Томас Харрис – Мовчання ягнят (страница 52)
Кетрін відійшла якомога далі від купи мотузки. Тримаючи відро за ручку, вона крутнула його широким колом і підкинула прямо вгору, до диска блідого світла над головою. Пластикове відро не влучило в прочинену ляду, вдарилось об внутрішній бік кришки й упало вниз, поціливши Кетрін в обличчя та плече. Песик загавкав голосніше.
Не поспішаючи, вона розплутала мотузку та підкинула відро знову, потім знову. На третій раз відро вдарило її по зламаному пальцю, коли впало, і Кетрін довелося притулитися до похилої стіни та дихати, доки не минула нудота. З четвертої спроби відро також упало на неї, а з п’ятої – ні. Воно лишилося нагорі. Відро лежало десь на дерев’яній заслоні колодязя біля прочиненої ляди. Чи далеко? Обережніше. Кетрін легенько потягла. Вона смикнула мотузку, щоб почути стукіт відра по дереву над головою.
Песик загавкав іще голосніше.
Треба зуміти не стягти відро за край отвору, а підсунути його впритул. Кетрін підсунула його впритул.
Маленька собачка серед манекенів і дзеркал у сусідній кімнаті підвалу. Принюхується до ниток і клаптиків під швацькою машинкою. Тикає носом у великий чорний гардероб. Позирає в інший кінець підвалу, звідки лунають звуки. Кидається в темний простір, щоб дзявкнути, відстрибує назад.
А тепер – голос, що приглушено відлунює підвалом:
– Золотце-е-е-е.
Песик загавкав і підстрибнув. Маленьке жирне тіло драгліло від дзявкоту.
Тепер – звук, наче хтось цямкає мокрими губами.
Собачка поглянула вгору, де кухня, але звук долинав не звідти.
Чавкання, наче хтось їсть.
– Ану, Золотце. Ану, Любасику.
Крадькома, нашорошивши вуха, собака рушила в темряву.
Цьом-цьом.
– Ану, Солодусічко, ану, Золотце.
Пудель чув запах курячої кістки, прив’язаної до ручки відра. Він зашкрібся об стінку колодязя й заскиглив.
Чавк-чавк-чавк.
Маленький пудель стрибнув на дерев’яну ляду колодязя. Джерело запаху було там, між відром і діркою. Песик гавкнув на відро, нерішуче заскавчав. Куряча кісточка легенько гойднулася.
Пудель припав до землі, поклавши носа між передніми лапами, задок стирчав у повітрі, хвіст навіжено метелявся. Він двічі дзявкнув і кинувся на кістку, вхопившись у неї зубами. Здавалося, що відро намагається відібрати в песика курятину. Пудель загарчав на відро, але не відпустив і переступив за ручку, міцно стискаючи кістку в зубах. Раптом відро штовхнуло пуделя, збило з ніг, потягло, собака спробував підвестися, але відро штовхнуло знов, песик почав боротися з ним, задні лапи зісковзнули в дірку, кігтики несамовито зашкреблися по дереву, відро нахилилося й зависло над діркою разом із собачим задком, а тоді песик вирвався, відро впало за край і полетіло вниз, пропало вкупі з курячою кісткою. Пудель розлючено загавкав у діру, дзявкотіння прокотилося вниз колодязем. Потім собачка замовкла й нашорошила вухо у відповідь на звук, який почула тільки вона. Песик зліз із колодязя та з радісним виском побіг до сходів, коли десь нагорі хрьопнули двері.
По щоках Кетрін Бейкер Мартін розлилися гарячі сльози, вони падали, скрапували на комбінезон, просочувалися крізь тканину, гріли її груди, і в ту мить вона повірила, що неодмінно помре.
Розділ 42
Кроуфорд стояв на самоті в центрі свого кабінету, глибоко засунувши руки в кишені. Він стояв там із 12.30 до 12.33 ночі, домагаючись ідеї. Він послав телетайп до Каліфорнійського автотранспортного управління з запитом на відстеження житлового трейлера, який, за словами доктора Лектера, Распейл купив у Каліфорнії, щоб звити любовне гніздечко для себе й Клауса. Кроуфорд попросив КАУ пошукати штрафні талони, виписані на будь-яких інших водіїв, окрім Бенджаміна Распейла.
Потім він сів на диван із записником і склав провокаційне оголошення, щоб розмістити його в секції знайомств найбільших газет:
Велична й пристрасна біла квітка, 21, модель, шукає чоловіка, який поціновує якість ТА кількість. Модель рук і косметики, ви бачили мене в журналах, тепер я хочу побачити вас. Чекаю фото в першому листі.
Кроуфорд хвилину подумав, потім закреслив «велична» й дописав «з розкішними формами».
Він зловив окуня й задрімав. Зелений екран комп’ютера відбивався маленькими квадратиками в скельцях його окулярів. Раптом монітор ожив, угору поповз рядок, рухаючись Кроуфордовими лінзами. Він затрусив головою, наче літери залоскотали його.
Повідомлення було таке:
МЕМФІС ВИСТ., ЗНАЙДЕНО 2 ПРЕДМЕТИ ПІСЛЯ ОБШУКУ КАМЕРИ ЛЕКТЕРА.
