Томас Харрис – Мовчання ягнят (страница 62)

Що б не сталося, осяяння про швацькі викрійки принесло їй таке задоволення, як ніщо інше. Це варто зберегти в пам’яті. Вона віднайшла сміливість у спогадах про матір, як і в спогадах про батька. Вона заслужила й виправдала довіру Кроуфорда. Саме це вона має зберегти у своїй коробці для сигар «Біла сова».

Її роботою, її завданням було думати про Фредріку й про те, як на неї вийшов Ґамб. Судове переслідування Баффало Білла вимагатиме фактів.

Думай про Фредріку, яка застрягла тут, провела тут усі молоді роки. Де б вона шукала виходу? Які поривання знайшли відгук у Баффало Біллі? Що їх об’єднало? Жахлива думка – про те, що він міг розуміти її з власного досвіту. Може, він навіть співчував їй, та все одно скористався її шкірою.

Старлінг стояла біля самої води.

Майже в кожному місці настає така мить, коли світло падає під певним кутом і з певною інтенсивністю, і тоді місцина постає у всій своїй красі. Коли ти десь застряг, то починаєш помічати цю мить, чекати на неї. Мабуть, на річці Лікінг за Фелл-стрит ця мить приходила саме зараз, після полудня. Може, саме в цей час юна Біммел починала мріяти? Бліде сонце здіймало достатньо пари з річки, щоб розмити обриси старих холодильників і електроплиток, які повикидали в зарості на протилежному березі. Вітер із північного сходу дмухав проти променів, здіймаючи рогіз до сонця.

Від сараю містера Біммела до річки пролягала біла полімерна труба. Вона заклекотіла, і з неї вирвався невеличкий потік кривавої води, що поплямував підталий сніг. Біммел вийшов на сонце. Штани спереду були поцятковані кров’ю, а в пластиковому харчовому пакеті він ніс якісь рожеві й сірі кавалки.

– Сквоби[208], – сказав він, побачивши, що Старлінг його роздивляється. – Їли колись сквобів?

– Ні, – відповіла Старлінг, відвертаючись до води. – Я їла голубів.

– Із цими не тре’ переживать, що дробина на зуб попаде.

– Містере Біммел, а Фредріка знала когось із Калумет-Сіті або Чикаго?

Він стенув плечима й похитав головою.

– Чи ви не знаєте, вона коли-небудь їздила до Чикаго?

– Шо значить – чи я не знаю? Думаєте, моя дівчинка бувала в Чикаго, а я про те не знав? Вона навіть у Коламбус не їздила без мого відома.

– Вона знала чоловіків, які вміли шити, кравців чи майстрів, які виготовляли вітрила?

– Вона всіх обшивала. Уміла шити, як і її мати. Про чоловіків я нічо’ не знаю. Вона шила для магазинів, для панянок, а кому саме – не знаю.

– Хто був її найкращим другом, містере Біммел? З ким вона водилася?

Не треба було казати «водилася». Добре, що його не зачепило, він і без того розлючений.

– Ні з ким вона не водилася просто так. У неї завжди була робота. Господь зробив її не красивою, а працьовитою.

– Кого б ви назвали її найкращим другом?

– Стейсі Хубку, мабуть, іще змалечку. Фредрікіна мати говорила, що Стейсі знається з Фредрікою тільки заради того, щоб мати собі прислужку, але мені то невтямки.

– Ви не знаєте, як я можу з нею зв’язатися?

– Стейсі працювала в страховій компанії, мабуть, і досі там. У Франклінів.

Старлінг пішла до своєї машини через попороте колесами подвір’я, опустивши голову й глибоко засунувши руки в кишені. З високого вікна за нею стежила кішка Фредріки.

Розділ 54

Посвідчення ФБР викликає тим гострішу реакцію, чим далі ви просуваєтеся на захід. Посвідчення Старлінг, від вигляду якого на території Вашингтона хіба що знуджено підводять брову, цілком і повністю привернуло увагу боса Стейсі Хубки в страховій агенції Франклінів, що в Бельведері, штат Огайо. Він особисто звільнив Стейсі Хубку від обов’язків за прилавком і телефоном та запропонував Старлінг свій малесенький окремий кабінет для співбесіди.

У Стейсі Хубки було кругле, вкрите м’яким пушком обличчя, а зріст становив п’ять футів чотири дюйми[209] на підборах. Вона носила зачіску з залакованих локонів, схожих на крила, і відкидала їх з обличчя жестом Шер Боно[210]. Вона міряла очима Старлінг щоразу, як та на неї не дивилася.

– Стейсі… Можна я зватиму тебе Стейсі?

– Звісно.

– Розкажи мені, будь ласка, Стейсі, як, на твою думку, таке могло статися з Фредрікою Біммел – де цей чоловік міг угледіти Фредріку?

– Ото я настрахалася. Шкіру обдирає, чи не халепа? Ви її бачили? Казали, що було схоже на ганчірку, наче хтось повітря випустив із…

– Стейсі, вона коли-небудь згадувала знайомих із Чикаго чи Калумет-Сіті?

Калумет-Сіті. Годинник над головою Стейсі Хубки непокоїв Старлінг. Якщо група порятунку заручників планувала дістатися туди за сорок хвилин, то до висадки лишається всього десять. Їм дали правильну адресу? Займайся своєю справою.

– Чикаго? – перепитала Стейсі. – Ні, хоч одного разу ми марширували в Чикаго, на параді на День Подяки.

