Уильям Блэтти – Екзорцист (страница 40)

— …синдром розладу, який тепер загалом не трапляється, хіба що в примітивних культурах. Ми називаємо його сомнамбулічною одержимістю. Чесно кажучи, ми мало що знаємо про цей розлад, крім того, що він починається через якийсь конфлікт або почуття провини, унаслідок чого у хворого створюється ілюзія, ніби його тілом оволодів сторонній розум або, якщо хочете, дух. У давнину, коли ще доволі міцною була віра в диявола, цією сторонньою сутністю був найчастіше демон. Проте вже у відносно недавніх випадках нею здебільшого ставав дух якогось небіжчика, нерідко того, кого міг знати або бачити хворий, маючи здатність підсвідомо імітувати голос і манери померлого, навіть інколи риси його обличчя.

Коли похмурий доктор Клайн пішов, Кріс подзвонила своєму агентові в Беверлі-Гіллз і повідомила його напівмертвим голосом, що вона вже точно не зможе бути режисеркою «Надії». Потім зателефонувала до місіс Перрін. Ніхто не відповів. Кріс повісила слухавку, відчуваючи, як наростає в душі розпач. Хто зможе їй допомогти, у відчаї думала вона. Чи є хтось такий? Або щось таке? Що?

— …Простіше діяти в ситуаціях із духами небіжчиків, адже в більшості таких випадків нема проявів агресії, гіперактивності або моторного збудження. Однак інша головна форма сомнамбулічної одержимості характеризується тим, що нова особистість завжди ставиться до першої лиховісно й вороже. Фактично її головна мета — прагнення завдати страждань, а інколи навіть убити…

До будинку на Проспект-стрит доставили гамівні паси, і Кріс, бліда й виснажена, стояла, спостерігаючи, як Карл прилаштовував їх до ліжка й рук Реґани. Коли Кріс поправляла подушку, підставляючи її зручніше Реґані під голову, швейцарець випростався й жалісливо подивився на змучене обличчя дівчинки.

— Вона буде видужати? — запитав він.

Кріс промовчала. Поки Карл говорив, вона витягла з-під Реґаниної подушки якийсь предмет і тепер спантеличено його розглядала. Тоді зиркнула на Карла й суворо запитала:

— Карле, хто поклав сюди розп’яття?

— Синдром — це тільки прояв якогось конфлікту, почуття провини за щось, тому ми намагаємося з’ясувати, що стало його першопричиною. Ну, і найкраща процедура в таких випадках — гіпнотерапія, але нам не вдалося її застосувати. Тоді ми спробували наркосинтез, але й тут зайшли в безвихідь.

— Що ж робити далі?

— Чекати. Здебільшого чекати. Ми будемо боротися й сподіватися на краще. А поки що її треба покласти в лікарню.

Кріс знайшла на кухні Шерон, яка ставила на стіл друкарську машинку. Вона щойно принесла її з дитячої кімнати в підвалі. Віллі біля зливальниці різала моркву для рагу.

Кріс, ледве стримуючи роздратування, запитала:

— Це ти поклала розп’яття під подушку, Шер?

Шерон розгубилася:

— Що ти маєш на увазі?

— Не ти?

— Кріс, я навіть не знаю, про що ти говориш! Слухай, я ж тобі вже казала, Кріс, казала в літаку, що я не мала з Реґ жодної розмови на релігійні теми, хіба що «Бог створив світ» і ще, можливо, пару…

— Добре, Шерон, добре. Я тобі вірю, але ж…

— Я нічого не клала! — буркнула, уникаючи звинувачень, Віллі.

— Чорт забирай, але хтось його мусив там покласти! — вибухнула раптово Кріс. Тоді вона налетіла на Карла, який саме зайшов до кухні й відчиняв дверцята холодильника. — Карле! — гостро гукнула вона йому.

— Так, мадам, — спокійно озвався Карл, не повертаючи голови. Він складав у рушничок кубики льоду.

— Я ще раз тебе питаю, — процідила крізь зуби Кріс, мало не зриваючись на крик: — Це ти поклав те кляте розп’яття під подушку Реґані?

— Ні, мадам. Не я. Я цього не робити, — відповів Карл, кидаючи на рушничок черговий кубик льоду.

— Цей довбаний хрест не міг прийти туди сам, чорт забирай! — заверещала Кріс, різко повертаючись до Віллі та Шерон. — То хто з вас тут бреше? Признавайтеся!

Карл зупинив свою роботу й повернувся, дивлячись на Кріс. Її несподівана лють приголомшила всіх у кімнаті, аж тут вона раптово впала в крісло й заридала, обхопивши голову тремтячими руками.

— Ой, пробачте, я сама не тямлю, що роблю! — вимовила вона, ридаючи, надламаним голосом. — О Господи, я вже нічого не тямлю!

Віллі й Карл мовчки на це дивилися, а Шерон підійшла ззаду до Кріс і почала заспокійливо масажувати їй шию та плечі.

— Усе гаразд. Усе гаразд.

Кріс витерла рукавом обличчя.

— Ага, я думаю, що хоч хто б це зробив… — Вона намацала в кишені носову хустинку, висякалася, а тоді продовжила: — Хоч хто б це зробив, він тільки хотів допомогти.

— Слухайте, я ще раз вам повторюю й прошу мені повірити, що я не збираюся запроторити свою дитину в божевільню!

