Томас Харрис – Мовчання ягнят (страница 40)

Розділ 33

Підвал Джейма Ґамба йде від кімнати до кімнати, немов ті лабіринти, що перепиняють нас уві сні. Поки він іще був боязким, а відтоді вже минули цілі життя, містер Ґамб надавав перевагу потаємним кімнатам, розташованим якнайдалі від сходів. Кімнати в найглибших закутках, кімнати з інших життів, яких Ґамб не відчиняв роками. У деяких і досі сиділи, так би мовити, мешканці, хоч звуки з-за дверей уже давно відгриміли та вщухли, запало мовчання.

Інколи рівень підлоги між кімнатами різниться майже на фут. Треба переступати через пороги, пригинатися під склепіннями. Вантажі неможливо перекочувати, важко тягти. Вести когось поперед себе, коли воно спотикається, плаче, просить, б’ється своєю очманілою головою, – важко, навіть небезпечно.

Він набував дедалі більшої мудрості та впевненості, і містеру Ґамбові вже не так кортіло задовольняти свої потреби в потаємних кутках підвалу. Тепер він користується кімнатами біля сходів, великими кімнатами, куди проведено воду та електроенергію.

Зараз у підвалі повна темрява.

З льоху під піщаною підлогою, де сидить Кетрін Мартін, не долинає ані звуку.

Містер Ґамб також тут, у підвалі, але не в цій кімнаті.

Кімната за сходами – чорна як для неозброєного людського ока, але сповнена тихих звуків. Тут струменить вода, гудуть маленькі насоси. Через слабке відлуння кімната видається просторою. Повітря вологе та прохолодне. Пахне зеленню. Тріпотливі крила торкаються щоки, поряд чується клацання. Низький гортанний звук, який висловлює задоволення, людський звук.

У кімнаті немає променів того спектра, який здатне розрізнити людське око, але містер Ґамб – тут, і він добре бачить, хоча все, на що він дивиться, постає у відтінках і тонах зеленого. На ньому пара чудових окулярів нічного бачення (ізраїльські військові надлишки, менш ніж за чотири сотні доларів), і він спрямовує промінь інфрачервоного ліхтарика на сітчасту клітку, що стоїть перед ним. Він сидить на краєчку стільця й заворожено спостерігає, як комаха повзе вгору рослиною за сіткою. Молоде імаго щойно вибралося з розірваної хризаліди, що лежала у вологій землі на підлозі клітки. Комаха обережно лізе по стеблині беладони, шукає місця, щоб розгорнути свої мокрі молоді крила, поки зібгані за спиною. Вона обирає горизонтальну гілочку.

Містер Ґамб мусить нахилити голову, щоб усе побачити. Потроху крила сповнюються кров’ю й повітрям. Але вони так само зліплені над спинкою комахи.

Минає дві години. Містер Ґамб майже не ворушиться. Він вимикає та знову вмикає інфрачервоне світло, аби щоразу дивуватися прогресу. Щоб згаяти час, він пускає промінь кімнатою – на свій великий акваріум, повний рослинного розчину для дублення. Там, на шаблонах і каркасах, стоять його нещодавні здобутки, наче уламки класичних статуй, що здаються зеленими крізь товщу морської води. Промінь переходить до великого поцинкованого робочого стола з металевою опорою, умивальником зі спинкою та водостоками, потім ковзає лебідкою, що висить над столом. Під стіною – довгі промислові раковини. Усе в зелених картинках інфрачервоного фільтра. Тріпотіння, поле зору перетинають фосфоресцентні смуги, маленькі хвости комет, які лишають по собі молі, що вільно літають у кімнаті.

Він вчасно переводить погляд на клітку. Великі крила комахи зведені над спиною, візерунки ховаються та викривляються. Тепер вона опускає крила, огортає ними тільце, і проступає знаменитий малюнок. Зі спини молі позирає людський череп, майстерно виведений на волохатій лусці. Під притемненою банею черепа – чорні дірки очей та широкі вилиці. Під ними пролягає темрява, наче кляп, що оперізує обличчя над щелепою. Череп зависає над плямою, схожою на верхню половину тазового пояса.

Череп, покладений на тазові кістки, які природа випадково накреслила на спинці молі.

Містер Ґамб відчуває, як усередині стає так добре, так легко. Він нахиляється вперед, ніжно дмухає на міль. Вона скидає вгору гострий хоботок і розлючено пищить.

Він тихо йде зі своїм ліхтариком до кімнати з льохом. Розтуляє губи, щоб стишити дихання. Йому не хочеться псувати собі настрій галасом із ями. Скельця його окулярів розташовані на вузеньких трубочках, що стирчать, наче крабові очі на стеблинках. Містер Ґамб знає, що ці окуляри не дуже привабливі, але з ними він чудово проводить час у темному підвалі, грає у свої підвальні ігри.

Він схиляється над льохом і спрямовує в яму невидимий промінь.

Сировина лежить на боці, скрутилася, немов креветка. Здається, вона спить. Біля неї стоїть помийне відро. Вона не стала знову дуріти й рвати нитку, намагаючись підтягнутися, видираючись вгору похилими стінами. Уві сні вона притуляє до обличчя кутик матраца й смокче великий палець.

