Уильям Блэтти – Екзорцист (страница 41)

— Читала що?

— Цю книжку про чаклунство.

Шерон перестала друкувати, подивилася на Кріс і на книжку, сказала:

— Ні, — і продовжила свою роботу.

— І ніколи її не бачила? Не ставила на книжкову поличку в кабінеті?

— Ні.

— А де Віллі?

— На ринку.

Кріс кивнула, якийсь час постояла в роздумах, а тоді піднялася до Реґаниної спальні, де й далі сидів, мов на чатах, біля ліжка доньки Карл.

— Карле!

— Так, мадам.

Кріс показала книжку.

— Чи ти випадково не знаходив це десь і не поставив потім разом з іншими книжками в кабінеті?

Карл повернувся з кам’яним виразом обличчя до Кріс, перевів погляд на книжку, а тоді знову на господиню.

— Ні, мадам, — заперечив він, — не я. — А тоді знову повернувся обличчям до Реґани.

Гаразд тоді, можливо, то Віллі.

Кріс повернулася на кухню, сіла за стіл і, розгорнувши книжку на розділі про одержимість, почала шукати якусь доречну інформацію про те, що, на думку лікарів із клініки Беррінджера, могло сприяти виникненню в Реґани відповідних симптомів.

І вона це знайшла.

Безпосереднім наслідком поширеної віри в демонів було явище, відоме під назвою одержимості. Це стан, за якого багато індивідуумів вірило, ніби їхніми фізичними та розумовими функціями заволодіває й бере їх під контроль або демон (що було найхарактерніше для обговорюваного періоду), або дух якогось мерця. Немає такого історичного періоду й такої частини земної кулі, де б не виникало подібне явище, описи якого майже не відрізняються в деталях, проте воно ще й досі не дістало адекватного пояснення. Попри досягнення психіатрії, дуже мало нового з’явилося від часу першої публікації фундаментального дослідження Трауґотта Естеррайха в 1921 році.

Кріс нахмурилася. Досі не дістало пояснення? Після розмови з лікарями в клініці Беррінджера в неї склалося інше враження.

Відомо лише, що в різні часи з різними людьми відбувалися такі великі метаморфози, що всім, хто їх оточував, здавалося, ніби вони мають справу з цілком іншою особою. Інколи мінялися не тільки голос, манери, риси обличчя й характерні рухи, але й сама людина сприймала себе цілковито іншою особою, що має нове ім’я, чи то людське, чи демонічне, і свою власну біографію. На Малайському архіпелазі, де навіть у наш час одержимість — звичне, буденне явище, дух мерця, вселяючись в одержимого, примушує його імітувати свої жести, голос і манери з такою разючою подібністю, що родичі покійного заливаються сльозами. Та якщо не брати до уваги так звану квазіодержимість, тобто випадки, які можна врешті-решт пояснити симуляцією, параноєю чи істерією, проблема завжди полягала в інтерпретації цього феномена. Найдавніші інтерпретації були пов’язані зі спіритизмом, і це враження тільки підсилювалося тим фактом, що нова особистість, яка вселялася в жертву, могла виявляти цілком недоступні цій жертві здатності. За демонічної форми одержимості «демон», скажімо, може говорити мовами, незнайомими першій особистості.

Ось воно! Оті нісенітниці, що плете Реґана! Спроба розмовляти іншою мовою?

Кріс швидко читала далі.

…або викликати різні парапсихічні явища, наприклад телекінез: рух об’єктів без застосування матеріальної сили.

Стукіт у стелю? Двигтіння ліжка?

…У випадках одержимості мерцями трапляються явища, подібні до того, що описав Естеррайх, коли один чернець у стані одержимості раптово став чудовим танцюристом, хоча досі в нього жодного разу не було навіть нагоди танцювати. Ці прояви іноді бувають такі разючі, що визначний психіатр Юнґ після дослідження подібного випадку спромігся лише частково пояснити те, що, на його думку, «аж ніяк не могло бути симуляцією»…

Кріс нахмурилася. Усе це вселяло тривогу.

…а Вільям Джеймз, найвидатніший психолог, якого будь-коли народила Америка, дійшов висновку про «ймовірність спіритуалістичного тлумачення явища» після старанного дослідження так званого «вотсецького чуда» — дівчини-підлітка з містечка Вотсека в штаті Іллінойсі, яку стало неможливо відрізнити від Мері Рофф — дівчинки, що за 12 років до того померла в державному притулку для божевільних…

Захопившись, Кріс не чула дзвінка, не чула, як Шерон перестала друкувати й пішла відчинити двері.