— Мадам, це зовсім не…

— Мені начхати, як ви це називаєте! І не надійтеся! Вона буде тільки зі мною!

— Мені так жаль. Усім нам жаль.

— Ага, якраз. Господи Ісусе, вісімдесят вісім лікарів, і все, що мені можуть сказати, — це повна фігня і!..

Кріс зірвала целофан із синьої пачки імпортних французьких сигарет «Ґолуаз блонд», зробила кілька глибоких затяжок, а тоді швидко загасила сигарету в попільничці й пішла нагору подивитися на Реґану. Кола вона відчинила двері, розрізнила в напівтемряві спальні чоловічу постать біля Реґаниного ліжка, що сиділа на дерев’яному стільці з прямою спинкою, приклавши руку до чола Реґани. Кріс підступила ближче. То був Карл. Коли Кріс підійшла до ліжка, він не подивився на неї й нічого не сказав, далі пильно придивляючись до обличчя дівчинки. Щось було в його руці, що лежала на Реґаниному чолі. Що саме? Тут вона зрозуміла, що це був імпровізований пакет із льодом.

Здивована й зворушена, Кріс нагородила флегматичного швейцарця сповненим приязні поглядом, чого давно вже не робила, а коли він жодним порухом не відреагував на її присутність, тихенько вийшла з кімнати. Спустилася до кухні, сіла за столик для сніданків, випила кави і якийсь час замислено сиділа, дивлячись у простір, а тоді раптово підвелася й швидко рушила до обшитого панелями з червоного дерева кабінету.

— Одержимість лише певною мірою пов’язана з істерією, бо майже завжди причина синдрому — самонавіювання. Ваша донька могла довідатися про явище одержимості, повірити в нього й навіть знати, можливо, деякі симптоми, унаслідок чого її підсвідомість відтворює цей синдром. Розумієте? Так ось, якщо це твердо встановимо, але ви й далі будете проти госпіталізації, то можете спробувати ще одну річ, яку я вам запропоную. Шанс на успішне зцілення мізерний, як на мене, але все ж таки це шанс.

— Ой, та кажіть уже, Бога ради! Що це таке?

— Ви чули коли-небудь про екзорцизм, місіс Макніл?

Кріс була мало ознайомлена з книжками у своєму кабінеті, що дістались їй разом із меблями в будинку, тому зараз уважно переглядала палітурки з назвами.

— Це стилізований, доволі вже забутий ритуал, за допомогою якого рабини й священики намагалися вигнати злого духа. Тепер до нього вдаються лише католики, але й вони приховують це, ніби соромлячись. Та на особу, яка вважає себе одержимою, цей ритуал, я б сказав, таки справляє враження. Він часто спрацьовував, хоча, звісно, не з тієї причини, з якої гадали. Це була просто сила навіювання. Віра жертви у свою одержимість нерідко поступалася перед її вірою в могутність екзорцизму. Це… я бачу, ви спохмурніли. Ну, звісно, я розумію, що це звучить невірогідно. Тому дозвольте мені розповісти подібну історію, про яку відомо, що це реальний факт. Ідеться про австралійських аборигенів. Вони вірять, що неминуче помруть, якщо чаклун спрямує на них подумки «смертельне проміння». І вони таки вмирають, це факт! Просто лягають собі й повільно вмирають! Єдине, що їх найчастіше рятує, це подібна форма гіпнозу, протидійне «проміння» іншого чаклуна.

— То ви радите мені відвести доньку до знахаря?

— Ну, так… як крайній, відчайдушний захід. Саме це я вам і раджу. Приведіть її до католицького священика. Я розумію, що ця порада щонайменше дивна, можливо, навіть трохи небезпечна, поки ми не впевнимося остаточно, що вашій дочці було щось відомо про одержимість, і особливо про екзорцизм, перед тим як у неї виникли перші симптоми. Ви не думаєте, що вона могла десь про це прочитати?

— Ні.

— Побачити в кіно? У телевізорі? Почути з радіо?

— Ні.

— Може, вона читала Євангелія? Новий Заповіт?

— Ні, не читала. Чому ви це запитали?

— Там згадані випадки одержимості й екзорцизму, коли Христос виганяв бісів. Описані симптоми, фактично ідентичні явищам одержимості в наш час, тому…

— Слухайте, годі вже про це. Гаразд? Просто забудьте! Мені тільки не вистачає, щоб її батько почув, як я…

Кріс водила пальцями по палітурках, шукаючи й нічого не знаходячи, аж поки… «Стривай-но!» Її очі ковзнули назад до примірника на нижній поличці. Там стояла книжка з чаклунства, яку їй прислала Мері Джо Перрін. Кріс дістала її з полиці й хутко перебігла пальцем по змісту, аж поки раптово завмерла з думкою: «Ось! Ось воно!» Вона відчула, як її охопило збудження. Невже ті лікарі з клініки Беррінджера мали врешті-решт рацію? Невже це так і є? Може, і справді Реґана шляхом самонавіювання викликала в себе симптоми розладу, вичитавши про це на сторінках цієї книжки?

Розділ мав назву «Стан одержимості».

Кріс попрямувала до кухні, де Шерон перечитувала з блокнота стенограму, друкуючи одночасно листа. Кріс простягнула їй книжку.

— Шер, ти це колись читала?

Шерон, і далі друкуючи, перепитала: