Тони Моррисон – Кохана (страница 29)

Можеш зашити це для мене, мала?

Ага. Щойно закінчу нижню спідницю. У неї була лише одна, коли вона сюди прийшла, а міняти їх потрібно.

Чи лишився пиріг?

Здається, Денвер доїла останній шматочок.

І навіть не скаржилася, не була проти, що він спить де йому заманеться, і сьогодні поклала цьому край лише з увічливості.

Сет зітхнула і положила руку йому на груди. Вона розуміла, що збирає докази проти нього, щоб зібрати докази проти вагітності, і їй стало трохи соромно. Але вона мала стільки дітей, скільки хотіла. Якщо хлопці колись повернуться, якщо Денвер з Коханою залишаться — ну, буде саме так, як і має бути, хіба ні? Хіба все не змінилося одразу після того, як вона побачила тіні на узбіччі, що трималися за руки? І тієї ж миті, коли вона побачила на своєму дворі сукню і чобітки, щось змінилося в її душі. Не потрібно було навіть дивитися на обличчя, обпечене сонцем. Вона багато років бачила його уві сні.

Груди Пола Ді піднімалися й опускалися, піднімалися й опускалися під її рукою.

ДЕНВЕР ЗАКІНЧИЛА МИТИ посуд і сіла за стіл. Кохана, яка навіть не ворухнулася, відколи Сет і Пол Ді вийшли з кімнати, смоктала вказівний палець. Денвер трохи за нею поспостерігала і сказала:

— Їй подобається, що він тут.

Кохана палець із рота не витягла.

— Змушу його піти, — сказала вона.

— Вона розсердиться на тебе, якщо він піде.

Кохана засунула в рота ще й великий палець і витягла хворий зуб. Крові майже не було, але Денвер усе одно зойкнула:

— О-о-ой! Не боляче?

Кохана подивилася на зуб і подумала: «Ось воно». Наступною буде рука, кисть, палець на нозі. Вона втрачатиме частину себе за частиною, а може, й усі одразу. Або якось уранці, до того як прокинеться Денвер, і після того як піде Сет, вона розсиплеться. Дуже важко тримати голову на шиї, чи ноги на тулубі, якщо вона сама-самісінька. Серед того, що вона не могла згадати, був і час, коли вона вперше дізналася, що будь-якого дня може прокинутись і розсипатися на шматочки. Снилися їй дві речі: як вона вибухає і як її ковтають. Коли випав зуб — зайвий фрагмент, останній у ряду, — вона подумала, що все почалося.

— Мабуть, зуб мудрості, — сказала Денвер. — Боляче?

— Так.

— Тоді чому ти не плачеш?

— Що?

— Якщо боляче, чому ти не плачеш?

І вона заплакала. Сиділа, тримала маленький білий зуб на своїй гладенькій-гладенькій долоні. Плакала так, як хотілося плакати, коли побачила черепах, що одна за одною вилазили з води, одразу ж після того, як зникла серед листя криваво-червона пташка. Так, як хотілося, коли Сет пішла до нього, коли він сидів у діжці під сходами. Кінчиком язика вона торкалася солоної рідини, що зібралася в куточку рота, і сподівалася, що рука Денвер навколо її плечей не дасть їм розпастися.

Пара нагорі не чула ані звука, та під ними, на вулиці, навколо будинку номер сто двадцять чотири, падав і падав сніг. Утворював замети, ховав сам себе. Вище. Глибше.

