Томас Харрис – Мовчання ягнят (страница 25)
Дорогою до кімнати Старлінг знайшла в своїй скриньці повідомлення, яке містило такий текст: «Будь ласка, зателефонуйте Альберту Роудену» і номер телефону.
– Це зайвий раз доводить мою теорію, – сказала вона Мепп, коли дівчата впали на ліжка разом із книжками.
– Про що?
– От знайомишся ти з двома хлопцями, так? І щоразу тобі дзвонить не той, що треба.
– Я про це
Задзвонив телефон. Мепп торкнулась олівцем кінчика носа:
– Якщо це Гарячий Боббі Лоуренс[100], то скажи йому, що я в бібліотеці, гаразд? – попросила Мепп. – Скажи, я наберу його завтра.
Телефонував Кроуфорд, з літака, і його голос видавався хрипким через зв’язок:
– Старлінг, збирайте речі на дві ночівлі, зустрінетесь зі мною за годину.
Вона вирішила, що розмова урвалася, бо в слухавці чулося лише низьке гудіння, а потім зненацька голос знову повернувся:
– …криміналістична валіза не знадобиться, тільки одяг.
– Зустрітися з вами де?
– У Смітсонівському музеї.
Він заговорив до когось іншого перед тим, як повісити слухавку.
– Джек Кроуфорд, – сказала Старлінг, кидаючи на ліжко сумку.
Над підручником з «Федерального кодексу криміналістичної процедури» виринула голова Мепп. Вона спостерігала за зборами Старлінг, мружачи велике темне око.
– Не хотілося б тебе засмучувати, – промовила вона.
– А куди тобі діватися, – відповіла Старлінг. Вона знала, що на неї чекає.
Колись Мепп очолювала студентський юридичний вісник в Університеті штату Меріленд, а вночі працювала. В Академії вона була другою в класі за рейтингом успішності, а на книжки кидалася, наче камікадзе.
– Завтра ти маєш складати іспит із Кримінального кодексу, а за два дні – нормативи з фізкультури. Переконайся, що Великий Кроуфорд знає, що тебе можуть лишити на повторний курс, якщо він про це не подбає. Щойно він вимовить: «Гарна робота, курсанте Старлінг», не смій відповідати: «Нічого особливого». Дивися цьому боввану з острова Пасхи просто в очі й кажи: «Сподіваюся, ви
– Кодекс я зможу перескласти, – відповіла Старлінг, розправляючи зубами заколку для волосся.
– Ага, тільки ти його завалиш, бо не матимеш часу навчатися, – гадаєш, у такому разі вони не відправлять тебе перескладати програму? Ти що, жартуєш? Дівчинко, вони тебе викинуть із чорного ходу, наче дохле великоднє курча[101]. У вдячності надто короткий період напіврозпаду, Кларіс. Нехай він скаже, що тебе
Старлінг вела свій старий «пінто» чотирисмуговою трасою, мчала чимдуж, проте жодного разу не перевищила швидкості, на якій машину починало трусити. Запахи гарячої оливи та плісняви, стукіт під капотом, скиглення трансмісії – все це потроху навіювало спогади про пікап батька, про те, як вона їхала разом із ним, а поруч вовтузилися брати й сестра.
Тепер вона сиділа за кермом, їхала в ніч, тільки білі смуги зникали під капотом – блим, блим, блим. У Кларіс з’явився час подумати. Страхи дихали їй просто в потилицю, інші, нещодавні спогади вовтузились поруч.
Старлінг побоювалася, що тіло Кетрін Бейкер Мартін уже знайшли. Якщо Баффало Білл дізнався, хто вона така, то міг запанікувати. Він міг убити її й викинути тіло з комахою в горлі.
Можливо, Кроуфорд привіз комаху для ідентифікації. Чому б іще він захотів зустрітися з нею в музеї? Але будь-який агент міг би відвезти того жука в Смітсонівський музей, навіть кур’єр від ФБР може виконувати такі доручення. А ще Кроуфорд наказав брати речі на дві ночівлі.
Вона розуміла, що Кроуфорд не захотів нічого пояснювати через незахищену лінію радіозв’язку, але Кларіс божеволіла від невідомості.
Вона знайшла новинну радіостанцію й дочекалася, поки скінчиться прогноз погоди. Від випуску новин користі було мало. Репортаж із Мемфіса виявився переказом новин о сьомій. Пропала дочка сенатора Мартін. Її блузку знайшли розрізаною на спині, в стилі Баффало Білла. Жертва, знайдена в Західній Вірджинії, досі не впізнана.
Західна Вірджинія. Серед спогадів Кларіс про поттерське похоронне бюро ховалося щось сильне та цінне. Щось тривке, що сяяло поміж темних одкровень. Те, що треба берегти. Зараз Кларіс згадала про це свідомо й відчула, що може триматися за спогад, як за талісман. У поттерському похоронному бюро, стоячи перед раковиною, вона віднайшла джерело сил, яке здивувало та потішило її, – спогад про матір. Старлінг усе життя виживала за рахунок сили духу покійного батька, яку зараз черпала від братів, і тепер вона дивувалася й була зворушена щедрим даром, що трапився їй.
