Томас Харрис – Мовчання ягнят (страница 66)

Вона знайшла край стола й підвелася на ноги. Просуваючись уперед навпомацки, рухаючись на звук голосу Кетрін, вона вийшла до сходів і піднялася ними в темряві.

Здавалося, спливло багато часу. У шухляді на кухні знайшлася свічка. За її допомогою Старлінг відшукала біля сходів електрощиток і підстрибнула, коли ввімкнулося світло. Аби дістатися електрощитка та вимкнути світло, він мав якимось іншим шляхом вийти з підвалу та знов спуститися й опинитися позаду неї.

Старлінг мала переконатися, що він помер. Перед тим як повернутися до робочої кімнати, вона дочекалась, поки очі достатньо призвичаїлися до світла. Вона мала діяти обережно. Побачила його ступні та ноги, що стирчали з-під стола. Не спускаючи очей з руки біля револьвера, вона відштовхнула зброю вбік. Його очі були розчахнуті. Він був мертвий, куля поцілила в груди з правого боку, під тіло пролилася густа кров. Він одягнув деякі речі зі свого гардеробу, і Старлінг не змогла на нього довго дивитися.

Вона пішла до умивальників, поклала «кольт» на зливну поличку та підставила зап’ястки під холодну воду, вмила обличчя мокрими руками. Крові не було. Молі кидалися на сітку, що затуляла світильники. Їй довелося обійти тіло, щоб підібрати «пітон».

Біля колодязя вона промовила:

– Кетрін, він мертвий. Він уже не заподіє тобі шкоди. Я піду нагору та зателефоную…

– Ні! ВИТЯГНИ МЕНЕ. ВИТЯГНИ МЕНЕ. ВИТЯГНИ МЕНЕ.

– Послухай. Він мертвий. Ось його револьвер. Пам’ятаєш його? Я збираюся викликати сюди поліцейських і пожежників. Я боюся витягати тебе самотужки, ти можеш упасти. Щойно я їм подзвоню, повернуся сюди й чекатиму разом з тобою. О’кей? О’кей. І спробуй заткнути цього песика. О’кей? О’кей.

Місцева телевізійна група приїхала одразу після пожежників, до того як прибула поліція Бельведера. Капітан пожежної команди, розлючений яскравим світлом телекамер, виштовхав репортерів угору сходами та геть із підвалу, а тоді встановив трубчасту раму, щоб підняти Кетрін Мартін, бо не довіряв гаку містера Ґамба, прикрученому до сволока. У колодязь спустився пожежник і посадив її в підйомну люльку. Кетрін вибралася з ями, тримаючи собачку, яку нікому не віддала навіть у кареті «швидкої».

У лікарню собак не пускали, не зробили винятку і цього разу. Пожежник, якому доручили відвезти її в притулок, натомість забрав собачку до себе додому.

Розділ 57

У Національному аеропорту Вашингтона зібралося приблизно п’ятдесят людей, які зустрічали нічний рейс із Коламбуса, штат Огайо. Більшість із них чекали на родичів і мали заспаний та невдоволений вигляд, з-під курток стирчали незаправлені краї сорочок.

Стоячи в натовпі, Арделія Мепп мала нагоду роздивитися Старлінг, поки та виходила з літака. Старлінг була хворобливо блідою, з темними колами під очима. На щоці виднілися чорні цятки від пороху. Старлінг побачила Мепп, і вони обійнялися.

– Привіт, красуне, – сказала Мепп. – У тебе є багаж?

Старлінг похитала головою.

– Джефф чекає перед аеропортом у фургоні. Їдьмо додому.

Джек Кроуфорд також був надворі, він припаркував свою машину за фургоном на доріжці для лімузинів. Він усю ніч просидів із родичами Белли.

– Я… – почав він. – Ти знаєш, що зробила. Забила хоум-ран[218], мала.

Він торкнувся її щоки.

– Що це?

– Палений порох. Лікар сказав, що він сам вийде за пару днів, краще його не діставати.

Кроуфорд пригорнув її до себе та на секунду міцно стис в обіймах, усього на мить, а потім відсунувся й поцілував у чоло.

– Ти знаєш, що зробила, – повторив він. – Їдь додому. Поспи. Відіспися. Завтра поговоримо.

Новий фургон для спостережень був зручним, обладнаним для довгих вилазок. Старлінг і Мепп улаштувалися на великих сидіннях у хвості.

У фургоні не було Джека Кроуфорда, тож Джефф їхав трохи жвавіше. Уже незабаром вони мали дістатися Куантіко.

Старлінг сиділа з заплющеними очима. За кілька миль Мепп стусонула її в коліно. Вона відкоркувала дві маленькі пляшки коли. Подала одну пляшку Старлінг і дістала з сумочки півпінти «Джека Деніелса»[219].

Вони обидві надпили колу та долили в пляшки алкоголь. Потім заткнули великими пальцями шийки пляшок, потрусили їх і впіймали ротами піну.

– А-а-ах, – вихопилось у Старлінг.

– Не поналивайте мені там, – озвався Джефф.

– Не хвилюйся, Джеффе, – відповіла Мепп і тихо звернулася до Старлінг: – Ти бачила б, як наш чолов’яга Джефф чекав на мене біля магазину спиртного. Мав такий вигляд, наче в нього виходив камінь із персикову кісточку.

Мепп помітила, що віскі почало діяти – Старлінг потроху обм’якала на сидінні, – і сказала:

– Ти як, Старлінг?

– Арделіє, хай мене грім поб’є, якщо я знаю.

