Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 56)

Відгукнувшись на привітність Речел з усією притаманною мені доброзичливістю, я сіла, на її прохання, біля неї на диван. Ми обговорили родинні справи і плани на майбутнє — все, за винятком одного прийдешнього плану, котрий мав закінчитись її весіллям. Хоч як намагалась я повернути розмову в цей бік, вона рішуче відмовлялась розуміти мої натяки. А будь-яка відкрита згадка про це питання з мого боку була передчасною на цій, ранній, стадії нашого примирення. Проте я з'ясувала все, що хотіла знати. Речел не була більше нерозсудливим, зневажливим створінням, яке я чула і бачила під час мого мучеництва на Монтег'ю-сквері. Цього вже було досить, щоб заохотити мене взяти її дальше перевтілення в свої руки — починаючи з кількох слів щирого застереження проти поспішного утворення сімейних уз — і так просуватися вперед до вищих справ. Дивлячись на Речел тепер з новим інтересом і пригадуючи, з якою необачною поспішністю вона прийняла пропозицію містера Годфрі, я вважала своїм святим обов'язком гаряче втрутитись у цю справу і наперед була впевнена в її цілковитому успіху. Я думаю, що швидкість просування була важливим чинником у цій справі. Я відразу ж повернулась до питання про слуг, потрібних для мебльованого будинку.

— Де список, моя дорога?

Речел подала.

— Куховарка, посудниця, служниця і лакей, — прочитала я.—  Моя дорога Речел, ці слуги потрібні тільки на строк, на який ваш опікун найняв цей будинок. Нам буде вельми важко знайти чесних і здібних людей, котрі погодилися б найнятись на такий короткий строк, якщо ми шукатимемо їх у Лондоні. Будинок у Брайтоні вже знайдено?

— Так. Його найняв Годфрі, і люди в цьому будинку просили, щоб він залишив їх як слуг. Він не був упевнений, чи підходять вони для нас, і повернувся, так нічого й не вирішивши.

— А самі ви не розумієтесь у таких справах, Речел?

— Не дуже.

— А тітонька Еблуайт не хоче утруднювати себе?

— Ні, не хоче. Не осуджуйте бідолашну тітоньку, Друзілло. Я гадаю, що це єдина щаслива жінка, котру я будь-коли бачила.

— Різні ступені щастя є, моя мила. Ми якось поговоримо з вами і про це. А поки що я візьму на себе клопіт по добору слуг. Нехай ваша тітонька напише листа в брайтонський будинок.

— Вона підпише листа, якщо я напишу за неї, — а це те саме.

— Цілком те саме. Я візьму листа і завтра поїду в Брайтон.

— Як це люб'язно з вашого боку! Ми приїдемо туди до вас, як тільки все буде готове. Сподіваюсь, ви залишитесь погостювати у нас. У Брайтоні зараз велике пожвавлення, і вам далебі там сподобається.

Такими словами мені було зроблено запрошення, і блискуча перспектива втручання відкрилась переді мною.

Це було в середині тижня. А в суботу ввечері будинок уже був готовий для них. За цей короткий проміжок часу я встигла перевірити не тільки вдачі, а й релігійні погляди всіх слуг, котрі звертались до мене, і зробила вибір, який схвалювала моя совість. Я також відшукала й відвідала двох серйозних моїх друзів, котрі проживали в цьому місті і яким я могла розповісти про благочестиву мету, що привела мене в Брайтон. Один з них — духовний друг — допоміг мені закріпити місця для нашого невеликого товариства в тій церкві, де він сам служив. Інший друг — незаміжня жінка, така ж, як і я, — віддала у повне моє розпорядження свою бібліотеку (яка мала тільки дорогоцінні видання). Я взяла в ній з півдюжини творів, старанно вибраних для Речел. Розклавши їх у тих кімнатах, які вона могла зайняти, я вважала свої приготування закінченими. Непохитна віра в слуг, котрі її обслуговуватимуть, непохитна віра в пастора, котрий читатиме їй проповіді, і непохитна віра в книги, які лежать у неї на столі, — таким був потрійний подарунок, який приготувало моє завзяття осиротілій дівчині. Мою душу переповнював небесний спокій у цей суботній вечір, коли сиділа я біля вікна, чекаючи приїзду моїх родичок. Перед моїми очима снував туди й сюди суєтний натовп народу. Та чи багато хто з них усвідомлював так, як я, що вони бездоганно виконали свій обов'язок? Жахливе запитання. Не будемо спинятись на ньому.

Десь о сьомій годині прибули мандрівники. На мій превеликий подив, їх супроводив не містер Годфрі, як я сподівалась, а стряпчий, містер Брефф.

— Як поживаєте, міс Клак? — запитав він. — Цього разу я маю намір залишитися.

Цей натяк на випадок, коли я примусила його відступити зі своїми справами перед моєю справою на Монтег'ю-сквері, переконав мене, що старий грішник приїхав у Брайтон з якоюсь особливою метою. Я приготувала зовсім невеличкий рай для моєї улюбленої Речел — і ось уже знову з'явилася змія!