ДЕСЬ У ГЛИБИНАХ РОЗУМУ Бебі Сагз жеврілася думка, що коли Голлі це вдасться, на все воля Божа, вони матимуть причину відсвяткувати. Якби ж тільки цей останній син зміг зробити для себе те ж, що зробив для неї і для трьох дітей, яких однієї літньої ночі привезли до її дверей Джон і Елла. Коли діти приїхали без Сет, вона злякалася, але відчула вдячність. Вдячність за те, що частина родини, яка вижила, — це її власні внуки, перші і єдині, кого вона знала: два хлопчики і дівчинка, що вже почала повзати. А як же Сет і Голлі, чому вони затримуються? Чому не приїхала Сет? Ніхто не може вибратися сам. І не лише тому, що мисливці хапали їх, немов канюків, і ловили в тенета, немов кролей, а ще й тому, що не можна було бігти, якщо не знаєш, як ходити. Якщо ніхто не покаже дорогу, можна навіки заблукати.

Тож коли приїхала Сет — брудна і поранена, але іще з однією онучкою на руках, — думка про визволення піднялася ближче до поверхні розуму. Та Голлі не з'являвся, Сет сама не знала, що з ним сталося, тож вона не чіпала цю думку, не бажала все зруйнувати, подякувавши богу зарано.

Усе почалося зі Стемпа Пейда. Через двадцять днів після того як Сет дісталася будинку № 124, він прийшов і подивився на дитину, загорнуту в піджак його племінника, глянув на матір, якій передав шматок смаженого в'юна і, з якихось йому відомих причин, пішов з двома відрами до берега ріки, де росли чорниці, такі смачні і радісні, що скуштувати їх означало майже те ж саме, що й зайти до церкви. Він пройшов шість миль до берега річки, скотився-збіг-скотився в яр, потрапити в який було майже неможливо. Дістався до кущів з гострими, як ножі, шипами, що подерли йому рукава сорочки і штани. Постраждав від комарів, бджіл, шершнів, ос та найзліших павуків у штаті. Пошкрябаний, побитий і покусаний, він таки дійшов, куди хотів, і обібрав усе до ягідки, так ніжно, що жодна не прим'ялася. Ввечері він повернувся до № 124 і поставив відра на ґанок. Коли Бебі Сагз побачила його розідране вбрання, закривавлені долоні, розпухле обличчя і шию, вона розреготалася і сіла.

Баглар, Говард, жінка в очіпку і Сет прийшли подивитися і також розреготалися, побачивши хитрого, рішучого старого чорного: посередник, рибалка, човняр, мисливець, рятівник, шпигун — ким він тільки не був, щоб дістати ці два відра чорниць. Не звертаючи на них уваги, він узяв ягідку і положив її до рота тритижневої Денвер. Жінки зойкнули.

— Вона ж іще мала для цього, Стемпе.

— Випорожнення будуть рідкішими.

— Шлунок розболиться!

Але зацікавлені оченята дитини і прицмокування ротика змусили їх підкоритися, згодувати їй ягідку за ягідкою, солодкі, як у церкві. Нарешті Бебі Сагз надавала хлопцям по руках, відганяючи від відра і послала Стемпа до колодязя митися. Вона вирішила зробити з ягід щось варте важкої праці цього чоловіка і його кохання. Так усе і почалося.

Вона замісила тісто і подумала, чи не запросити Еллу з Джоном, бо три, а може, й чотири пироги для них забагато. Сет запропонувала додати іще двох курчат. Стемп приніс окуня і сома, що стрибали в човні, — навіть вудку не довелося закидати.

Зацікавлені оченята дитини обернулися святом для дев'яноста людей. № 124 трусило від голосів мало не до ранку. Дев'яносто людей так добре їли і так багато сміялися, що він розсердився. Вранці вони прокинулися і згадали копченого окуня, якого Стемп Пейд тримав на гілці ліщини, прикриваючись лівою рукою від краплин жиру, що летіли в різні боки; кукурудзяний пудинг з кремом; утомлених, перегодованих дітей, що поснули в траві з крихітними кістками смажених кролів у руках, — і розсердилися.