Здебільшого вважається, що демонічна форма одержимості зародилася в ранньому християнстві, але фактично одержимість, як і екзорцизм, має давнішу історію. Давні єгиптяни, а також представники найдавніших цивілізацій із берегів Тигру і Євфрату вірили в те, що фізичний та духовний розлад виникає внаслідок вселення в людину демонів. Ось, наприклад, уривок з опису ритуалу екзорцизму, спрямованого проти хвороб дітей у Давньому Єгипті: «Забирайся геть, ти, що приходиш у темряві, чий ніс звернений назад, чиє обличчя перевернуте догори дриґом. Ти прийшов поцілувати це дитя? Я не дозволю тобі…»

— Кріс!

— Шер, я зайнята.

— З тобою хоче побачитися детектив.

— О Боже, Шерон, скажи йому… — Кріс раптом затнулася, а тоді підняла голову й додала: — А втім, ні, стривай, Шерон. Скажи, нехай увійде. Запроси його.

Шерон пішла, а Кріс дивилася невидющими очима на сторінки книжки, охоплена ще не до кінця сформованим передчуттям жаху, що насувається. Чутно, як зачинилися двері. Кроки, що наближаються. Відчуття очікування. «Очікування? Але чого?» Мов яскравий сон, що вислизає з пам’яті, вона відчувала щось ніби знайоме й водночас невловне.

Він зайшов разом із Шерон, зібгавши в руці криси капелюха й важко дихаючи, і шанобливо вклонився.

— Мені справді страшенно прикро, — сказав, наближаючись, Кіндермен. — Ви зайняті. Я бачу. Я вам набридаю.

— Що чути у світі? — запитала в нього Кріс.

— Нічого доброго. А як ваша донька?

— Без змін.

— Мені так жаль. — Хрипло дихаючи, Кіндермен зупинився біля столу, а його по-собачому печальні очі були вологі та стурбовані. — Знаєте, я б не хотів вас тривожити, тобто через вашу доньку, така прикрість. Мені це добре відомо, адже коли моя маленька Джулія злягла з… Чекайте-но, що це? Що це було? Вилетіло з голови. Це…

— Присядьте, будь ласка, — урвала його Кріс.

— О так, дуже вам дякую, — радісно прохрипів детектив, умощуючи свою тушу на крісло навпроти Шерон, що й далі друкувала, не звертаючи ні на що уваги.

— Вибачте. То що ви казали? — спитала Кріс.

— Ну, моя дочка, вона… ой, та то таке. Нічого важливого. Бо якщо мене не зупинити, я почну розповідати вам цілу історію свого життя, ви можете зняти про це кінофільм. Ні, справді! Просто неймовірно! Якби ви дізналися хоча б половину тих божевільних речей, що сталися з моєю родиною, ви б тоді… Але ні. Ні, це все дурниці. Ну добре, лише одну! Я розповім лише одну! Про те, як моя мати щоп’ятниці готувала нам начинену рибу, гаразд? Але перед цим упродовж тижня… цілісінького тижня… ніхто не може брати ванну, бо мати запускає туди карпа, і той там плаває туди-сюди, туди-сюди, бо мати каже, що це допомагає видалити з його організму отруту. Ну справді, хто б міг подумати! Хто б міг знати, що карпи весь цей час виношують жахливі, лиховісні та мстиві думки! Але годі вже. Справді. Хоч треба вряди-годи жартувати, щоб не розплакатися.

Кріс пильно приглядалася до нього. І чекала.

— Ага, ви щось читаєте! — детектив придивився до книжки з чаклунства. — Це для фільму?

— Ні, просто гаю час.

— Щось добре?

— Я щойно почала.

— Чаклунство, — пробурмотів Кіндермен, нахиливши голову вбік, щоб прочитати назву книжки на першій сторінці.

— Ну, то як там справи? — спитала Кріс.

— Так, вибачте. Ви зайняті. Я швидко. Як я вже казав, я б вас не турбував, якби не…

— Якби не що?

Раптово спохмурнівши, детектив склав руки на гладенькій поверхні соснового стола.

— Ну, виглядає, що Берк…

— Чорт забирай! — роздратовано вигукнула Шерон, а тоді висмикнула з друкарської машинки листа, зібгала його й кинула, не дивлячись, у бік кошика для паперів біля ніг Кіндермена. Він і Кріс подивилися на неї, а коли секретарка зауважила їх, вона зронила:

— Ой, прошу вибачити! Я навіть не знала, що ви тут!

— Ви міс Фенстер? — запитав Кіндермен.

— Спенсер, — виправила його Шерон, а тоді відсунула назад крісло й підвелася, щоб підібрати з підлоги зім’ятий аркуш, бурмочучи: — Ніколи не казала, що я Джуліус Ервінґ[5].

— Нічого, не турбуйтесь, — сказав їй детектив, нахиляючись і піднімаючи з підлоги біля ніг зім’ятого листа.

— О, дякую. — Шерон повернулася й рушила назад до крісла.

— Перепрошую… то ви секретарка? — запитав у неї Кіндермен.

— Шерон, це… — Кріс повернулася до Кіндермена. — Вибачте, — сказала вона. — Нагадайте, як вас звати?

— Кіндермен. Вільям Ф. Кіндермен.