Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 73)

А ви знову глянули і промовили:

— Так, вельми дивно.

Ви говорили чемно (я цього не можу заперечувати), але все ще були на відстані від мене, — жорстока відстань між нами! Будучи тоді глибоко переконана, що ви переховуєте вкрадений алмаз, я була так роздратована і тоном голосу вашого, і вашою байдужістю, що в запалі тієї хвилини набралася сміливості натякнути вам.

Я сказала:

— Вони ніколи не знайдуть алмаза, чи не так, сер? А також того, хто взяв його, — я поручусь за це! — Кивнула головою і всміхнулась до вас, неначе говорила: — А я знаю!

На цей раз ви глянули на мене, і в ваших очах заблищало щось подібне до цікавості, і я відчула, що ще кілька слів з вашого й мого боку, і вони допоможуть виявити правду. Саме цієї хвилини містер Беттередж зіпсував усю справу, підійшовши до дверей. Я пізнала його кроки, я також знала, що для нього буде незвичним бачити мене цієї пори дня в бібліотеці — не кажучи вже про перебування там разом з вами. Я мала час тільки для того, аби самій устигнути забратися геть до того, як він міг зайти і попросити мене вийти. Я була зла й розчарована, а проте ще не зовсім утратила надію. Крига, що була між нами, тріснула, як ви бачите, — і я думала, що при наступній нагоді я подбаю, щоб містер Беттередж не став на нашому шляху.

Коли я повернулась у кімнату до слуг, пролунав дзвінок до нашого обіду. Було вже так пізно, а ще треба було дістати матерію для нової нічної сорочки! Була тільки одна можливість дістати її. Я прикинулась за обідом хворою і, в такий спосіб, увесь проміжок часу до самого чаю мала в своєму розпорядженні.

Що я робила, коли всі думали, що я хвора лежу в своїй кімнаті, і як я провела ніч після того, як знову прикинулась хворою за чаєм і мене відіслали в ліжко, — нема потреби розповідати вам. Сищик Кафф дізнався про все це, та не дізнався більш нічого. А я можу здогадатись, як він це робив. Мене впізнали (хоч я й не піднімала вуалі) у фрізінголлській крамниці. Навпроти мене висіло дзеркало біля того прилавка, де я купувала полотно, і в цьому дзеркалі я побачила, як один з крамарів, показавши на моє плече, шепнув щось іншому. Знову ж увечері, коли я таємно сиділа за роботою, замкнувшись у своїй кімнаті, я чула за дверима дихання служниць, які підозрювали мене.

Мені тоді було байдуже до цього, байдуже мені й тепер. У п'ятницю вранці, за кілька годин до того, як прибув сищик Кафф, нова нічна сорочка — замість тієї, яку я взяла у вас, — була пошита, випрана, висушена, випрасувана, позначена, складена так, як звичайно пралі складали всі інші сорочки, і благополучно вкладена у ваш комод. Тепер нічого було боятись (коли б вирішили переглянути білизну в домі), що новизна нічної сорочки видасть мене. Вся ваша спідня білизна була нова, пошита, либонь, у той час, коли ви повернулися з-за кордону додому.

Потім приїхав сищик Кафф і здивував усіх, оголосивши те, що він думає про пляму на дверях.

Я гадала, що винні ви (як я вам призналась) більше тому, що мені хотілося вважати вас винним, ніж із якихось інших причин. А тепер сищик Кафф дійшов до такого ж самого висновку зовсім іншим шляхом! Але одяг — єдиний доказ проти вас — був у моїх руках! І жодна жива істота на землі не знала цього, включаючи й вас самого! Боюсь признатися вам, що я почувала, коли думала про це, — пам'ять про мене стане вам назавжди ненависна».

В цьому місці Беттередж відвів очі від листа.

— Все ще нема жодного проблиску світла, містере Френклін, — сказав старий, знімаючи свої важкі черепахові окуляри і відсуваючи від себе сповідь Розанни Спірман. — Чи не додумались ви до якогось висновку, сер, поки я читав?

— Закінчуйте насамперед листа, Беттередж; либонь, у кінці щось з'ясується. Тоді я вам скажу кілька слів.

— Гаразд, сер. Нехай трохи відпочинуть мої очі, а потім я продовжуватиму. А поки що, містере Френклін, я не хочу квапити вас, — але, може, ви скажете мені хоч слово, — чи не знайшли ви з цієї жахливої плутанини вихід?

— Думаю поїхати в Лондон, — сказав я, — порадитися з містером Бреффом. Якщо він зможе допомогти мені...

— Так, сер?

— І якщо сищик не захоче покинути своє затишне містечко в Доркінгу...

— Не захоче, містере Френклін!

— Тоді, Беттередж, — наскільки я бачу тепер, — усі мої засоби вичерпані. Крім містера Бреффа і сищика, я не знаю жодної живої душі, котра могла б бути хоч трохи корисною мені.

Тільки-но ці слова злетіли з моїх вуст, як хтось постукав у двері кімнати.

Беттередж був здивований і невдоволений тим, що нам перешкодили.

