Томас Харрис – Мовчання ягнят (страница 49)

Кришка люка з грюкотом розчахнулась і похилилась на стіну шахти. Петерсену стало важко дивитися на світло внизу.

– Він не поворухнувся. Рука не торкається зброї.

Спокійний голос у вусі:

– О’кей, Джонні, зачекай. Ми заходимо в кабіну, тож стеж у дзеркало за рухами. Стріляти будемо тільки ми. Прийнято?

– Прийнято.

Тейт стояв у фойє та спостерігав, як вони заходять у кабіну. Офіцер із гвинтівкою з бронебійними набоями націлив свою зброю на дах ліфта. Другий офіцер поліз на драбину. Він мав великий автоматичний пістолет, під дулом якого було закріплено ліхтарик. У люк піднялося дзеркальце та промінь ліхтарика. Потім – голова та плечі офіцера. Він передав униз 38-й револьвер.

– Він мертвий, – гукнув офіцер.

Тейт замислився, чи не означатиме смерть доктора Лектера кінець Кетрін Мартін, бо ж уся інформація стерлася, коли в мозку цього монстра згасло світло.

Офіцери вже спускали його додолу, тіло проходило головою вниз крізь ліфтовий люк, його прийняли численні руки – немов химерне зняття з хреста в освітленій коробці. Фойє вже повнилося людьми, поліцейські підходили подивитися.

Один із наглядачів пробрався крізь натовп і поглянув на випростану татуйовану руку знятого тіла.

– Це Пембрі, – сказав він.

Розділ 38

Молодий санітар схопився за поруччя в кареті «швидкої допомоги», яку хитало на ходу, та повернувся до рації, щоб доповісти реаніматологу про стан хворого. Йому довелося перекрикувати сирену:

– Він не при тямі, але життєві показники в нормі. Тиск непоганий. Сто тридцять на дев’яносто. Так, дев’яносто. Пульс вісімдесят п’ять. У нього сильно порізане обличчя, шкіра пасмами висить, одне око вибите. Обличчя перев’язане, вставлено ендотрахеальну трубку. Можливо, вогнепальне поранення в голову, поки не можу сказати напевне.

На ношах позаду нього стиснутий закривавлений кулак розслабляється під ременем на поясі. Права рука вивільняється та намацує пряжку на іншому ремені, що оперізує груди.

– Я боюся надто щільно перев’язувати йому обличчя, бо в нього почалися конвульсії перед тим, як його переклали на ноші. Так, зараз він у позиції Фаулера[164].

Рука позаду молодика вчепилася в хірургічні бинти та протерла очі.

Санітар почув за спиною свист ендотрахеальної трубки, повернувся й просто перед собою побачив закривавлене обличчя, але не побачив пістолет, що опустився й влучив йому просто над вухом.

«Швидка» зупинилася посеред машин на трасі на шість смуг, водії позаду неї збентежено сигналили в клаксони, не наважуючись обганяти карету невідкладної допомоги. Два уривчасті ляски, наче спалахи в карбюраторі, і «швидка» знову завелася, завихляла, вирівнялася й переїхала до крайньої правої смуги.

Ось і виїзд із аеропорту. «Швидка» неквапливо повзла правою смугою, сигнальні вогні на корпусі блимали, двірники вмикалися й вимикалися, тоді сирена замовкла, потім знов завила, знов замовкла, і вогні згасли. «Швидка» тихо рушила далі, до виїзду з Міжнародного аеропорту Мемфіса, гарної будівлі з підсвіткою, яку ввімкнули цього зимового вечора. Автомобіль виїхав на звивисту під’їзну доріжку та попрямував до автоматичних воріт просторого підземного паркінгу. Закривавлена рука потяглася за квитанцією. «Швидка» зникла в тунелі, що вів до стоянки під аеропортом.

Розділ 39

За звичних обставин Кларіс Старлінг було б цікаво побачити оселю Кроуфорда в Арлінгтоні, проте по рації передали повідомлення про втечу доктора Лектера, і це вибило з неї весь інтерес.

Губи заніміли, шкіру голови поколювало, і далі вона їхала, немов на автопілоті, поки не побачила чепурний одноповерховий будинок п’ятдесятих років. Вона навіть не роздивилася його як слід, тільки мимохідь загадалася, чи не за тими освітленими, заштореними вікнами ліворуч лежить Белла. Дверний дзвінок видався надто гучним.

Кроуфорд відчинив після другого. На ньому був мішкуватий кардиган, і він розмовляв по мобільному телефону.

– Коплі з Мемфіса, – сказав він, жестом припросивши йти за ним, і повів Старлінг своїм будинком, буркочучи на ходу в слухавку.

Медсестра на кухні взяла з холодильника маленьку пляшечку й піднесла її до світла. Коли Кроуфорд запитально підняв брови, вона похитала головою – він їй не потрібен.

Він провів Старлінг у свій кабінет, спустившись трьома сходинками до приміщення, яке явно колись було гаражем на дві машини. Там було затишно – диван, стільці, на захаращеному столі зеленим світлом миготіла ЕОМ, біля якої стояла старовинна астролябія. Під килимом відчувалася цементована підлога. Кроуфорд махнув, щоб Кларіс присіла, та затулив слухавку рукою:

– Старлінг, це казна-що, але ж ви нічого не передавали Лектеру в Мемфісі?

– Ні.

– Жодних предметів.

– Нічого.

– Ви привезли йому малюнки та речі з палати.

