Томас Харрис – Червоний Дракон (страница 39)

– Бачиш?

– Так.

Клац. Лютий Дракон.

– Бачиш?

– Так.

Клац. Місіс Лідс – чекає, поруч – зм’якле тіло чоловіка.

– Бачиш?

– Так.

Клац. Місіс Лідс – після, строката від крові.

– Бачиш?

– Так.

Клац. Фредді Лаундз, ксерокс фотографії з «Базікала».

– Бачиш?

– О Боже.

– Бачиш?

– Боже мій, – Лаундз розтягнув слова, мов дитина під час плачу.

– Бачиш?

– Прошу, ні.

– Ні – що?

– Не я.

– Ні – що? Ви ж чоловік, містере Лаундз. То ви чоловік?

– Так.

– Натякаєте, що я – якийсь квір83?

– Боже, ні.

– Може, ви – квір, містере Лаундз?

– Ні.

– Будете ще про мене брехню писати, містере Лаундз?

– Ой, ні, ні.

– Чому ви написали ту брехню, містере Лаундз?

– Поліцейські наказали. Вони самі це все наговорили.

– Ви цитуєте Вілла Ґрема.

– Ґрем розповів мені цю брехню. Ґрем.

– То тепер ви скажете правду? Про Мене. Про мій Труд. Про моє Становлення. Моє Мистецтво, містере Лаундз. Це Мистецтво?

– Мистецтво.

Страх на обличчі Лаундза звільнив Доларгайду мову, і він здійнявся над свистячими й шиплячими, вибухові приголосні стали його величезними плетеними крилами.

– Ти кажеш, що я, той, хто бачить більше за тебе, – божевільний. Я, той, хто розсуває рамки цього світу набагато далі за тебе, – божевільний. Я насмілився на більше, я набагато глибше втиснув свою особливу печатку в землю, де вона стоятиме довше, ніж твій прах. Твоє життя для мене – слід від слимака на камені. Тонкий, сріблястий, слизький слід на літерах, викарбуваних на моєму монументі.

На Доларгайда ринули слова, які він колись писав у своєму щоденнику.

– Я – Дракон, а ти звеш мене божевільним? Мої рухи відстежуються й занотовуються так само, як рухи величної мандрівної зірки. Знаєш про одну таку зорю, що завітала в 1054 році?84 Звісно, що ні. Читачі слідкують за тобою, мов діти проводять пальцями по сліду слимака, незмінними банальними кільцями здорового глузду. Слідують просто до твого порожнього черепа й картопляного лиця, як слимак повзе додому за власним слизом. Переді Мною ти – ниций слимак. Ти зриш Становлення й не тямиш, що бачиш. Мураха в посліді породіллі. Ти тільки на одне годишся: тремти переді Мною по заслузі. Не страх вчувай до Мене, Лаундзе, ти та інша марнота. Побожний трепет вчуй переді Мною.

Доларгайд стояв, похиливши голову, схопившись великим і вказівним пальцями за перенісся. Тоді вийшов із кімнати.

«Він не зняв маску, – подумав Лаундз. – Він не зняв маску. Якщо він повернеться без маски – мені кінець. Господи, та я весь мокрий». Він закотив очі до дверей і чекав, доки в дальших кімнатах затихнуть звуки.

Коли Доларгайд повернувся, на його голові так само сиділа маска. У руках була скринька для ланчів і два термоси.

– За вашу путь додому, – сказав Доларгайд і підняв один із термосів. – Лід, він нам стане в пригоді. Перед від’їздом ми маємо дещо записати на плівку.

На плед біля обличчя Лаундза він пристебнув мікрофон.

– Повторюйте за мною.

Вони писали хвилин тридцять. Зрештою:

– Ось і все, містере Лаундз. Ви добре впорались.

– Тепер ви мене відпустите?

– Відпущу. Проте є тільки один спосіб змусити вас запам’ятати більше й зрозуміти краще.

Доларгайд відвернувся.

– Я хочу зрозуміти. І хочу, аби ви знали, як я вдячний, що ви мене відпускаєте. Відтепер я писатиму тільки правду, так і знайте.

Доларгайд уже не міг відповісти. Він змінив щелепу.

Знову ввімкнув диктофон.

Він посміхнувся Лаундзу посмішкою в коричневих плямах. Поклав руку Лаундзу на серце, нахилився впритул, немов збирався поцілувати, а тоді відкусив Лаундзу губи й виплюнув їх на підлогу.

21

Світанок у Чикаго, важке повітря й низьке сіре небо.

З вестибюля «Базікала» вийшов охоронець і зупинився біля узбіччя, тягнучи цигарку й потираючи поперек. Він був сам-один на вулиці й у тиші чув, як клацають вогні світлофора на вершині пагорба, за довжелезний квартал.

За півкварталу на північ від світлофора, невидимий для охоронця, Френсіс Доларгайд сів навпочіпки біля Лаундза у вантажному відсіку фургона. Він згорнув плед капюшоном, прикривши Лаундзу голову.

Репортеру дуже боліло. Він перебував у ступорі, проте думки неслись галопом. Дрібниці, які не можна забувати. Пов’язка напиналася на носі, і він бачив, як пальці Доларгайда обмацують кляп із запеклою кров’ю.

Доларгайд одягнув білий халат санітара, поклав Лаундзу на коліна термос і викотив із фургона візок. Він зафіксував колеса й розвернувся, аби сховати покіт у кузов, а Лаундз поки устиг з-під пов’язки побачити край заднього бампера.

Крісло розвертається, і він бачить «кенгурятник» бампера… Так! Автомобільні номери. Усього на мить, але вони намертво засіли в пам’яті Лаундза.

Крісло котиться. Стики плиток на хіднику. За ріг і вниз з узбіччя – на дорогу. Під коліщатками зашелестів папір.

Доларгайд зупинив візок у маленькій засміченій схованці між смітником і припаркованою вантажівкою. Розв’язав пов’язку. Лаундз заплющив очі. Під носом – пляшечка нашатирю.

– Ти мене чуєш? Ми майже на місці, – промовив біля вуха тихий голос, і пов’язка впала. – Моргни, якщо чуєш мене.

Доларгайд розвів йому повіки великим і вказівним пальцями. Лаундз дивився просто в обличчя Доларгайда.

– Я таки сказав одну побрехеньку, – Доларгайд постукав по термосу. – Насправді, я не клав твої губи в лід.