— Годфрі було дуже прикро, Друзілло, що він не міг приїхати з нами, — сказала моя тітонька Еблуайт. — Щось затримало його в Лондоні. Його місце погодився заступити містер Брефф і залишитись у нас до понеділка. До речі, містере Брефф, мені приписано робити моціон, та мені це зовсім не подобається. Ось, — додала тітонька Еблуайт, показуючи з вікна на інваліда, якого віз у кріслі слуга, — ось мій ідеал моціону. Якщо вам потрібне повітря, ви можете дихати ним, сидячи в кріслі; якщо ж вам потрібна втома, я впевнена, можна досхочу заморитися, дивлячись на цього слугу.

Речел тихенько стояла біля вікна, задивившись на море.

— Ви заморились, мила? — запитала я.

— Ні, мені тільки трошки сумно, — відповіла вона. — Я часто бачила море на нашому березі в Йоркшірі при такому ж освітленні. І я думаю про ті дні, Друзілло, які вже ніколи не повернуться.

Містер Брефф залишився на обід і на цілий вечір. Чим більше дивилась я на нього, тим більше переконувалась, що він приїхав у Брайтон з якоюсь таємною метою. Я старанно стежила за ним. Він поводився невимушено і весь час говорив безбожні дурниці, — аж доти, поки настав час розставатись. Коли він тиснув руку Речел, я помітила, що його жорсткий і хитрий погляд зупинився на ній на якусь мить з особливим інтересом і увагою. Вона була об'єктом тієї мети, яку він мав на увазі! Прощаючись, він нічого особливого не сказав ні їй, ні іншим. Містер Брефф сам напросився на сніданок на завтрашній день і пішов ночувати в готель.

Не було ніякої можливості примусити тітоньку Еблуайт на другий ранок вчасно зняти капот, щоб встигнути одягнутись до церкви. Її хвора дочка (яка, на мою думку, не хворіла ні на що, крім невигойних лінощів, успадкованих від матері) заявила, що має намір цілий день провести в ліжку. Речел і я разом пішли до церкви. А там мій обдарований друг прочитав чудову проповідь про поганську байдужість світу до маленьких прогрішень. Більш як годину лунало його красномовство у святому приміщенні. Коли ми виходили з церкви, я запитала у Речел:

— Чи знайшла проповідь шлях до вашого серця, люба?

— Ні, у мене тільки голова розболілась.

Така відповідь розхолодила б багатьох. Та коли я стала на очевидний шлях благодіяння, мене ніщо не розхолодить.

Ми застали тітоньку Еблуайт і містера Бреффа за сніданком. Коли Речел, поскаржившись на головний біль, відмовилась від сніданку, хитрий адвокат відразу ж зумів скористатися з цього.

— Від головного болю є тільки одні ліки, — сказав цей жахливий старик, — прогулянка. Прогулянка вилікує вас, міс Речел. Я до ваших послуг, якщо ви зробите мені честь, прийнявши мою руку.

— З великим задоволенням. Прогулянка саме те, за чим я так скучила.

— Уже третя година, — лагідно зауважила я, — а денна служба, Речел, почнеться о третій.

— Як можете ви думати, що я знову піду до церкви з таким головним болем! — роздратовано сказала вона.

Містер Брефф галантно розчинив перед нею двері. Через хвилину вони обоє вийшли з будинку. Не знаю, чи відчувала я коли-небудь сильніше священний обов'язок втрутитись, ніж цієї хвилини. Але що було робити? Нічого іншого, як тільки втрутитись при першій же зручній нагоді — того ж таки дня, хоч і пізніше.

Повернувшись із денної служби, я побачила, що вони щойно прийшли. Перший же погляд на них переконав мене, що стряпчий встиг сказати їй все, що хотів сказати. Я ніколи не бачила Речел такою мовчазною й замисленою. Ніколи раніше не бачила я, щоб містер Брефф виявляв їй таку відданість, таку увагу й дивився на неї з такою повагою. Він заявив (можливо, вигадавши це), що сьогодні запрошений на обід, і рано розстанеться з нами, маючи намір повернутися в Лондон першим же ранковим поїздом.

— Ви упевнені у вашому рішенні? — запитав він Речел уже в дверях.

— Цілком упевнена, — відповіла вона; так вони і розстались.

Тільки-но він вийшов, Речел повернулась до себе в кімнату. Вона не вийшла до обіду. Її покоївка (та сама, що носить чепчики зі стрічками) прийшла вниз сказати, що у міс болить голова. Я побігла до неї, пропонуючи їй крізь зачинені двері свої сестринські послуги. Двері були замкнуті, і Речел не відчинила їх. Скільки тут мені довелось перебороти перешкод! Та коли я побачила замкнуті двері, то відчула новий приплив сил і натхнення.

На другий ранок, коли їй понесли чашку чаю, я зайшла в кімнату. Сіла біля її ліжка і сказала їй кілька серйозних слів. Вона вислухала їх з томною чемністю. Я помітила дорогоцінні видання мого серйозного друга, звалені в купу на розі стола. Чи заглядала вона в них? Так, але вони не зацікавили її. Чи дозволить вона мені почитати їй уголос кілька місць — надзвичайно цікавих, — які, мабуть, лишились непоміченими нею? Ні, не зараз, — вона зараз думає про зовсім інше. Даючи ці відповіді, вона зосереджено перебирала оборки своєї нічної сорочки. Треба було якимсь натяком привернути її увагу до мирських інтересів, які вона мала у серці.