– Тобі ж не доведеться туди повертатися?

– Може, на день наступного тижня, але я сподіваюся, що ні. З Коламбуса приїздив прокурор Сполучених Штатів, аби поговорити з копами. Я там дала дофігіща свідчень.

– Кілька гарних новин, – сказала Мепп. – Сенаторка Мартін увесь вечір телефонувала з Бетесди[220] – ти в курсі, що Кетрін відвезли до Бетесди? Ну, з нею все гаразд. Він не заподіяв їй ніякої фізичної шкоди. Щодо психологічної – лікарі ще не визначили, будуть стежити. З приводу навчання можеш не хвилюватися. Дзвонив і Кроуфорд, і Бріґем. Слухання скасовано. Крендлер відкликав свою доповідну. У цих людей камінь замість серця, Старлінг, – милості від них не дочекаєшся. Іспит із Обшуку й затримки, а це завтра о восьмій нуль-нуль, тобі складати не треба, проте доведеться це зробити в понеділок, а одразу після нього – нормативи з фізкультури. На вікенді гризтимемо підручники.

Вони вижлуктили півпінти, вже під’їжджаючи до Куантіко з півночі, та викинули речові докази в смітник у придорожньому парку.

– Отой Пілчер, доктор Пілчер зі Смітсонівського, тричі телефонував. Узяв із мене обіцянку, що я тобі перекажу, що він дзвонив.

– Він не доктор.

– То що, думаєш із ним розібратися?

– Може. Ще не вирішила.

– Він, здається, з гумором. А я оце вирішила, що гумор – то найкраща риса в чоловіках. Це після грошей та якої-не-якої слухняності.

– Ага, і гарні манери також, про них не слід забувати.

– Точно. Подавайте мені покидьків із гарними манерами.

Старлінг, наче зомбі, пересунулася з душу до ліжка.

Мепп іще деякий час не вимикала своєї лампи для читання, аж поки дихання Старлінг не стало розміреним. Кларіс здригалась уві сні, м’язи на щоці смикались, а одного разу вона широко розплющила очі.

Мепп прокинулася незадовго до світанку, відчувши, що кімната спорожніла. Увімкнула лампу. Старлінг у ліжку не було. Обидві сумки з брудною білизною зникли, тож Мепп здогадалася, де її шукати.

Вона знайшла Старлінг у теплій пральні, її подруга спала під неквапливий стукіт пральної машинки, посеред запахів відбілювача, мила та пом’якшувача для білизни. Старлінг мала психологічну освіту, а Мепп – юридичну, проте саме Арделія знала, що ритм пральної машинки нагадує биття великого серця, а шум води схожий на звуки, які чують іще не народжені діти, – наш останній спогад про спокій.

Розділ 58

Джек Кроуфорд рано прокинувся на дивані у своєму кабінеті й почув хропіння родичів дружини, які заночували в нього вдома. У вільні хвилини, перед тим як день навалиться на нього своїм тягарем, він згадав не про смерть Белли, а про останні слова, які вона промовила, позираючи на нього ясно й спокійно: «Як там справи в саду?»

Він узяв Беллин ківшик для зерна, вийшов надвір у домашньому халаті та нагодував птахів, як і обіцяв. Він залишив родичам записку й вислизнув із дому ще до світанку. Кроуфорд завжди знаходив спільну мову з сім’єю Белли, тією чи іншою мірою, і йому допомагав сторонній шум у домі, але він був радий вирватися до Куантіко.

Він проглядав факсові повідомлення, що накопичилися за ніч, і дивився ранкові новини в офісі, коли до скляних дверей притулився ніс Старлінг. Він скинув кілька звітів зі стільця, звільнивши для неї місце, і вони разом подивилися новини, не промовивши ані слова. Ось воно.

Фасад старого будинку Джейма Ґамба в Бельведері, з порожніми вітринами й замиленими вікнами, які затуляли важкі ґрати. Старлінг ледве впізнала дім.

«Підземелля жахіть», як назвав його ведучий новин.

Грубі, тремтливі кадри колодязя й підвалу, фотоапарати, які лізуть поперед телекамер, і розлючений пожежник, який намагається відігнати репортерів. Молі оскаженіли від яскравого світла, кидаються на спалахи, ось одна на підлозі, на спинці, крила, що б’ються в передсмертних судомах.

Кетрін Мартін, яка відмовилася від нош і йде до карети «швидкої допомоги», загорнута в поліцейський плащ, а з-під нього визирає мордочка собачки.

На задньому плані Старлінг, яка швидко прямує до своєї машини, нахиливши голову, засунувши руки в кишені.

Відеоряд відредагували, вирізали найогидніші кадри. У найвіддаленіших закутках підвалу камери вихопили тільки низькі, поцятковані вапном пороги, що вели до схованок зі спогадами й фантазіями Ґамба. У тій частині підвалу рахунок тіл поки що спинився на шести.

Кроуфорд двічі чув, як Старлінг видихнула повітря носом. Потім новини перервались на рекламну паузу.

– Доброго ранку, Старлінг.

– Вітаю, – відповіла вона так, наче вже була середина дня.

– Прокурор Сполучених Штатів у Коламбусі скинув мені твої свідчення факсом уночі. Треба підписати для нього кілька копій… Отже, від будинку Фредріки Біммел ти пішла до Стейсі Хубки, а потім до тієї жінки, Бурдін, у магазин, де шила Біммел, «Річардс Фешнз», і місіс Бурдін дала тобі стару адресу місіс Ліппман – отой будинок із новин.