– Я їх так і не передала. Усі речі й досі в мене в сумці. Він передав мені папку. Ось і все, чим ми обмінялися.

Кроуфорд затис телефон під щелепою.

– Коплі, це несусвітна дурість. Заткни того виродка, і зроби це негайно. Одразу до директора, безпосередньо до БРТ. Переконайся, що все потрапило на гарячу лінію. Цим займається Берроуз. Так.

Він вимкнув телефон і засунув його в кишеню.

– Хочете кави, Старлінг? Або кóли?

– До чого ці питання про передачу речей доктору Лектеру?

– Чилтон каже, що ви, напевне, дали Лектеру щось таке, чим він зумів відімкнути фіксатор на наручниках. Каже, що ви зробили те ненавмисно, просто через незнання.

Інколи очі Кроуфорда ставали маленькими та злими, мов у черепахи. Він спостерігав за її реакцією.

– Чилтон хотів залізти вам під спідницю, Старлінг? Ось у чому річ?

– Мабуть. Мені з цукром без молока, будь ласка.

Поки він був на кухні, Старлінг глибоко дихала та роздивлялася кімнату. Якщо живеш у гуртожитку чи бараках, то приємно побувати в когось удома. Попри те що Старлінг землі під ногами не чула, життя Кроуфордів у цьому будинку допомогло їй опанувати себе.

Повернувся Кроуфорд, обережно крокуючи вниз сходами у своїх двофокусних окулярах, тримаючи в руках чашки. У мокасинах він був на дюйм нижчим. Коли Старлінг підвелася, щоб узяти в нього каву, їхні очі опинилися майже на одному рівні. Від Кроуфорда пахло милом, волосся було пухнастим і сивим.

– Коплі сказав, що «швидку» ще не знайшли. По всьому Півдню виводять цілі казарми поліцейських.

Вона похитала головою:

– Я не знаю жодних подробиць. Тільки повідомлення по радіозв’язку, що доктор Лектер убив двох поліцейських і зник.

– Двох наглядачів, – сказав Кроуфорд і вивів на екран комп’ютера рядок. – Їх звали Бойл і Пембрі. Ви мали з ними справу?

Вона кивнула:

– Вони… вберегли мене від буцегарні. Поводилися дуже чемно.

Пембрі, який вийшов із-за спини Чилтона, зніяковілий, але рішучий і по-старомодному шанобливий. А тепер ходімо зі мною, сказав він. Пігментні вікові плями на його руках і чолі. Тепер він мертвий, блідий під тими коричневими плямами.

Раптом Старлінг довелося поставити чашку на стіл. Вона набрала повні легені повітря та на мить задивилася на стелю.

– Як йому вдалося?

– Він утік у кареті «швидкої», як сказав Коплі. Будемо розбиратися. Які у вас результати з тією промокашкою кислоти?

Старлінг провела другу половину дня, бігаючи з аркушем із Плуто по відділу наукового аналізу за наказом Крендлера.

– Ніяких. Вони вишукують збіги у файлах Управління боротьби з наркотиками, але цій штуці вже з десяток років. Навіть Спірна документація[165] краще вправляється з текстами, ніж Наркоконтроль із наркотиками.

– Але то справді була кислота.

– Так. Як йому вдалося, містере Кроуфорд?

– Хочете знати?

Вона кивнула.

– Тоді я вам розповім. Лектера поклали у «швидку» помилково. Вирішили, що то Пембрі, тяжко поранений.

– Він надягнув уніформу Пембрі? Вони майже однакової статури.

– Він надягнув уніформу Пембрі й частково – його обличчя. А ще додав фунт із Бойла. Загорнув Пембрі у водонепроникний чохол від матраца та простирадла зі своєї камери, щоб із тіла не капало, та помістив його на дах ліфта. Потім надягнув на себе форму, причепурився, ліг на підлогу й кілька разів вистрелив у стелю, щоб розворушити офіцерів. Не знаю, що він зробив із пістолетом, мабуть, засунув його ззаду в штани. Приїхали «швидкі», всюди копи зі зброєю напоготові. Санітари хутенько прибігли й вчинили так, як їх навчили діяти в бойових умовах, – встромили в горло дихальну трубку, наклали бинти на найстрашніші рани, притиснули в декількох місцях, щоб зупинити кровотечу, й понесли його геть. Вони виконали свою роботу. «Швидка» так і не доїхала до лікарні. Поліцейські досі її розшукують. У мене погане передчуття щодо тих медиків. Коплі сказав, що вони вже прослуховують плівки з диспетчерської. «Швидку» викликали неодноразово. Існує думка, що Лектер сам викликав «швидку» перед тим, як вистрелив у стелю, щоб довго не лежати. Доктор Лектер смакує свої забави.

Старлінг ніколи раніше не чула такого прикрого гарчання в голосі Кроуфорда. І злякалася, бо завжди асоціювала прикрість зі слабкістю.

– Ця втеча не означає, що доктор Лектер брехав, – сказала Старлінг. – Звісно, комусь він брехав-таки – мені або сенаторці Мартін, а може, він усім нам говорив правду. Він розповів сенаторці Мартін, що то був Біллі Рубін, і заявив, що більше нічого йому не відомо. Мені він розповів, що цей чоловік хибно вважає себе транссексуалом. А останнє, що він мені сказав: «Чого б не добудувати склепіння?» Він мав на увазі, що слід дотримуватися теорії про зміну статі…