Уильям Блэтти – Екзорцист (страница 60)

На другому поверсі Карл підступив до дверей у темному закутку і якусь мить стояв там, приклавши руку до одвірка. Він подивився на стіну: облущена фарба, графіті, нашкрябані олівцем закарлючки «Піті + Шарлотта» з датою внизу й малюнком серця, розділеного навпіл тонкою нерівною тріщинкою в штукатурці. Карл натиснув дзвінок і чекав, похиливши голову. Зсередини долинув скрип пружин ліжка. Глухе бурмотіння. Тоді чиїсь нерівні кроки, немовби хтось незграбно волік ногу в ортопедичному черевику, аж раптом двері рвучко відчинилися, скільки дозволяв дверний ланцюжок, і в отворі виникла жінка в плямистій рожевій комбінації зі східним орнаментом пейслі та сигаретою, що звисала з кутика її рота.

— А, це ти, — прохрипіла вона й зняла ланцюжок.

Карл подивився в сповнені гіркоти очі, у ці понурі колодязі болю й докорів, швидко обвів поглядом розпусний вигин її губ і зів’яле обличчя, колишня дівоча краса якого була похована живцем у тисячах мотельних номерів, у тисячах пробуджень після незатишних снів із затамованим плачем після згадок про втрачену благодать.

— Пішли ’го на хуй!

Грубий чоловічий голос зсередини квартири.

Язик заплітається. Коханець.

Дівчина відвернула голову.

— Заткайся, мудило, то мій старий! — гарикнула вона, а тоді знову повернулася до Карла. — Чуєш, старий, він упився. Тобі краще не заходити.

Карл кивнув.

Порожні очі дівчини простежили за рухом його руки, коли він поліз до задньої кишені штанів по гаманець.

— Як мама? — спитала вона, затягуючись сигаретою й не відводячи очей від його пальців, що витягали з гаманця десятидоларові купюри.

— З нею все нормально, — коротко кивнув Карл. — З матір’ю все нормально.

Коли він простягнув їй гроші, дівчина натужно закашлялася, прикриваючи рукою рота.

— Йобані сигарети! — поскаржилася вона, мало не задихаючись, — мушу кидати, чорти б їх побрали! — Карл дивився на струпи від уколів на її руці, відчуваючи, як у нього з-під пальців вислизають купюри.

— Дякую, старий.

— Господи, ну швидше ти! — прогарчав ізсередини коханець.

— Слухай, старий, краще, мабуть, закінчуємо. Гаразд? Ти ж знаєш, який він буває.

— Ельвіро!.. — Карл раптово простягнув крізь отвір у дверях руку й схопив її зап’ясток. — Тут тепер є клініка в Нью-Йорку! — благально прошепотів він, а вона, скрививши міну, намагалася вивільнитися з Карлової хватки.

— Відпусти!

— Я вишлю тебе туди! Тобі там допоможуть! Ти не йти до в’язниці! Це…

— Господи, та годі вже, старий! — верескнула Ельвіра, вириваючи руку.

— Ні, ні, будь ласка!

Дочка щосили грюкнула дверима.

Заклякши мовчки й нерухомо в цій вогкій, розписаній графіті труні його надій, слуга-швейцарець довго дивився кудись невидющими очима, а тоді поволі й скорботно похилив голову.

Зсередини квартири він міг чути приглушену розмову, що закінчилася цинічним і лунким жіночим реготом, після чого на неї напав черговий напад кашлю. Карл відвернувся.

І відчув раптовий шок.

— Мабуть, нам варто поговорити, — сказав задихано Кіндермен, не витягаючи рук із кишень пальта й сумовито дивлячись на Карла. — Так, гадаю, нам варто поговорити.