Три (може чотири) пироги Бебі Сагз перетворилися на десять (може дванадцять). Двоє курчат Сет стали п'ятьма індичками. Одна крижина, привезена з Цинциннаті, — для того, щоб на ній розчавити диню з цукром і м'ятою для пуншу, — обернулася возом крижаних брил, якими наповнили діжку з полуницями. Номер сто двадцять чотири, що хитався від сміху, доброзичливості та їжі на дев'яносто чоловік, розсердив їх. Забагато, подумали вони. Де вона все це взяла, Бебі Сагз, свята? Чому вона і її родина завжди в центрі уваги? Як вона знає, що робити і коли? Давати поради, передавати повідомлення, лікувати хворих, ховати збіглих, любити, готувати, готувати, любити, молитися, співати, танцювати і любити всіх, немов то була її і тільки її робота.

А тепер від двох відер чорниць, із яких вийшло десять, а може, й дванадцять пирогів; від індички, якої вистачило мало не на ціле місто, зеленого горошку у вересні, свіжої сметани без корови, криги і цукру, здобного хліба, хлібного пудингу, хліба на дріжджах, пісочного печива, — вони розлютилися. Хліби і риби були Його прерогативою, — вони не належали колишній рабині, які, може, ніколи і не віддавала лепту в сто фунтів і не збирала окру з дитиною на спині. Яку ніколи не шмагав десятирічний білий хлопчик, як їх. Яка навіть не втекла з рабства — її викупив відданий син і привезли до річки Огайо на возі — папери на звільнення вона заховала між грудями (а привіз її той самий чоловік, що був її хазяїном — на ім'я Гарнер), і їй орендували двоповерховий будинок з колодязем у Бодвінів — білих брата і сестри, що дали Стемпу Пейду, Еллі і Джону одяг, майно і транспорт для втечі, бо ненавиділи рабство більше за рабів.

Це їх розлютило. Вони проковтнули соди наступного ранку, щоб заспокоїти шлунок, розтривожений такою щедрістю, нерозсудливою великодушністю в № 124. Пошепталися одне з одним у дворі про товстих пацюків, долю і неоплачену гординю.

Від запаху їхнього несхвалення повітря стало густим. Воно розбудило Бебі Сагз, і та варила онукам мамалигу і дивувалася, що ж це може бути. Пізніше, у дворі, розбиваючи тверду землю навколо коренів перцю, вона знову його почула. Підняла голову й озирнулася. За нею за кілька ярдів ліворуч Сет оббирала квасолю. Її плечі спотворювала змащена тканина, яку підклали під сукню, аби скоріше заживала спина. Біля неї в плетеному кошику лежало тритижневе немовля. Бебі Сагз, свята, подивилася вгору. Небо було блакитним і чистим. Жодного дотику смерті в ясній зелені дерев. Вона чула птахів і дуже тихе дзюрчання струмочка в полі. Цуценя, Хлопчик, закопував останні кістки від учорашнього свята. Від будинку лунали голоси Баглара, Говарда і дівчинки, що вже повзала. Здавалося, все на своїх місцях, — але запах несхвалення був дуже гострим. За городом, ближче до струмка, але на сонці вона посадила кукурудзу. Вони багато зірвали для гостей, але все одно лишилися достигати качани, вона бачила їх навіть звідти, де стояла. Бебі Сагз знову нахилилася з мотикою до перцю і гарбузів. Обережно, нахиливши лезо під потрібним кутом, вона перерубала стебло настирної рути. Її квіти вона увіткнула в дірку в капелюсі, решту відкинула геть. Тихе гуп-гуп-гуп нагадало, що Стемп рубає дрова, як і обіцяв учора. Вона зітхнула за роботою і за мить випросталася, бо знову відчула несхвалення. Обпершись на держак мотики, вона зосередилася. Вона звикла до того, що ніхто за неї не молився, — але ця огида в повітрі була новою. Це не білі — вона точно могла сказати, — тож мають бути чорні. І тоді вона зрозуміла. Її друзі і сусіди розсердилися на неї, бо вона переступила, віддала забагато, образила їх надлишком.