(1) САМОРОБНИЙ КЛЮЧ ВІД НАРУЧНИКІВ, ВИГОТОВЛЕНИЙ ЗІ СТРИЖНЯ КУЛЬКОВОЇ РУЧКИ. ПРОРІЗИ В РЕЗУЛЬТАТІ ТЕРТЯ, НАДІСЛАНО ЗАПИТ У БАЛТИМОР ПЕРЕВІРИТИ ПАЛАТУ НА НАЯВНІСТЬ СЛІДІВ ВИГОТОВЛЕННЯ, УПОВН. КОПЛІ, СПЕЦАГЕНТ, МЕМФІС
(2) ПАПІРЕЦЬ ІЗ БЛОКНОТА, ЗАЛИШЕНИЙ В УНІТАЗІ ВТІКАЧЕМ. ОРИГІНАЛ НАПРАВЛЕНО ДО ВІДДІЛУ ДОКУМЕНТАЦІЇ/ЛАБ. ЗОБРАЖЕННЯ ДОДАЄТЬСЯ. ЗОБРАЖЕННЯ НАДІСЛАНО В ЛЕНҐЛІ НА РОЗГЛ.: БЕНСОН, КРИПТОГРАФІЯ.
Далі з’явилося зображення, повільно виповзло з-за нижнього краю екрана, наче підглядало за кимсь:
Кроуфорд не прокинувся від тихого подвійного сигналу сповіщення з комп’ютера, проте за три хвилини його розбудив телефон. Дзвонив Джеррі Берроуз із гарячої лінії Національного центру інформації про злочини.
– Бачиш свій екран, Джеку?
– Секунду, – відповів Кроуфорд. – Так, о’кей.
– Лабораторія вже отримала, Джеку. Ту записку, яку Лектер лишив у нужнику. Цифри між літерами в імені Чилтона – то біохімія, C33H36N4O6 – це формула пігменту в людській жовчі, який називається білірубін. У лабораторії кажуть, що це головний фарбник лайна.
– Дідько.
– Ти був правий щодо Лектера, Джеку. Він просто дурив їм голови. Шкода сенаторку Мартін. Лабораторія каже, що білірубін має приблизно той самий колір, що й Чилтонове волосся. Лікарняний гумор, як вони це називають. Ти бачив Чилтона в новинах о шостій?
– Ні.
– Мерилін Саттер дивилася нагорі телевізор. Чилтон розводився про «пошуки Біллі Рубіна». Потім він пішов на обід із телерепортеркою. Там він і був, коли Лектер вирішив прогулятися. Неперевершений засранець.
– Лектер радив Кларіс «не забувати», що в Чилтона немає наукового ступеня з медицини, – сказав Кроуфорд.
– Так, я бачив у звіті. Мабуть, Чилтон хотів трахнути Старлінг, це я так думаю, а вона його відшила. Він, звісно, тупий, але не сліпий. Як дівча?
– Нічого, мабуть. Виснажена.
– Гадаєш, Лектер і їй дурив голову?
– Може. Але триматимемось цієї теорії. Не знаю, чим там займаються клініки, я все думаю, що варто було вибивати документацію через суд. Ненавиджу, що треба на них покладатися. Завтра вранці, якщо від них не буде новин, доведеться звертатися до суду.
– Чуєш, Джеку… ти повиставляв вартових, які знають, який із себе Лектер, еге ж?
– Звісно.
– Певно, він зараз десь сміється.
– Сподіваюсь, це ненадовго, – відповів Кроуфорд.
Розділ 43
Доктор Ганнібал Лектер стояв біля реєстраційної стійки вишуканого готелю «Маркус» у Сент-Луїсі. На ньому був коричневий капелюх і дощовик, застібнутий на всі ґудзики по саму шию. На ніс і щоки було наліплено охайний хірургічний бандаж.
Він поставив у журналі підпис «Ллойд Вайман», спершу натренувавшись розписуватись у Ваймановій машині.
– У який спосіб ви платитимете, містере Вайман?
– «American Express».
Доктор Лектер простяг чоловікові кредитну картку Ллойда Ваймана.
З холу долинали м’які звуки фортепіано. У барі доктор Лектер побачив двох людей з бандажами на переніссях. Пара середнього віку попрямувала до ліфтів, мугикаючи мелодію Коула Портера[171]. У жінки була марлева пов’язка на одне око.
Клерк закінчив знімати копію з кредитної картки.
– Містере Вайман, ви знаєте, що маєте право користуватися лікарняним паркінгом?
– Так, дякую, – відповів доктор Лектер.
Він уже поставив Вайманову машину на тому паркінгу, з Вайманом у багажнику.
Портьє, який відніс Вайманові сумки в маленький номер люкс, отримав у винагороду одну з Вайманових п’ятидоларових банкнот.
Доктор Лектер замовив напій і сендвіч, а потім довго розслаблявся, приймаючи душ.
Після тривалого ув’язнення готельний номер здавався докторові Лектеру величезним. Він із насолодою походжав туди й сюди, прогулювався з одного кінця номера в інший.
З вікна Лектера було видно павільйон Майрона та Сейді Флейшерів – корпус міської лікарні Сент-Луїса, що стояв на протилежному боці вулиці. У ньому розташувався один із найкращих світових центрів черепно-лицьової хірургії.
Вигляд доктора Лектера був надто відомим, щоб скористатися тут послугами пластичного хірурга, але саме в цьому місті він мав змогу ходити з бандажем на обличчі, не привертаючи до себе зайвої уваги.
Він уже зупинявся тут багато років тому, коли проводив психіатричні дослідження в першокласній Меморіальній бібліотеці Роберта Дж. Брокмана.