Уильям Блэтти – Екзорцист (страница 25)

— Дитинко моя! — проскиглила Кріс, кусаючи собі кулак. Тоді благально глянула на Клайна. — Що діється, лікарю? Що це таке?

Лікар похитав головою й вп’явся очима в Реґану, з якою відбувалися дивні речі. Вона раз у раз злітала майже на фут над ліжком, а потім падала так, що їй аж дух забивало. Здавалося, її підіймали й кидали чиїсь невидимі руки. Кріс затулила руками рота, ошелешено дивлячись, як ці підкидання зненацька зупинилися, а Реґана почала гарячково звиватися, закотивши очі так, що не стало видно зіниць.

— Ой, він мене спалює… спалює! — стогнала вона, а її ноги засмикалися в конвульсіях.

Лікарі з обох боків підступили до ліжка. Усе ще звиваючись і вигинаючись, Реґана закинула голову, випнувши роздуте, набрякле горло. Тепер вона бурмотіла щось незрозуміле дивним гортанним голосом: — …отхінєя… отхінєя…

Клайн нахилився, щоб помацати пульс.

— Ану гляньмо, люба, що з тобою сталося, — мовив він лагідно.

І раптом він полетів спиною через усю кімнату, зазнавши потужного й підступного удару рукою від Реґани, що зненацька сіла, викрививши обличчя від люті.

— Ця свиня моя! — проревла вона хрипким і гучним голосом. — Вона моя! Не чіпай її! Вона моя!

З горла в неї вихопився верескливий сміх, а тоді вона впала на спину, ніби її хтось штовхнув. Потім задерла нічну сорочку, виставивши назовні статеві органи.

— Єбіть мене! Єбіть! — волала вона до лікарів, а тоді почала нестямно мастурбувати обома руками. Наступної миті Кріс вибігла з кімнати, затамувавши ридання, коли Реґана запхала пальці до рота й облизала їх.

Приголомшений Клайн знову обережно підійшов до ліжка, на якому Реґана немовби обіймала саму себе, пестячи долонями власні плечі.

— Ах, так, моє золотце… — наспівувала вона тим дивним хрипким голосом. Очі в неї були заплющені, наче в екстазі. — Моя дитинко… моя квіточко… моя дорогенька… — Потім, як і раніше, почала звиватися, зі стогоном вимовляючи слова, що не мали ніякого сенсу. Та раптом знову сіла, розширивши очі від безпорадного жаху.

Вона нявкала, мов кицька.

Потім гавкала.

Потім іржала.

А потім, зігнувшись у талії, почала швидко й енергійно крутити тулубом. Вона аж задихалася, їй не вистачало повітря.

— Ой, зупиніть його! — ридала вона. — Прошу, зупиніть його! Мені боляче! Зупиніть його! Зупиніть! Я задихаюся!

Клайн більше не міг на це дивитися. Він схопив свій саквояж, підійшов до вікна й швидко почав готувати ін’єкцію.

Невролог, що залишився біля ліжка, побачив, як Реґана впала, наче від поштовху. Вона знову закотила очі й, борсаючись із боку на бік, гарячково бурмотіла щось низьким, гортанним голосом. Невролог нахилився до неї, намагаючись збагнути її слова. Тоді побачив, як його підкликав Клайн, випростався й швидко рушив до нього.

— Я введу їй лібріум, — сказав неголосно Клайн, піднявши шприц до світла. — Але треба її потримати.

Невролог кивнув. У нього був стурбований вигляд. Схиливши набік голову, він прислухався до бурмотіння з ліжка.

— Що вона говорить? — прошепотів Клайн.

— Не знаю. Якусь нісенітницю. Слова без сенсу. — І все ж таки, здавалося, він сам не задовольнився власним поясненням. — Але вона говорить так, ніби все це має якесь значення. У цьому відчувається логіка.

Клайн кивнув на ліжко, і вони обережно наблизилися до нього. Нещасна дитина раптом завмерла, немовби її заціпило, і лікарі, що зупинилися біля ліжка, обмінялися багатозначними поглядами. Тоді знову зосередилися на Реґані, що почала звиватися, прибираючи найнеймовірніших поз, вигинатися всім тілом, мов стягнена тятивою, так що аж голова торкалася п’ят. Вона верещала від болю.

Лікарі спантеличено поглянули один на одного, так наче водночас про щось подумали. Тоді Клайн дав знак неврологові. Але, перш ніж той устиг схопити дівчинку, вона раптом зомліла й налюрила в ліжко.