Вона припаркувала «пінто» біля штаб-квартири ФБР, на розі Десятої вулиці та Пенсильванія-стрит. На тротуарі розташувалися дві телевізійні групи, при світлі камер журналісти мали надміру випещений вигляд. Вони декламували репортажі з місця подій на тлі Будівлі Дж. Едґара Гувера. Старлінг оминула телевізійні вогні та пройшла два квартали до Смітсонівського національного музею природознавства.
Вона помітила, що в кількох горішніх вікнах старої будівлі горить світло. На півкруглій під’їзній доріжці був припаркований фургон поліції округу Балтимор. За ним стояв новенький фургон для спостереження, за кермом якого чекав водій Кроуфорда, Джефф. Побачивши Старлінг, він заговорив у рацію.
Розділ 18
Охоронець провів Кларіс Старлінг до другого поверху над смітсонівським опудалом великого слона. Двері ліфта розчинилися в просторий тьмяний хол, де на неї чекав самотній Кроуфорд, засунувши руки в кишені плаща.
– Добрий вечір, Старлінг.
– Вітаю, – відповіла вона.
Кроуфорд звернувся до охоронця за її плечем:
– Звідси ми самі дійдемо, офіцере, дякую.
Кроуфорд і Старлінг ішли пліч-о-пліч коридором, поміж нагромаджених шухляд і скринь з антропологічними зразками. На стелі горіло кілька ламп, але небагато. Коли вона зловила ритм його неспішної ходи, наче він задумливо прогулювався студентським кампусом, Старлінг зрозуміла, що Кроуфорд хотів покласти їй на плече руку і що він так і зробив би, якби мав право її торкатися.
Вона чекала, коли він заговорить. Врешті-решт вона зупинилася й так само засунула руки в кишені. Вони дивилися одне на одного через прохід, у мовчанні кісток. Кроуфорд притулився головою до шаф і глибоко вдихнув крізь ніс.
– Імовірно, що Кетрін Мартін іще жива, – сказав він.
Старлінг закивала, а після останнього кивка не підвела голови. Можливо, йому буде легше говорити, якщо вона на нього не дивитиметься. Кроуфорд був урівноважений, але щось гризло його зсередини. Старлінг на секунду замислилась, чи не померла його дружина. А може, його доконав день, проведений зі скорботною матір’ю Кетрін.
– Пошуки в Мемфісі майже нічого не дали, – сказав він. – Він схопив її на паркінгу, я так гадаю. Ніхто нічого не бачив. Вона зайшла до себе у квартиру, а потім чомусь вийшла. Вона не збиралася відлучатися надовго, бо залишила двері прочиненими й висунула засувку, щоб вони випадково не замкнулися. Ключі лежали на телевізорі. У квартирі все на своїх місцях. Не думаю, що вона довго пробула вдома. Вона навіть не дійшла до автовідповідача в спальні. Сигнал нових повідомлень блимав доти, доки її вайлуватий хлопець не подзвонив нарешті в поліцію.
Кроуфорд машинально опустив руку в шухляду з кістками й одразу її прибрав.
– Отже, вона в нього, Старлінг. Телевізійники погодилися не вести підрахунок у вечірніх новинах – доктор Блум вважає, що від цього він ще більше розпалюється. Все одно цим займеться парочка жовтих газет.
Під час одного з минулих викрадень розрізаний на спині одяг знайшли достатньо швидко, щоб ідентифікувати жертву Баффало Білла, поки вона ще була жива. Старлінг пам’ятала відлік у чорній рамочці на перших шпальтах дешевої преси. Рахунок сягнув вісімнадцяти днів, коли спливло тіло дівчини.
– Отож, Кетрін Бейкер Мартін чекає на нас у Білловій тепличці, Старлінг, і в нас є приблизно тиждень – це найдовше, бо Блум вважає, що його цикли скорочуються.
Забагато балачок як на Кроуфорда. Від театрального посилання на «тепличку» несло пустими теревенями. Старлінг чекала, доки він дійде до суті, і він таки дійшов:
– Цього разу, Старлінг,
Вона поглянула на нього спідлоба, з надією, але обачно.
– Ми знайшли ще одну комаху. Ваші знайомі, Пілчер і той… другий.
– Роуден.
– Вони з нею працюють.
– Де знайшли комаху, в Цинциннаті? У тій дівчині в морозилці?
– Ні. Ходімо, я вам покажу. Подивимося, що ви про це скажете.
– Ентомологія в іншому напрямку, містере Кроуфорд.
– Знаю, – відказав він.
Вони завернули за ріг та підійшли до дверей в антропологічне відділення. Крізь матоване скло проступало світло, звучали голоси. Старлінг пройшла всередину.
Біля стола, що стояв посередині кімнати під яскравим світильником, працювали троє чоловіків у лабораторних халатах. Старлінг не бачила, що вони роблять. Джеррі Берроуз із поведінкової психології зазирав їм через плечі та щось занотовував у папку. У кімнаті стояв знайомий запах.
Один із чоловіків у білому пішов покласти щось у раковину, і тоді вона роздивилася.