Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 67)

Відповідь було принесено — буквально одне речення:

«Міс Веріндер відмовляється вступати в листування з містером Френкліном Блеком».

Хоч як я кохав її, мене глибоко образила така відповідь. Містер Брефф, який зайшов до мене поговорити у справах, застав мене ще приголомшеним пережитим. Я відразу ж відкинув усі справи й відверто розповів йому про все. Та він не зміг, як і місіс Меррідью, дати задовільного пояснення. Я запитав його: можливо, якийсь наклеп дійшов до Речел? Містер Брефф не знав нічого про будь-який наклеп на мене. Може, вона говорила що-небудь про мене, коли мешкала в домі містера Бреффа? Ніколи. Можливо, вона хоч запитувала під час моєї довгої відсутності, живий я чи помер? Про це вона ніколи не питала.

Я вийняв із свого записника лист бідної леді Веріндер з Фрізінголла, написаний в день мого від'їзду з її йоркширського маєтку. Я звернув увагу містера Бреффа на дві фрази в цьому листі:

«Цінна допомога, яку ви подали слідству в розшуках зниклого алмаза, все ще здається непростимою образою для Речел в її нинішньому пригніченому стані. Діючи в цій справі наосліп, ви посилили її тривогу, бо своїми свідченнями, самі того не бажаючи, помагали розкриттю її таємниці».

— Можливо, — запитав я, — що почуття до мене, описані тут, і тепер не змінились?

Містер Брефф був справді засмучений.

— Якщо ви наполягаєте на відповіді, — сказав він, — признаюсь, що я не можу інакше пояснити її поведінки.

Я подзвонив і наказав своєму слузі запакувати мої речі і послати за розкладом поїздів. Містер Брефф запитав здивовано, що я збираюсь робити.

— Я їду в Йоркшір, — відповів я, — найближчим поїздом.

— Чи можу запитати, з якою метою?

— Містере Брефф, допомога, яку я з найкращим наміром подав під час розшуків її алмаза, була непростимою образою для Речел майже рік тому і залишається непростимою образою досі. Я не хочу бути в подібному становищі. Я вирішив відкрити секрет, чому вона нічого не сказала матері і чим викликана її неприязнь до мене. Якщо час, зусилля і гроші зможуть зробити це, я знайду злодія, який вкрав Місячний камінь!

Містер Брефф пробував заперечувати, умовляв мене послухатися здорового глузду, — коротше кажучи, хотів виконати свій обов'язок переді мною. Та я залишився глухим до всіх його переконань. Ніякі в світі докази не похитнули б у цю хвилину моєї рішучості.

— Я буду знову продовжувати слідство — з того самого місця, на якому зупинився, — заявив я, — і вестиму його крок за кроком доти, аж поки дійду до теперішнього часу. В ланцюгу свідчень дечого не вистачає; в тому стані, в якому я залишив справу, це може доповнити Габріель Беттередж. І я їду до Габріеля Беттереджа!

Того ж вечора, перед заходом сонця, я знову стояв на так добре знайомій мені терасі спокійного старого сільського будинку. Першою людиною, яку я зустрів, був садівник. Годину тому він залишив Беттереджа в його улюбленому куточку на задньому дворі, де той сидів і грівся на сонці. Я добре знав цей куточок і сказав, що сам піду і знайду його.

Я пішов знайомими доріжками й заглянув у відчинену хвіртку на подвір'я.

Ось він — милий старий друг щасливих днів, які ніколи вже не вернуться; ось він — у давньому своєму куточку, в давньому плетеному кріслі, з люлькою в зубах, із своїм «Робінзоном Крузо» на колінах і зі своїми двома друзями-собаками, які дрімали біля його ніг. Я стояв так, що останнє скісне проміння сонця кидало поперед мене довгу тінь. Чи собаки побачили мою тінь, чи їх тонкий нюх відчув моє наближення, вони, загарчавши, піднялися. Здригнувшись, у свою чергу, старий одним окриком примусив їх замовкнути, а потім, прикривши свої старечі очі рукою, допитливо подивився на людину, яка стояла в хвіртці.

Очі мої наповнились сльозами. Я мусив почекати хвилину, перш ніж наважився заговорити з ним.

Розділ II

 — Беттередж, — промовив я нарешті, вказуючи на добре знайому книгу, що лежала у нього на колінах, — чи повідомив вас «Робінзон Крузо» в цей вечір про можливість побачити Френкліна Блека?

— Їй-богу, містере Френклін, — вигукнув старий, — саме це й зробив «Робінзон Крузо»!

Він з моєю допомогою звівся на ноги і з хвилину постояв, дивлячись то на «Робінзона Крузо», то на мене, ніби не був упевнений, хто ж із нас двох здивував його більше. Присуд випав на користь книжки. Держачи в обох руках розгорнуту книжку, він дивився на цей чудовий томик з невимовним почуттям — ніби сподівався, що сам Робінзон Крузо зійде з цих сторінок і ощасливить нас особистим побаченням.