Розділ другий

Каррас заправив плівку в порожню бобіну магнітофона, що стояв на столі в кабінеті Френка Міранди, кругленького й сивочолого директора інституту мов і мовознавства. Зредагувавши окремі частини плівок і вставивши їх у різні бобіни, Каррас увімкнув магнітофон, і вони обоє, надівши навушники, слухали гарячкову й хриплу абракадабру. Коли закінчився запис, Каррас зсунув навушники на плечі й запитав:

— Що це таке, Френку? Чи є тут якісь натяки на мову?

Знявши також навушники, Міранда сидів на краєчку письмового столу, склавши руки на грудях і нахмуривши брови. Він спантеличено подивився на підлогу й сказав, хитаючи головою:

— Навіть не знаю. Щось дуже дивне. — Він подивився на Карраса. — Звідки ти це взяв?

— Я працюю над випадком роздвоєння особистості.

— Жартуєш! Священик?

— Не можу все розповісти.

— Так, звісно. Я розумію.

— Ну, але що з цим, Френку? Ти допоможеш?

Замислено дивлячись убік, Міранда обережно зняв окуляри для читання в черепаховій оправі, неуважно склав їх, а тоді засунув до нагрудної кишені бавовняного піджака.

— Знаєш, це не схоже на жодну з відомих мені мов, — сказав він. — Проте… — Нахмуривши брови, він подивився на Карраса. — Можеш прокрутити ще раз?

Каррас відмотав плівку, пустив її знову, після чого вимкнув магнітофон і спитав:

— Якісь ідеї?

— Ну, мушу сказати, що відчуваються мовні інтонації.

Єзуїт раптом відчув спалах надії, його очі на мить засяяли, але тоді знову згасли, коли він інстинктивно притлумив цю надію.

— Але я не впізнаю цієї мови, отче, — вів далі директор. — Вона давня чи сучасна? — поцікавився він.

— Я не знаю.

— Ну то, може, залиши плівку в мене? Я ще раз дуже ретельно проаналізую її разом зі своїми хлопцями. Можливо, хтось розпізнає, що це таке.

— Чи ти не міг би зробити собі копію, Френку? Я хотів би, щоб оригінал залишався в мене.

— О, ну звісно.

— Між іншим, я маю ще одну плівку. У тебе є трохи часу?

— Так, звичайно. А що на цій плівці?

— Дозволь спочатку про щось тебе запитати.

— Певна річ, що саме?

— Френку, якби я дав тобі зразки звичайної мови нібито двох різних людей, ти зумів би за допомогою семантичного аналізу визначити, чи ці різні мовні зразки могли б належати якійсь одній людині?

— Гадаю, що так. Ага. Безсумнівно. Тут може допомогти співвідношення між загальною кількістю слів у певному тексті й кількістю там різних слів. Якщо мати для аналізу зразки на тисячу або більше слів, можна легко перевірити частоту використання різних частин мови.

— І якою мірою ти вважаєш таку методику переконливою?

— Досить великою мірою. Розумієш, цей тест ігнорує будь-які зміни базового словника. Ідеться не просто про слова, а про їх вимовляння, про стиль. Ми називаємо це «індексом різноманітності». Непрофесіоналам це нелегко збагнути, але ми, звісно, цього й прагнемо. — Директор криво посміхнувся. Потім кивнув на плівку в руках у Карраса. — То тут є голос тієї іншої особи?

— Не зовсім.

— Не зовсім?

— Голос і слова на обох плівках лунали з уст тієї самої особи.

Директор звів брови.

— Тієї самої?

— Так. Я вже казав, що це випадок роздвоєння особистості. Чи міг би ти порівняти ці зразки, Френку? Тобто звучать ці голоси, як цілком різні, але мені цікаво знати, які будуть результати порівняльного аналізу.

Було видно, що директора це заінтригувало й втішило. Він вигукнув:

— Чудово! Так. Так, ми проведемо аналіз. Думаю, що я доручу це зробити Полові, моєму найкращому фахівцеві. Блискучий розум. Мені здається, що він навіть сни бачить якоюсь кодовою мовою індіанських радистів-шифрувальників.

— Маю ще одне прохання. Велике.