Уильям Блэтти – Екзорцист (страница 51)

Кріс насупилася.

— Я й далі вас не зовсім розумію.

— У вас є якісь її листи? Шкільні твори? Запис її голосу був би…

— Так. Так, є плівка, яку вона записала для батька. Вона збиралася послати її йому замість листа, але так і не закінчила. Хочете послухати?

— Так, хочу. І ще мені будуть потрібні її медичні карти, особливо з клініки Беррінджера.

Кріс похитала головою, відвернувши очі.

— Ой, отче, я вже пройшла цей шлях і…

— Так. Так, я знаю, але хотів би переглянути їх сам.

— То ви й далі проти екзорцизму?

— Ні. Я тільки проти того, щоб нашкодити вашій дочці замість того, щоб допомогти.

— Але ви зараз говорите явно як психіатр, чи не так?

— Ні, я говорю також і як священик. Якщо я звернуся до канцелярії чи куди там іще по дозвіл на екзорцизм, мені треба буде навести суттєві докази того, що у випадку з вашою дочкою йдеться не тільки про психіатричну проблему, а ще й надати церкві переконливі свідчення ознак одержимості.

— Яких саме?

— Я ще не знаю. Мушу все дослідити.

— Ви що, жартуєте? Я думала, що ви експерт у цій галузі.

— У цій галузі немає експертів. Ви зараз, мабуть, краще ознайомлені з демонічною одержимістю, ніж більшість священиків. То як скоро ви зможете передати мені історію хвороби з клініки Беррінджера?

— Якщо треба, я полечу туди чартерним рейсом!

— А плівку?

Кріс підвелася.

— Зараз піду пошукаю.

— І ще одна річ.

— Яка?

— Та книжка, про яку ви згадували, з розділом про одержимість… ви не могли б пригадати, чи не читала її Реґана раніше, перш ніж почалася хвороба?

Кріс зосереджено думала, схиливши голову.

— Мені здається, вона читала щось за день до того, як почалася ця біда, хоч я не можу цього стверджувати стовідсотково. Але гадаю, що вона її колись читала. Тобто я таки певна. Досить певна.

— Я хотів би на неї поглянути.

Кріс попрямувала до дверей.

— Звичайно, отче, зараз принесу. І плівку. Вона, мабуть, у підвалі. Зараз подивлюся.

Каррас неуважно кивнув, розглядаючи східний орнамент на килимі. За якийсь час він підвівся й поволі рушив до передпокою, де стояв нерухомо в темряві, немовби в якомусь іншому вимірі, запхавши руки в кишені штанів і слухаючи, як згори долинало то хрюкання свині, то гавкання шакала, а то гикавка й гадюче сичання.

— О, ви тут! А я шукала вас у кабінеті.

Каррас обернувся до Кріс, яка вмикала в передпокої світло.

— Ви вже йдете? — спитала вона, підходячи до нього з книжкою про чаклунство й листом до батька, що Реґана записала на плівку.

— Так, мушу йти. Маю ще приготуватися до завтрашньої лекції.

— Справді? А де це буде?

— На медичному факультеті, — відповів Каррас, беручи з рук Кріс книжку й плівку. — Я постараюся прийти сюди завтра по обіді або ввечері. Якщо ж трапиться щось нагальне, дзвоніть мені о будь-якій порі дня чи ночі. Я попереджу телефоністок на комутаторі, щоб вас одразу з’єднували зі мною. Чуєте, а як у вас справи з медикаментами?

— Усе гаразд. Маю багаторазові рецепти.

— Може, зателефонуєте ще раз лікареві?

Актриса опустила голова.

— Не можу, — ледь чутно прошепотіла вона, — я просто не можу.

— Бо я ж не лікар, знаєте, — застеріг її Каррас.

— Усе гаразд.

Кріс так і не підводила голову, і Каррас дивився на неї пильно й стурбовано. Він майже відчував на дотик тривогу, що переповнювала її.

— І ще: рано чи пізно, — лагідно мовив він, — я мушу повідомити когось зі своїх зверхників, чим займаюся, особливо якщо мені доведеться приходити до вас у специфічні нічні години.

Кріс подивилася на нього, стурбовано нахмурившись.

— А це обов’язково? Тобто повідомляти про це?

— Ну, але якщо я цього не зроблю, вам не здається, що це виглядатиме трохи дивно?

Кріс знову опустила голову й кивнула.

— Так, я розумію, про що ви, — сказала вона впівголоса.

— То ви не заперечуєте? Я їм скажу лише найнеобхідніше. І не хвилюйтеся: про це ніхто більше не знатиме.

Вона безпомічно підняла своє виснажене обличчя й побачила його сумовиті й проникливі очі. Побачила в них силу. Побачила біль.

— Гаразд, — ледь чутно мовила вона.

Вона довірилася болю.

— Будемо контактувати, — сказав їй Каррас.

Він почав був виходити, але затримався на порозі, нахиливши голову й замислено приклавши долоню до вуст, а тоді знову подивився на Кріс.

— Чи ваша донька знала, що сюди мав прийти священик?

— Ні, крім мене, ніхто цього не знав.

— А ви знали, що недавно померла моя мати?

— Так. Прийміть моє спочуття.

— А чи Реґані це відомо?

— Чому ви питаєте?

— Чи їй це відомо?

— Ні, зовсім ні. Чому ви запитали?

Каррас знизав плечима.

— Нічого важливого, — сказав він, — просто мені було цікаво. — Він дещо стурбовано глянув на обличчя Кріс. — Чи ви хоч трохи спите?

— Ну так, інколи.