— Ось те місце, яке я читав, містере Френклін! — промовив він, як тільки до нього повернулась здатність говорити, — щоб я так хліб їв, сер, ось те місце, яке я читав перед вашим приходом! Сторінка сто п'ятдесят шоста: «Я стояв, як громом прибитий, або ніби побачив примару». Якщо це не означає: «Чекайте несподіваної появи містера Френкліна Блека», то англійська мова нічого не варта! — сказав Беттередж, із шумом загорнувши книжку і звільнивши нарешті руку, щоб потиснути мою простягнуту йому правицю.

Я думав — цілком природно за таких обставин, — що він засипле мене запитаннями. Але ні, головне місце в душі старого слуги зайняло почуття гостинності, коли член родини прибув (байдуже як!) гостем у дім.

— Будь ласка, містере Френклін, — сказав він, відчиняючи переді мною двері зі своїм особливим старомодним поклоном. — Я запитаю пізніше, що привело вас сюди, а спочатку повинен влаштувати вас якнайзручніше. Тут стались сумні зміни після вашого від'їзду. Будинок замкнутий, слуги відіслані. Але це не так важливо! Я сам приготую вам обід, дружина садівника постелить вам, а якщо в льоху збереглась пляшка нашого знаменитого латурського кларету, ви ним прополощете собі горло, містере Френклін. Прошу заходити! — сказав бідний старик, мужньо відстоюючи честь покинутого дому і приймаючи мене з гостинністю і ввічливою повагою давніх часів.

Я не хотів розчаровувати його. Але цей будинок належав тепер Речел. Чи міг я їсти або спати в ньому після того, що сталося в Лондоні? Найпростіше почуття поваги до самого себе забороняло — рішуче забороняло мені — переступати поріг цього будинку.

Я взяв Беттереджа під руку й повів його в сад. Що поробиш! Я змушений був розповісти йому нею правду. Його відданість Речел і прихильність до мене за даних обставин привели його в безвихідь і засмутили. Він висловив свою думку із звичайною прямотою і властивою йому найпозитивнішою в світі філософією, яку я тільки знаю, — філософією беттереджської школи.

— Міс Речел має свої вади, — я цього ніколи не заперечував, — почав він. — І зарозумілість, що іноді трапляється, — одна з них. Вона постаралася взяти гору над вами, і ви стерпіли це. Боже мій, містере Френклін, невже ви досі так мало знаєтесь у жінках? Чи ви коли-небудь чули від мене про покійну місіс Беттередж?

Я дуже часто чув від нього про покійну місіс Беттередж, — він незмінно згадував її, як приклад слабості і порочності чудової статі. В такому вигляді виставив він її й тепер.

— Дуже добре, містере Френклін. Тепер вислухайте мене. Кожна жінка мас свої власні примхи. Покійна місіс Беттередж починала гарячитись, як тільки мені доводилось відмовити їй в тому, що їй було до серця. Коли я в таких випадках приходив після роботи додому, будьте певні, моя дружина вже кричала мені з кухні, що після такого брутального ставлення до неї з мого боку в неї невистачає сил приготувати мені обід. Я терпів це деякий час — так, як ви тепер терпите примхи міс Речел. Але, нарешті, терпіння моє увірвалось. Я пішов на кухню і взяв місіс Беттередж — розумієте, по-дружньому — на руки і відніс її одним махом у найкращу кімнату, де вона звичайно приймала гостей.

«Ось твоє справжнє місце, моя дорога», — сказав я і знову повернувся на кухню. Там я замкнувся, зняв свій сюртук, закачав рукави і зготував собі обід. Коли все було готове, я подав його, як сам хотів, і пообідав з задоволенням. Потім викурив люльку, випив трохи грогу, а після цього навів лад на столі, помив каструлі, почистив ножі й виделки, прибрав усе й підмів черінь. Коли все було до блиску чистим, я відчинив двері і пустив на кухню місіс Беттередж. «Я пообідав, моя мила, — сказав я, — і сподіваюсь, ти знайдеш кухню в найкращому вигляді». Поки ця жінка жила, містере Френклін, мені ніколи вже не доводилось самому готувати обід! Звідси мораль: ви стерпіли примху міс Речел у Лондоні, не робіть цього в Йоркшірі. Прошу до господи!

Що можна було відповісти на це? Я тільки міг запевнити мого милого друга, що навіть його здатність переконувати пропала марно в даному разі.

— Вечір чудовий, — сказав я. — Пройдуся пішки до Фрізінголла і зупинюсь у готелі, а ви приходьте завтра ранком до мене, і поснідаємо разом. Я маю дещо сказати вам.

Беттередж із серйозним виглядом похитав головою.

— Я вельми жалкую, — сказав він. — Сподіваюсь почути, містере Френклін, що між вами і міс Речел усе йде знову добре і приємно. Якщо ви повинні вчинити по-своєму, сер, — продовжував він після хвилинного роздуму, — то вам нема ніякої потреби йти ночувати у Фрізінголл. Переночувати можна значно ближче: всього за дві милі звідси готерстонська ферма. Проти цього ви нічого не можете заперечити ім'ям Речел, — хитро додав дідуган. — Готерстон живе, містере Френклін, на своїй власній землі.