— Зайдіть, — роздратовано крикнув він, — хто б там не був.

Двері відчинились, і до нас спокійно зайшов чоловік такої незвичної зовнішності, якої мені ніколи не доводилось бачити. Судячи з його постави й рухів, він був ще молодий. Якщо ж судити з його обличчя і порівняти його з Беттереджем, він здавався старшим за нього. Колір його обличчя був смуглявий, як у цигана; його худі щоки глибоко запали, а вилиці різко видавались. Його ніс був чудово вирізьблений, такий типовий для стародавніх народів Сходу, але дуже рідкий серед нових племен Заходу. Над бровами — високе чоло. Зморщок і складок на обличчі було безліч. Очі на цьому дивному обличчі були ще дивніші — ніжні карі очі, вдумливі й засмучені, глибоко запалі, — вони дивились на вас і (принаймні так було зі мною) полонили увагу силою власної волі. Додайте до цього густе кучеряве волосся, яке з дивних примх природи втратило свій колір найбільш дивовижним і химерним способом. На маківці голови воно ще зберегло свій природний густий чорний колір. З обох боків голови, без найменшого поступового переходу до середини, який зменшував би силу незвичайного контрасту, воно було зовсім біле. Межа між цими двома кольорами була примхливою. В одному місці біле волосся переходило в чорне, а в іншому чорне переходило в біле. Я дивився на цю людину з цікавістю, яка, сором сказати, не піддавалась контролю. Його м'які карі очі лагідно глянули на мене, і він відповів на мою мимовільну грубість (я так витріщився на нього) пробаченням, якого, впевнений, зовсім я не заслужив.

— Вибачте, — сказав він, — я зовсім не думав, що містер Беттередж зайнятий.

Він вийняв з кишені папірець і подав його Беттереджу.

— Список на наступний тиждень, — сказав він.

Він знову подивився на мене й вийшов так само тихо, як і зайшов.

— Хто це? — запитав я.

— Помічник містера Кенді, — відповів Беттередж. — До речі, містере Френклін, я мушу вам сказати, на превеликий жаль, що маленький лікар не видужав ще від хвороби, яку він захопив, повертаючись додому з обіду в день народження міс Речел. Почуває він себе добре, але під час лихоманки втратив пам'ять, і з того часу вона більше ніколи не поверталась до нього. Всю роботу виконує його помічник. Працювати йому доводиться в основному серед бідних. А вони не можуть дістати собі іншої допомоги, ви це знаєте. Вони змушені миритися і з людиною, що має таке шпакувате волосся і засмагла, мов циган, — адже інакше вони залишаться зовсім без лікаря.

— Далебі він не подобається вам, Беттередж?

— Він нікому не подобається, сер.

— Чому ж він такий непопулярний?

— Треба почати з того, що сама його зовнішність проти нього. До того ж розповідають, що містер Кенді взяв його з дуже сумнівною репутацією. Ніхто не знає, звідки він; у нього тут нема жодного приятеля. Як же ви після цього можете сподіватися, що він кому-небудь сподобається?

— Певна річ, це зовсім неможливо! Чи можу я запитати, що йому було потрібно від вас, коли він дав вам оцей папірець?

— Він приніс мені список хворих, сер, яким треба на цьому тижні видати вино. Міледі завжди роздавала добрий портвейн і херес хворим біднякам, і міс Речел бажає продовжувати цей звичай. Настали інші часи! Так, настали інші часи! Я пам'ятаю, як містер Кенді сам приносив цей список моїй господині. А тепер помічник містера Кенді приносить список — мені. Я дочитаю листа, з вашого дозволу, сер, — сказав Беттередж, підсуваючи до себе сповідь Розанни Спірман. — Не весело читати, запевняю вас. І все ж це заважає мені сердитись, коли я думаю про минуле.

Він надів окуляри й похмуро похитав головою.

— Є здоровий глузд, сер, у нашій поведінці, коли мати народжує нас на світ божий. Кожний з нас більше чи менше чинить опір цій появі на світ. І ми, всі до одного, цілком маємо рацію в цьому.

Помічник містера Кенді так вразив мене, що я не міг негайно викинути його зі своєї голови. Я прослухав останні неспростовні філософські вислови Беттереджа й повернувся до питання про напівсивого чоловіка.

— Як його звати? — запитав я.

— Гіршого імені не може бути, — відповів похмуро Беттередж. — Його звуть Езра Дженнінгс.

Розділ V

Назвавши мені ім'я помічника містера Кенді, Беттередж, мабуть, вирішив, що ми втратили досить часу на такий маловажливий предмет. Він знову повернувся до уважного читання листа Розанни Спірман.

А я сидів біля вікна, чекаючи, поки він закінчить. Потроху враження, яке справив на мене Езра Дженнінгс (хоч у тому стані, в якому був я, здавалося зовсім незрозумілим, щоб якась жива істота могла справити на мене будь-яке враження!), стерлося з моєї пам'яті. Думки мої повернулись у старе русло. Я ще раз примусив себе глянути прямо в лице своєму неймовірному становищу. Я ще раз продумав той план, який склав нарешті для майбутніх своїх дій.