Томас Харрис – Мовчання ягнят (страница 17)

Старлінг замислилася, що про них відомо Кроуфорду.

Зсередини задніх дверей патрульної машини не було ручок, як це з’ясувала Старлінг, коли водій та Кроуфорд вибралися з автомобіля й попрямували до похоронного бюро. Їй довелося молотити по склу, поки її не помітив один із помічників, який стояв під деревом, і тільки тоді почервонілий водій повернувся та випустив її.

Помічники краєм ока спостерігали за Старлінг, яка проходила повз них. Один промовив:

– Мем.

Вона кивнула, пустила усмішку тактовної, малої потужності та приєдналася до Кроуфорда на задньому ґанку бюро.

Коли вона відійшла на достатню відстань, один із молодших помічників, щойно одружений, почухав підборіддя й мовив:

– Вона й уполовину не така гарна, як собі думає.

– Ну, якщо вона думає, що має достобіса гарний вигляд, то я й сам з нею погоджуся, – сказав інший молодий помічник. – Я б її одягнув, як протигаз п’ятої марки[60].

– А я б радше з’їв кавунчика, тільки холодненького, – промовив старший помічник, наче сам до себе.

Кроуфорд уже розмовляв зі старшим помічником, маленьким струнким чоловіком в окулярах зі сталевою оправою та черевиках з еластичними латками по боках, які у взуттєвих каталогах називаються «Ромео».

З чорного ходу вони пройшли в темний коридор, де гудів автомат кока-коли, а до стіни тулилися дивні, не пов’язані між собою предмети: ножна швацька машинка, триколісний велосипед, рулон штучного газону, смугастий брезентовий тент, обгорнутий на кінцях. На стіні висіла сепія зі святою Цецилією[61] за піаніно. Навколо голови в неї були заплетені коси, а на клавіші просто нізвідки сипалися троянди.

– Дуже вам вдячний, шерифе[62], що ви нас так швидко сповістили, – сказав Кроуфорд.

Але головний помічник на це не купився.

– То вам зателефонували з офісу окружного прокурора, – відказав він. – Я знаю, що шериф вам не телефонував, бо сам шериф Перкінз наразі подорожує Гаваями з місіс Перкінз. Сьогодні о восьмій я говорив із ним по міжміському, о третій ночі за гавайським часом. Він зв’яжеться зі мною трохи згодом, але сказав, що завдання номер один – це з’ясувати, чи то не одна з наших місцевих дівчат. Бо може бути, що нам просто підкинули тіло з іншого штату. Тому треба пересвідчитися, перш ніж переходити до інших справ. Бо нам сюди тягнуть трупи аж із Фенікса, штат Алабама.

– І саме з цим ми можемо вам допомогти, шерифе. Якщо…

– Я розмовляв телефоном із польовим командиром Гвардії штату в Чарльстоні. Він пришле офіцерів зі слідчого відділу. Вони й нададуть нам усю необхідну допомогу.

Коридор повнився помічниками шерифа та гвардійцями, тож у головного помічника з’явилося забагато слухачів.

– Ми приділимо вам час, щойно знайдеться можливість, – продовжував він, – і радо будемо співпрацювати з вами й допомагати, як тільки зможемо, але зараз…

– Шерифе, подібні злочини сексуального характеру мають певні аспекти, які я радше переказав би вам наодинці, між нами чоловіками, розумієте? – сказав Кроуфорд, легким порухом голови відзначаючи присутність Старлінг.

Він поманив маленького чоловіка з коридору в якийсь захаращений кабінет і зачинив за собою двері. Старлінг лишалося тільки приховувати образу від зграї помічників. Міцно зчепивши зуби, вона поглядала на святу Цецилію та всміхалася їй у відповідь тою ж неземною усмішкою, прислухаючись до розмови за дверима. Вона розчула гучні голоси та уривки телефонної розмови. Чоловіки повернулися в коридор менш ніж за чотири хвилини. Губи головного помічника були щільно стиснуті:

– Оскаре, піди до головного входу й поклич лікаря Ейкіна. Він начебто має бути присутнім під час тих церемоній, але я не думаю, що вони вже розпочали. Скажи йому, що Клакстон на дроті.

Медексперт, лікар Ейкін, пройшов до маленького кабінету й поставив ногу на стілець, постукуючи по зубах віялом із Добрим Пастирем[63], поки проводив по телефону невеличку консультацію з патологоанатомом із Клакстона. Він на все погодився.

Отож, у кімнаті для бальзамування зі столистими трояндами на шпалерах і запліснявілим розписом під високою стелею, у білому каркасному будинку, звичному та зрозумілому для Кларіс Старлінг, вона вперше зіткнулася з прямими доказами злочинів Баффало Білла.

Єдиним сучасним предметом у кімнаті був ретельно застібнутий зелений мішок для трупів. Він лежав на старомодному керамічному столі для бальзамування і безліч разів відбивався у скляних дверцятах шаф, де зберігалися троакари[64] й пакунки розчину «Кам’яні нутрощі»[65].

Кроуфорд пішов до машини по дактилоскопічний передавач, а Старлінг розпаковувала обладнання на зливній поличці великої подвійної раковини під стіною.

