Томас Харрис – Червоний Дракон (страница 40)

Він скинув плед і відкрутив кришку термоса.

Лаундз зачув запах бензину й став пручатися, відриваючи шкіру від підлокітників. Міцне крісло застогнало. Лаундза з ніг до голови залило холодним бензином, випари потрапили в горло, а крісло вже котилося на середину дороги.

– Подобається бути улюбленцем Ґрема, Фре-е-е-едді-і-і?

Вумп! – спалахнув вогонь, поштовх, крісло покотилося до «Базікала», і-і-к, і-і-к, і-і-к-і-і-к-і-і-к – зарипіли колеса.

Охоронець підвів очі тоді, як крик виштовхнув із рота палаючий кляп. Побачив, що на нього несеться вогненна куля, підстрибує на вибоїнах, що за нею стелиться дим, летять іскри, полум’я крилами роздувається позаду, у вітринах крамниць миготять безладні віддзеркалення.

Куля вильнула, врізалася в припарковану автівку й перекинулася просто перед редакцією «Базікала» – колесо крутиться, крізь шпиці шугає полум’я, руки у вогні здіймаються в позі людини, що горить живцем.

Охоронець побіг назад у вестибюль. Замислився, чи не вибухне та куля, чи не варто відійти від вікон. Смикнув пожежну сигналізацію. Що ще? Схопив зі стіни вогнегасник і визирнув надвір. Поки нічого не вибухнуло.

Охоронець обережно рушив крізь масний дим, що стелився низько при асфальті, і залив піною Фредді Лаундза.

22

За графіком Ґрем мав вийти зі своєї вашингтонської квартири-засідки о 5:45, задовго до ранкової години пік.

Кроуфорд зателефонував, коли Ґрем голився.

– Доброго ранку.

– Не дуже він добрий, – відповів Кроуфорд. – Зубний ельф схопив у Чикаго Лаундза.

– Ох, чорт, тільки не це.

– Він іще не помер, кличе тебе. Довго чекати не зможе.

– Я приїду.

– Зустрінемось в аеропорту. Рейс «Юнайтед 245». Вилітає за сорок хвилин. Встигнеш повернутися до засідки, якщо ще буде сенс.

Спеціальний агент Честер із чиказької філії ФБР зустрів їх в ОʼГарі під заливним дощем. Чикаго – місто, звикле до сирен. Машини неохоче роз’їжджалися перед ними, коли Честер розганяв їх гудками на смузі швидкісного руху, а червона блимавка кидала рожеві спалахи.

Агент підвищив голос, щоб перекричати сирену:

– У поліцейському департаменті Чикаго кажуть, що на нього наскочили в гаражі. Усі мої відомості – з других рук. Тут нам наразі не дуже раді.

– Багато інформації встигло просочитися? – спитав Кроуфорд.

– Геть усе – засідка, все дочиста.

– Лаундз устиг його роздивитись?

– Опису не чув. Поліція Чикаго випустила орієнтування на розшук автівки за номерами, десь о шостій двадцять.

– Ти зв’язався з доктором Блумом, як я просив?

– З його дружиною, Джеку. Сьогодні вранці доктору Блуму вирізали жовчний.

– Просто пісня, – відказав Кроуфорд.

Честер зупинив автівку під лікарняним портиком, з якого скрапував дощ. Він розвернувся до колег:

– Джеку, Вілле, перш ніж ви туди підете… Я чув, цей фрукт добряче попсував Лаундза. Так що готуйтеся.

Ґрем кивнув. Усю дорогу до Чикаго він намагався придушити в собі надію на те, що Лаундз помре до його приїзду.

Коридор в Опіковому центрі Педжа – тунель із бездоганними кахлями. Високий лікар із обличчям, що водночас здавалося молодим і старим, поманив Ґрема й Кроуфорда геть від купки людей біля дверей до палати Лаундза.