Клайн нахилився й підняв її повіку. Перевірив пульс.

— Знепритомніла на якийсь час, — пробурмотів він. — Думаю, її зсудомило. А ти?

— Я теж так гадаю.

— Ну, але треба застерегтися.

Він вправно зробив їй ін’єкцію.

— Ну, то що ти думаєш? — спитав Клайн, прикладаючи до місця уколу кружечок стерильної стрічки.

— Скронева частка. Звісно, можна припустити й шизофренію, Семе, хоча це все почалося занадто несподівано. Раніше ж у неї нічого такого не було?

— Ні, не було.

— Неврастенія?

Клайн похитав головою.

— Тоді, можливо, істерія?

— Я теж про це думав, — сказав Клайн.

— Звісно. Хоча жодна нормальна дитина не змогла б на власне бажання так перекрутити своє тіло, як це зробила вона, правда ж? — Він похитав головою. — Ні, мені здається, що це якась патологія, Семе: її неймовірна сила, параноя, галюцинації. Так, ці симптоми можна пояснити шизофренією. Проте скроневою часткою можна також пояснити конвульсії. Але мене тут турбує одна річ… — Він збентежено замовк і спохмурнів.

— Що саме?

— Ну, я не зовсім певний, але мені здалося, що я почув деякі ознаки дисоціації: «моє золотце»… «моя дитинко»… «моя квіточко»… «свиня». У мене склалося відчуття, що вона це говорила про саму себе. Тобі також це здалося чи я вже роблю зайві припущення?

Обмірковуючи це запитання, Клайн провів пальцем по нижній губі, а тоді відповів:

— Ну, чесно кажучи, я відразу про це не подумав, але тепер, коли ти зосередив на цьому увагу… — Він прокашлявся, перебуваючи в роздумах. — Можливо, — вимовив нарешті. — Так. Цілком можливо. — А тоді знизав плечима. — Ну, але поки вона непритомна, я зроблю їй ЛП, і тоді, може, ми щось зрозуміємо. Згоден?

Невролог кивнув.

Клайн понишпорив у своєму саквояжі, знайшов там таблетку, сховав її до кишені й запитав невролога:

— Ти ще залишишся?

Невролог глянув на годинника.

— Так, звісно.

— Тоді поговорімо з матір’ю.

Вони вийшли з кімнати в коридор.

Кріс і Шерон, похиливши голови, стояли біля сходів, спираючись на балюстраду. Коли до них підійшли лікарі, Кріс витерла ніс вологою зім’ятою хустинкою. Очі в неї були червоні від сліз.

— Вона спить, — сказав їй Клайн, — ми дали їй снодійне. Можливо, вона проспить аж до завтра.

— Це добре, — знесилено мовила Кріс, легенько кивнувши. — Ви вже пробачте, що я поводжуся, наче дитина…

— Ви чудово тримаєтеся, — заспокоїв її Клайн. — Це жахливе випробування. До речі, це лікар Річард Коулмен.

Кріс понуро всміхнулася.

— Дякую, що прийшли.

— Лікар Коулмен — невролог.

— О, справді? І що ви про це думаєте? — спитала вона, дивлячись то на одного, то на другого.

— Ну, ми й далі думаємо, що це скронева частка, — відповів Клайн, — і…

— Господи Ісусе, та що ви таке, чорт побери, плетете! — вибухнула раптово Кріс. — Дитина поводиться, як психопатка, як роздвоєна особа абощо! Тобто… — А тоді: — Ох! — ледь чутно й зболено зронила вона, намагаючись опанувати себе, і затулила чоло рукою. — Я просто не витримую, — мовила вона, утомлено подивившись на Клайна. — Прошу мене вибачити, — додала вона. — То що ви казали?

Цього разу відповів невролог.

— Місіс Макніл, — лагідно сказав він, — за всю історію медицини доведена не більш ніж сотня випадків роздвоєння особистості. Це дуже рідкісне явище. Я розумію спокусу звести все до психіатрії, але будь-який відповідальний психіатр насамперед дослідить усі соматичні можливості. Це найбезпечніший варіант.

— Ну гаразд, і що ж тоді далі?

— Поперекова пункція, — сказав Коулмен.

— Тобто зі спинного мозку? — збентежено перепитала Кріс.

Він кивнув.