Споглядаючи Кетрін, пробігаючи по ній світлом ліхтарика від голови до ніг, містер Ґамб готується до реальних проблем, які чекають на нього попереду.

Обробляти людську шкіру збіса важко, особливо якщо у вас такі високі стандарти, як у містера Ґамба. Треба прийняти кілька важливих інженерних рішень, і перше – де розташувати блискавку.

Він ковзає променем по спині Кетрін. Зазвичай він вшиває застібку на спину, але як тоді він вбере на себе цей костюм самотужки? Про таку послугу нікого не попросиш, хоча перспектива досить заманлива. Йому відомі певні місця, певні кола, де його зусилля сприймуть із великим захопленням (існують яхти, де він зможе покрасуватись), але доведеться зачекати. Йому потрібні речі, якими він зможе користуватися на самоті. Розташувати розріз по центру було б святотатством, таку можливість він виключає одразу.

В інфрачервоному світлі містер Ґамб не може розрізнити колір її шкіри, але схоже, що Кетрін схудла. Він припускає, що вона могла сидіти на дієті, коли він її викрав.

На власному досвіді він навчився, що перед тим як знімати шкіру, треба перечекати від чотирьох днів до тижня. Від раптової втрати ваги шкіра обвисає, і її легше здирати. До того ж голодування забирає в них сили, ними легше керувати. Такі сумирні. Деякі приречено входять у ступор. Але водночас необхідно забезпечувати мінімальний раціон, аби упередити відчай і деструктивні нервові зриви, під час яких вони можуть попсувати шкіру.

Воно дійсно скинуло вагу. Воно таке особливе, таке важливе для справи, якою він займається, і він не може більше чекати, та й не треба. Можна цим зайнятися завтра після обіду або завтра ввечері. Найпізніше – наступного дня. Скоро.

Розділ 34

Кларіс Старлінг упізнала знак Стоунгінджевих Вілл із телевізійних новин. Житловий комплекс у східному Мемфісі, суміш квартирних будинків і садиб, що розташувалися великою літерою U навколо автостоянки.

Старлінг припаркувала орендований «шевроле селебриті» посеред великого майданчика. Тут мешкали заможні «сині комірці» та керівники нижчої ланки – про це її повідомили «транс-ами» й «камаро IROC-Z»[147]. Будиночки на колесах і катери на гідролижах, покриті фарбою з блискітками, стояли на своїх паркувальних місцях.

Слова «Стоунгінджеві Вілли» дошкуляли Старлінг щоразу, як траплялися їй на очі. Певно, ті квартири заставлені білими плетеними меблями й персиковими килимами з довгою ворсою. Світлини під склом на кавових столиках. Куховарські книжки «Обід на двох» і «Фондю в меню». Єдиним помешканням Старлінг була кімнатка в гуртожитку Академії ФБР, тому до таких речей вона ставилася вкрай негативно.

Їй треба було пізнати більше про Кетрін Бейкер Мартін, і Старлінг видалося дивним, що дочка сенаторки обрала житло саме в цьому місці. Вона прочитала короткий біографічний матеріал, який зібрали у ФБР, і в ньому Кетрін Мартін поставала як «здібна, проте лінива». Вона провалилась у Фармінгтоні, потім – два невдалі роки в Міддлбері[148]. Тепер вона була студенткою Університету Південного Заходу та вчителькою-практиканткою.

Старлінг легко уявила її в ролі еґоцентричної багатенької дівчинки зі школи-пансіону, однієї з тих, які ніколи нікого не слухають. Старлінг розуміла, що їй варто з цим бути пильною, бо вона має власні упередження й неприязні. Вона провела достатньо часу в школах-пансіонах, жила на саму стипендію, її оцінки були значно кращі за її одяг. Вона бачила багато дітей із заможних нещасливих родин, які надто довго прожили в таких пансіонах. Деяких вона навіть зневажала, але з часом дізналася, що зневага може слугувати засобом для уникнення болю, хоча її часто плутають із обмеженістю та байдужістю.

Краще думати про Кетрін як про дівчинку на човні з батьком, якою вона була на домашньому відео, що його транслювали в новинах разом із проханням сенаторки Мартін. Старлінг замислилася, чи намагалася Кетрін догодити батькові, коли була маленька. Замислилася, чим займалася Кетрін, коли до неї прийшли й повідомили, що батько помер від серцевого нападу в сорок два роки. Старлінг була впевнена, що Кетрін бракувало його. Брак батька – спільна рана, яка дозволила Старлінг зблизитися з цією молодою жінкою.

Старлінг відчувала, що їй необхідно любити Кетрін Мартін, бо це допомагало їй рухатися вперед.

Старлінг зрозуміла, де розташована квартира Кетрін, бо перед тим будинком стояли два автомобілі дорожньо-патрульної служби Теннессі. На ділянці паркінгу, найближчій до квартири, виднілися плями від білого порошку. Певно, Бюро розслідувань штату Теннессі відтирало мастильні плями інертним порошком із пемзи чи подібного матеріалу. Кроуфорд казав, що БРТ молодці.