– Опіки містера Лаундза – фатальні, – сказав лікар. – Що я можу, так це полегшити йому біль, тож так і збираюся вчинити. Він вдихав полум’я, горло й легені ушкоджені. Може, він і не отямиться. У його стані це було б милістю Божою. У випадку, якщо він таки отямиться, поліція міста попросила мене прибрати йому з горла кисневу трубку, аби він зміг відповісти на питання. Я погодився спробувати – на кілька хвилин. Наразі його нервові закінчення анестезовано вогнем. Потім прийде неймовірний біль, якщо він до цього доживе. Я вже пояснював поліції, тож поясню і вам: я перерву будь-який допит, аби на першу ж вимогу дати йому седативне. Ви зрозуміли?

– Так, – відповів Кроуфорд.

Кивнувши патрульному біля дверей, лікар зчепив за спиною руки й пішов геть у своєму білому халаті, мов чапля брела через річку.

Кроуфорд зиркнув на Ґрема:

– Ти в порядку?

– Я в порядку. Це ж зі мною був SWAT.

Голова Лаундза лежала на підвищенні. Волосся й вуха вигоріли вщент, компреси на сліпих очах заміняли йому повіки. Ясна вкрились пухирями.

Чергова медсестра відсунула крапельницю з фізрозчином, аби Ґрем зміг підійти ближче. Від Лаундза пахло, мов від згорілої стайні.

– Фредді, це Вілл Ґрем.

Лаундз вигнув шию на подушці.

– Це рефлективний рух, він не при тямі, – сказала медсестра.

Пластикова інкубаційна трубка, що не дозволяла стулитися його обпеченому й набряклому горлу, шипіла в такт з апаратом штучного дихання.

У кутку сидів блідий сержант-детектив і тримав на колінах диктофон із планшеткою. Ґрем помітив його тільки тоді, коли той заговорив:

– Лаундз назвав ваше ім’я в кімнаті невідкладної, поки йому ще не вставили трубку.

– Ви там були?

– Прийшов пізніше. Усе, що він сказав, у мене на плівці. Він повідомив пожежникам автомобільний номер, щойно вони його дісталися. Потім відключився, його повезли на «швидкій», але на хвилину отямився вже в пункті невідкладної, коли йому поставили укол у груди. Слідом за швидкою їхали якісь репортери з «Базікала», вони були й у пункті. Маю копію їхнього запису.

– Дайте послухати.

Детектив бабрався з диктофоном.

– Певно, краще вам одягти навушник, – сказав він, старанно приховуючи емоції, а тоді натиснув на кнопку.

Ґрем почув голоси, грюкіт коліщат, «…кладіть його сюди», стук носилок об двері-половинки, сутужний кашель і хрипкий голос, що безгубо промовив:

«Зудний ельх».

«Фредді, ти його бачив? Який у нього вигляд, Фредді?»

«Уенді? Хрошу, Уенді. Ґрен ене істагиг. Сука, гін знау. Ґрен ене істагиг. Сука, гін оклау ені руку на глече, на хото, як, лядь, улюлентю. Уенді?»

Звук, немов вода спустилась водостоком. Голос лікаря: «Годі. Пропустіть мене. Геть із дороги. Зараз же».

Ось і все.

Ґрем схилився над Лаундзом, поки Кроуфорд слухав запис.

– Ми забили в пошук той номерний знак, – сказав детектив. – Ви зрозуміли, що він сказав?

– Хто така Венді? – спитав Кроуфорд.

– Ота повія в коридорі. Блондинка з грудьми. Вона все рвалася його побачити. Їй нічого не відомо.

– Чому ви її не пускаєте? – спитав Ґрем, не відходячи від ліжка. Він стояв спиною до Кроуфорда з детективом.

– Жодних відвідувачів.

– Чоловік при смерті.

– Гадаєте, я не знаю? Я тут, бляха, з п’ятої сорок п’ять сиджу… Вибачте, сестро.

– Відпочиньте кілька хвилин, – сказав Кроуфорд. – Випийте кави, вмийтеся трохи. Він не може говорити. Якщо заговорить, то я буду тут, із диктофоном напоготові.