– Коли?

– Восьмий клас, скільки то буде?.. Дев’ять років тому. Оркестр просто скатався туди й назад на автобусі.

– Що ти подумала минулої весни, коли вона зникла?

– Та я не знала, що й думати.

– Пам’ятаєш, де ти була, коли дізналася про це? Коли вперше почула новини? Що ти тоді подумала?

– Тої першої ночі, коли вона пропала, ми зі Скіпом пішли на концерт, а потім заскочили випити до «Містера Жаби», то Пем і решта, ну, Пем Малавезі, вони прийшли й сказали, що Фредріка зникла, а Скіп такий, навіть Гудіні[211] не змусить Фредріку зникнути. А потім він узявся всім розповідати, хто такий Гудіні, він завжди хизується, скільки всього знає, то ми, типу, забили на це. Я подумала, що вона просто розсердилась на свого батька. Ви ж бачили її будинок? Ото халупа. Я про те, що де б вона зараз не була, то все одно соромиться того, що ви побачили. А ви б не втекли з такого дому?

– Ти не подумала, що вона могла втекти з кимось, чи не спав тобі хтось на думку – навіть якщо ти помилялася?

– Скіп сказав, що вона, мабуть, знайшла собі товстунчика-джиґунчика. Та ні, в неї нікого такого не було. Був один хлопець, але то стара історія. Він ходив до оркестру в десятому класі, я кажу «хлопець», але вони просто розмовляли й гиготіли, наче пара дівчаток, робили разом домашку. Він був великим тюхтієм, носив такий маленький кашкет, як у грецьких рибалок. Скіп вважав, що він, ну, голубий. Її дражнили, що вона зустрічається з голубим. Він та його сестра загинули в автомобільній аварії, і більше в неї нікого не було.

– Що ти подумала, коли вона не повернулася?

– Пем вирішила, що її забрали муні[212], та я не знаю, я лякалася щоразу, як думала про це. І я відмовилась гуляти ночами сама, без Скіпа, так йому й сказала – е ні, друже, коли сонце заходить, ми йдемо надвір разом.

– Ти ніколи не чула, щоб вона згадувала когось на ім’я Джейм Ґамб? Або Джон Ґрант?

– Е-е-е-е… ні.

– А в неї міг бути друг, про якого ти не знала? Чи були перерви, дні, коли ви не бачились?

– Ні. Якби в неї був хлопець, я б знала, повірте. У неї ніколи не було хлопця.

– А ти не думаєш, що могло так статися, що вона завела собі друга, але нікому нічого не розповіла?

– Чого б це?

– Може, боялася, що її почнуть дражнити?

– Що ми почнемо її дражнити? Та що ви таке кажете, це через ту давню історію? Через того тюхтія зі старших класів? – Стейсі почервоніла. – Ні. Ми б її нізащо не скривдили. Я те просто згадала, до слова. Вона не… усі були, типу, добрими з нею після того, як він помер.

– Стейсі, ти працювала з Фредрікою?

– Я, вона, Пем Малавезі та Джаронда Аскью, ми всі працювали в центрі «Вигідна покупка» на літніх канікулах у старших класах. Потім ми з Пем пішли до «Річардс», щоб дізнатися, чи є робота, там продають дуже гарний одяг, і нас із Пем найняли, тож Пем сказала Фредріці, щоб вона до нас приєдналася, бо там була потрібна ще одна дівчина, і вона прийшла туди, а місіс Бурдін, то менеджер з реалізації товарів? Вона така, каже: «Ну, Фредрічко, нам потрібні такі працівники, розумієш, щоб їм люди симпатизували, щоб вони заходили й казали – я хочу бути такою, як вона, щоб їм давали поради, який вони матимуть вигляд у цьому платті, й таке інше. А якщо ти візьмеш себе в руки й скинеш зайву вагу, то одразу ж повертайся до нас». Отак вона казала. «Але наразі, якщо ти захочеш узяти на себе деяку перешивку, то я тебе влаштую, закину за тебе слово місіс Ліппман». Місіс Бурдін говорила таким солоденьким голосом, а виявилася реальною сучкою, хоча я тільки згодом про це дізналася.

– Тож Фредріка займалася перешивкою в «Річардс», у тому магазині, де ти працювала?

– Їй тоді до серця допекло, але так, звісно. Стара місіс Ліппман усім перешивала. Заснувала свою фірму, і в неї було більше замовлень, ніж вона сама могла впоратися, то Фредріка працювала на неї. Перешивала замовлення старої місіс Ліппман. Місіс Ліппман для всіх шила, робила сукні. А після того як місіс Ліппман вийшла на пенсію, то її син, чи хто там у неї був, не схотів тим займатись, і Фредріці дісталися всі клієнти, вона так і продовжувала шити для всіх. Тільки те й робила. Бувало, зустрінемось із нею та Пем, підемо до Пем додому дивитися «Молодих і невгамовних»[213], а вона візьме щось із собою, сидить і весь час шиє.

– Фредріка коли-небудь працювала в магазині, брала там мірки? Вона зустрічалася з покупцями чи оптовими торгівцями?

– Інколи, нечасто. Я там не щодня бувала.

– А місіс Бурдін працювала щодня, вона має знати?

– Так, мабуть.

– Фредріка коли-небудь згадувала про замовлення від фірми під назвою «Містер Шкура» з Чикаго або Калумет-Сіті чи виготовляла підкладки для шкіряних виробів?