Уильям Блэтти – Екзорцист (страница 57)
Каррас нахмурився.
— Це твоє ім’я?
Ворухнулись уста. Гарячкові склади. Мляві. Нерозбірливі.
А потім і вони раптом затихли.
— Ти можеш мене розуміти? — запитав Каррас.
Тиша. Лише дихання, глибоке й повільне. Звук дихання крізь сон у лікарняному респіраторі. Каррас чекав. Сподівався ще чогось.
Нічого не було.
Каррас узяв магнітофон, востаннє пильно глянув на ліжко, а тоді вийшов із кімнати й спустився сходами вниз.
Кріс понуро сиділа на кухні разом із Шерон за столиком, на якому стояла кава. Побачивши священика, вони допитливо й стурбовано подивилися на нього.
— Піди перевір, як там Реґана, — неголосно попросила секретарку Кріс.
— Так, звісно. — Шерон сьорбнула останній ковточок кави, приязно всміхнулася Каррасові й вийшла. Каррас провів її поглядом, а коли вона зникла, сів за столик.
Тривожно зазираючи йому в очі, Кріс запитала:
— Ну що там? — Намірившись було відповідати, Каррас завагався, коли з комори нечутно вийшов і рушив до зливальниці відшкрябати каструлі Карл.
— Усе гаразд, — мовила м’яко Кріс. — Кажіть, отче Каррас. То що там сталося, нагорі? Що ви про це думаєте?
Каррас зчепив перед собою руки на столі.
— З’явилися дві особи, — розповів він, — одну з яких я ніколи не бачив раніше, а другу лише побіжно. Дорослий чоловік. З британським акцентом. Це хтось із ваших знайомих?
— А це так важливо? — спитала Кріс.
Каррас знову помітив на її обличчі дивне напруження.
— Я гадаю, що так, — мовив він. — Так, це важливо.
Кріс подивилася на синій порцеляновий молочник на столі. А тоді сказала:
— Так, я його знала.
— Знали?
Вона глянула на нього й тихенько вимовила:
— Берк Деннінґз.
— Режисер?
— Так.
— Той режисер, що…
— Так.
Розмірковуючи над її відповіддю, Каррас подивився на її руки. У Кріс ледь-ледь здригався вказівний палець.
— Може, хочете кави або ще чогось, отче?
Каррас звів очі.
— Ні, дякую, — сказав він. — Не треба, — а тоді, склавши руки на столі, нахилився до неї. — Отже, Реґана була з ним знайома? — запитав він.
— Тобто з Берком?
— Так, з Деннінґзом.
— Ну…
Раптом щось гучно забряжчало. Кріс перелякано здригнулася, а тоді побачила, що це з Карлових рук випала на підлогу сковорідка, а коли він нагнувся й підняв її, то знову випустив із рук.
— Боже всемогутній, Карле!
— Вибачте, мадам! Вибачте!
— Ану забирайся звідси, Карле! Перепочинь! Піди в кіно чи ще кудись!
— Ні, мадам, краще я…
— Карле, не сперечайся! — гостро озвалася Кріс. — Забирайся! Піди кудись бодай на годинку! Нам усім пора вже забратися звідси! Іди геть!
— Так, іди геть! — луною озвалася Віллі, заходячи на кухню й хапаючи з Карлових рук сковорідку. Вона роздратовано підштовхнула його до комори.
Карл кинув оком на Карраса й Кріс і вийшов.
— Вибачте, отче, — пробурмотіла Кріс. Вона сягнула по сигарету. — Останнім часом йому було дуже нелегко.
— Ви мали рацію, — лагідно сказав Каррас. Тоді взяв коробку із сірниками. — Дійсно, вам усім варто буде звідси забратися. — Припалив їй сигарету, загасив сірника, поклав його в попільничку й додав: — І вам особисто теж.
— Так, я знаю. І як той Берк… чи хто там іще… тобто що він казав? — Кріс пильно дивилася на священика.
Каррас знизав плечима.
— Лише лаявся.
— І все?
Священик уловив легенькі нотки страху в її голосі.
— Загалом так, — відповів він. А тоді притишив голос: — До речі, чи в Карла є дочка?
— Дочка? Ні, принаймні мені це невідомо. Або, якщо це й так, він ніколи про неї не згадує.
— Ви певні?
Кріс повернулася до Віллі, що драяла зливальницю.
— Чуєш, Віллі, ви ж не маєте дочки, правда?
Віллі відповіла, не піднімаючи голови:
— Була, мадам, але вона давно померти.
— Ой, Віллі, прийміть спочуття.
— Дякую вам.
Кріс повернулася знову до Карраса.
— Я вперше про неї почула, — прошепотіла вона. — А чому ви спитали? Звідки ви дізналися?
— Про це згадала Реґана.
Кріс недовірливо на нього глянула й прошепотіла:
— Що?
— Вона згадала. Чи раніше вона колись демонструвала ознаки… ну… екстрасенсорики?