У кімнаті було забагато людей. Кілька молодших помічників, головний помічник шерифа, усі вони зайшли за Старлінг і не виявляли жодного наміру звільняти приміщення. Це було неправильно. Чому Кроуфорд не прийшов і сам їх не позбувся?

Шпалери понапиналися від протягу, а потім здулися, коли лікар увімкнув великий запорошений вентилятор.

Стоячи перед раковиною, Кларіс Старлінг шукала для себе приклад мужності – більш дієвий та влучний, ніж будь-який морпіх, який стрибає з парашутом. І до неї прийшов образ і допоміг їй, але й пронизав болем.

Мати стоїть біля раковини, змиває кров із батькового капелюха, поливає холодною водою капелюх і каже: «З нами все буде гаразд, Кларіс. Скажи братам і сестрі, щоб мили руки й спускалися до столу. Треба поговорити, а потім будемо збирати вечерю».

Старлінг зняла шарф і обв’язала ним голову на кшталт гірської повитухи. Вона дістала зі своєї валізи пару хірургічних рукавичок. Коли вона вперше за весь час перебування в Поттері подала голос, у ньому чулося більше гортанної говірки, ніж зазвичай, а його сила привернула увагу Кроуфорда, і він підійшов до дверей послухати.

– Джентльмени! Джентльмени! Офіцери та джентльмени! Послухайте мене хвильку. Прошу. Дозвольте, я сама про неї подбаю, – казала вона, натягаючи перед ними гумові рукавички. – Нам треба дещо для неї зробити. Ви привезли її здалеку, і я певна, що її рідні подякували б вам, якби могли. А тепер, прошу, вийдіть і дозвольте мені про неї подбати.

Кроуфорд побачив, що чоловіки раптом замовкли, сповнилися поваги та почали підштовхувати один одного до виходу, шепочучи: «Ходімо, Джессе. Вийдемо надвір». Кроуфорд помітив, як змінилася атмосфера в присутності мертвого тіла: хоч би де жила жертва, хоч би ким вона була, річка занесла її в сільську місцевість, і, поки вона безпорадно лежала в цій кімнаті сільського похоронного бюро, Кларіс Старлінг мала з нею особливий зв’язок. Кроуфорд бачив, що в цих місцях Старлінг вважалася спадкоємицею старих мудрих жінок, знахарок, міцних селянок, які завжди допомагали та оберігали, а коли варта завершувалася, то мили й одягали сільських покійників.

В одній кімнаті з жертвою лишились тільки Кроуфорд, Старлінг і лікар. Лікар Ейкін і Старлінг дивилися одне на одного з солідарністю. Обоє вони були дивним чином задоволені, дивним чином знічені.

Кроуфорд дістав із кишені баночку ментолової мазі «Вікс» та пустив її колом. Старлінг дивилася, що вони стануть із нею робити, а коли Кроуфорд і лікар змастили верхню губу під носом, то зробила так само.

Повернувшись обличчям до стіни, Кларіс видобула фотоапарати з сумки для обладнання, що стояла на зливній поличці. За її спиною пролунав звук, із яким собачка ковзнула застібкою на мішку.

Старлінг кліпнула на столисті троянди на шпалерах, вдихнула й випустила повітря. Вона обернулася та подивилася на тіло, що лежало на столі.

– Вони мали вдягти їй на руки паперові мішечки, – сказала вона. – Я їх загорну, коли ми закінчимо.

Перевівши автоматичний фотоапарат на ручний режим, щоб виставити експозицію, Старлінг старанно сфотографувала тіло.

Жертвою виявилась жінка з широкими стегнами, шістдесят сім дюймів[66] на зріст, згідно з рулеткою Старлінг. Річка вилужила до сірого кольору місця, де бракувало шкіри, але вода була холодною і дівчина явно пролежала в ній не довше ніж кілька днів. Шкіру було знято починаючи з того місця, де закінчувалися груди, і до колін, тобто з ділянки, яка в тореадорів прикривається бриджами й поясом.

Груди були маленькі, а між ними, над грудиною, зяяла очевидна причина смерті – рвана зірчаста рана діаметром із ширину долоні.

Голова була оббілована до черепа – розріз починався одразу над бровами й тягся далі, від вух до потилиці.

– Доктор Лектер казав, що він почне знімати скальпи, – сказала Старлінг.

Кроуфорд стояв, склавши руки на грудях, поки вона робила знімки.

– Захопіть поляроїдом її вуха, – ось і все, що він сказав.

Кроуфорд хіба що стиснув губи, поки обходив тіло колом. Старлінг стягла рукавичку, щоб провести пальцем по одній із литок. Шмат перемету й потрійні гачки, які обплутали та зупинили її тіло в річковому потоці, і досі чіплялися за ногу нижче від коліна.

– Що ви бачите, Старлінг?

– Ну, вона не місцева – у неї тричі проколоте вухо, а на нігтях лак із блискітками. Як на мене, вона з міста. Таке волосся на ногах з’являється тижні за два, десь так. Бачите, яке м’яке відросло. Мабуть, вона депілювала ноги воском. І під пахвами теж. Дивіться, як вона вибілювала волосся над верхньою губою. Вона старанно доглядала за собою, але певний час не мала такої можливості.