до нього спиною, Кріс упиралася ліктем об стійку бару, опустивши голову на руки. Не повертаючись, вона вимовила:

— Вітаю, отче, — хриплим і розпачливим голосом.

Каррас стурбовано наблизився до неї.

— З вами все гаразд?

— Так, усе нормально, отче. Справді.

Каррас нахмурився, а його тривога поглибилася: у голосі Кріс відчувалася ледве стримувана напруга, а рука, що затуляла її обличчя, тремтіла. Тоді вона опустила руку й повернула до Карраса змарніле й вологе від сліз обличчя.

— Ну як там? — запитала вона. — Що нового?

Каррас пильно на неї подивився, перш ніж відповісти:

— Ну, насамперед я переглянув медичну карту з клініки Беррінджера і…

— Що? — напружено озвалася Кріс.

— Ну, я гадаю…

— Що ви гадаєте, отче Каррас? Що?

— Ну, якщо чесно, я вважаю, що Реґані найкраще може допомогти інтенсивна психотерапія.

Кріс мовчки подивилася на Карраса, округливши очі, а тоді дуже повільно похитала головою.

— У жодному разі!

— Де її батько? — запитав Каррас.

— У Європі.

— Чи ви повідомили його про те, що діється?

— Ні.

— Ну, мені здається, якби він був тут, це допомогло б.

— Слухайте, тут уже нічого не допоможе, за винятком чогось нечуваного! — вибухнула Кріс лунким і тремтячим голосом.

— Думаю, його таки слід викликати.

— Навіщо?

— Це могло б…

— Я вас просила вигнати геть демона, чорт забирай, а не запрошувати сюди ще одного! — викрикнула Кріс зі спотвореним від болю обличчям. — Що раптом трапилося з екзорцизмом?

— Послухайте…

— На біса мені потрібен той Говард?

— Поговоримо про це пізніше, коли…

— Кажіть зараз, чорти б його побрали! Яка в біса може бути користь із того Говарда?

— Ну, існує велика ймовірність того, що причиною хвороби Реґани стало почуття провини через…

— Провини через що? — верескнула Кріс, нестямно вирячивши очі.

— Це могло бути…

— Розлучення? Знов оте психоаналітичне лайно?

— Але…

— Реґана винна в тому, що вбила Берка Деннінґза! — пронизливо крикнула Кріс, притиснувши долоні до скроні. — Вона його вбила! Вона його вбила, і тепер її посадять, запроторять! О Боже мій, Боже…

І Кріс розридалася, а Каррас підхопив її обм’якле тіло й повів до дивана.

— Усе гаразд, — лагідно примовляв він, — усе гаразд…

— Ні, її заберуть… від мене, — ридала Кріс. — Її посадять… посадять…

— Усе гаразд.

Каррас поклав Кріс на диван і допоміг їй лягти там на повен зріст, а сам сів скраєчку, узявши її за руку. У голові нестямно літали думки. Про Кіндермена. Про Деннінґза. Ридання Кріс. Нереальність усього цього.

— Гаразд… усе гаразд… не переживайте… усе буде добре…

Невдовзі ридання стихли, і він допоміг їй сісти. Приніс їй воду й пачку паперових серветок, що їх знайшов на поличці за баром, а тоді сів біля неї.

— Ой, я така рада, — вимовила Кріс, сякаючись і шморгаючи носом.

— Ви раді?

— Ага, рада, що більше не тримаю це в собі.

— О, ну, так… так… так, це добре.

І єзуїт знову відчув на своїх плечах важкий тягар. «Нічого! Нічого більше не кажи!» — спробував він сам себе застерегти, але натомість лагідно спитав у Кріс:

— Хочете розповісти ще щось?

Кріс мовчки кивнула, а тоді ледь чутно вимовила:

— Так. Так, хочу. — Вона витерла очі й почала розповідати судомно й уривчасто про Кіндермена, про вузенькі смужки паперу, видерті зі сторінок книжки про чаклунство, і про її переконаність у тому, що Деннінґз був у Реґаниній спальні того вечора, коли помер. Про аномально потужну силу Реґани й про те, що Кріс бачила, на її думку, особу Деннінґза з головою, скрученою назад. Закінчивши, вона спустошено чекала, як на все це відреагує Каррас, і коли він уже збирався сказати, що про це думає, то подивився в її очі та на благальний вираз обличчя й натомість сказав:

— Ви ж не можете бути справді впевненою в тім, що це скоїла вона.