Томас Харрис – Червоний Дракон (страница 36)

Найважливішу фотографію було знято у «вашингтонському прихистку» Ґрема, у квартирі, яку він «винаймав, допоки не розчавить Ельфа». Це було єдине місце, де він міг «віднайти самоту» серед «карнавальної атмосфери» розслідування.

На тому знімку Ґрем сидів за столом у халаті для лазні, мов працював до пізньої ночі. Міркував над гротескним «художнім змалюванням Ельфа».

Позаду нього у вікні виднівся шматочок бані Капітолія, освітленого нічними прожекторами. Що важливіше – у нижній лівий куток вікна потрапила розмита, проте цілком упізнавана вивіска популярного мотелю, що стояв через дорогу.

За бажання Зубний ельф міг легко знайти цю квартиру.

У штаб-квартирі ФБР Ґрема сфотографували на фоні мас-спектрометра. До справи цей апарат ніяк не стосувався, але Лаундз вирішив, що вигляд у нього показний.

Ґрем навіть зглянувся до того, що погодився на спільну фотографію з Лаундзом. Вони стали перед нескінченними рядами зброї у відділі дослідження вогнепальної зброї й ручних інструментів. Лаундз тримав 9-міліметровий автоматичний пістолет того ж типу, що й у Зубного ельфа. Ґрем показував пальцем на саморобний глушник, склепаний зі щогли телевізійної антени.

Доктор Блум здивувався, коли Ґрем по-товариському поклав руку на плече Лаундза за мить до того, як Кроуфорд клацнув фотоапаратом.

Інтерв’ю та фотографії мали з’явитися в «Базікалі» наступного ж дня, у понеділок 11-го серпня. Щойно отримавши весь матеріал, Лаундз подався до Чикаго. Сказав, що хоче сам керувати розміщенням і компонуванням статті. Вони з Кроуфордом домовилися зустрітися у вівторок ввечері, за п’ять кварталів від пастки.

Починаючи з вівторка, коли новий наклад «Базікала» розійдеться країною, для чудовиська розкладуть приманки у двох пастках.

Щовечора Ґрем повертатиметься до свого «тимчасового прихистку», показаного на знімку в «Базікалі».

Зашифроване приватне оголошення в тому ж випуску запрошувало Зубного ельфа до поштових комірок в Аннаполісі, за якими встановили цілодобове стеження. Якщо він вчує щось нечисте від комірок, то може вирішити, що всі сили кинули саме в Аннаполіс. І Ґрем, як вирішило ФБР, стане більш привабливою мішенню.

Поліція Флориди забезпечила варту біля будинку Ґрема на Шуґарлоуфі.

Поміж «мисливців» ширилося невдоволення – на дві великі засідки витрачалося багато особового складу, що можна було використати деінде, а те, що Ґрем щоночі мав вертатися до своєї засідки, обмежувало його пересування до самого округу Вашингтон.

Хоча здоровий глузд підказував Кроуфорду, що кращого плану дій не придумаєш, уся ця операція виявилася надто пасивною як на його смак.

Він почувався так, наче вони самі з собою граються в піжмурки в тіні місяця-молодика, коли до повні лишаються якихось два тижні.

Неділя й понеділок минули дивним скоком. Хвилини тягнулися, а години летіли.

У понеділок по обіді Спьорджен, головний інструктор SWAT у Куантіко, об’їжджав багатоквартирний будинок із «прихистком» Ґрема. Вілл сидів поруч на пасажирському місці. Кроуфорд їхав на задньому.

– Потік пішоходів спадає десь о сьомій п’ятнадцять. Усі розходяться по домівках на вечерю, – сказав Спьорджен.

Жилаве, компактне тіло, бейсболка на потилиці – інструктор скидався на інфілдера76.

– Свиснеш нам на вільній частоті завтра ввечері, коли перетнеш залізничну колію «Б—О»77. Спробуй зробити це о восьмій тридцять, восьмій сорок, десь так, – сказав Спьорджен, завертаючи на паркінг при будинку. – Засідка тут не ідеальна, але могло бути й гірше. Завтра ввечері припаркуєшся тут. Потім ми щоночі мінятимемо місце, але воно завжди буде з цього боку. Сімдесят п’ять ярдів78 до входу в будинок. Пройдімося маршрутом.

Низенький, клишоногий Спьорджен пішов уперед, слідом за ним – Ґрем і Кроуфорд.

«Шукає місця, де зловити бед-гоп79», – подумав Ґрем.

– Це, певно, станеться на цьому маршруті, якщо станеться взагалі, – сказав командир SWAT. – Бачиш, прямий, найзручніший шлях від твоєї машини до входу в будівлю лежить через центр паркінгу. Стежина, найвіддаленіша від ряду машин, що стоять тут цілий день. Йому доведеться перетнути заасфальтовану ділянку, аби підібратися до тебе якомога ближче. Ти добре чуєш?

– Досить добре, – відповів Ґрем. – Аж дуже добре – на цьому паркінгу.

Спьорджен вдивився в обличчя Ґрема та не помітив жодної знайомої емоції. Він зупинився посеред стоянки.

– Ми трохи пригасимо світло вуличних ліхтарів, аби стрільцю було важче цілитися.

– То й вашим людям буде важче, – зауважив Кроуфорд.

– Двоє наших хлопців мають прилади нічного бачення «Стар-Трон», – відповів Спьорджен. – А в мене, Вілле, є прозорий спрей, який я попрошу тебе розбризкувати на куртку. До речі, мені байдуже, спекотно чи ні, але ти мусиш щоразу вдягати бронежилет. Згода?

– Так.

– Що в тебе?

– Кевлар… який там, Джеку? «Другий шанс»?

– «Другий шанс», – підтвердив Кроуфорд.

– Велика вірогідність того, що він підійде до тебе майже впритул, радше ззаду, чи влаштує все так, аби перестріти тебе, промайнути, а потім озирнутися й вистрілити, – сказав Спьорджен. – Він сім разів уже стріляв у голову, так? Бачив, як воно працює. Так само вчинить і з тобою, якщо даси йому нагоду. Не давай нагоди. Зараз я покажу тобі ще кілька штук у фойє та твоїй нічліжці, а тоді підемо на стрільбище. Упораєшся?

– Він упорається, – сказав Кроуфорд.

У тирі Спьорджен поводився, мов верховний жрець. Змусив Ґрема вставити у вуха затички під навушниками й кидав йому мішені під усіма можливими кутами. Він із полегшенням помітив, що Ґрем не користувався усталеним 38-м, проте його непокоїли спалахи від перфорованого дула. Тренування тривало дві години. Інструктор наполіг, аби по закінченні стрільби Ґрем перевірив шарнір і гвинти стопору на барабані 44-го.

Ґрем прийняв душ і переодягнувся, аби позбутися запаху порохового диму перед тим, як поїхати до затоки й провести останню вільну ніч із Моллі й Віллі.

Після вечері він відвів дружину й пасинка до продуктового магазину й зчинив метушню навколо динь. Пересвідчився, що вони накупили вдосталь продуктів: старий випуск «Базікала» досі лежав на стендах біля кас, і він сподівався, що Моллі не побачить нову газету, що має вийти вранці наступного дня. Ґрему не хотілося розповідати дружині, що відбувається.

Коли вона запитала, що він хоче їсти на вечерю прийдешнього тижня, йому довелося відповісти, що він їде з міста, повертається до Бірмінгема. То була перша серйозна брехня в їхньому спільному житті, і від неї Ґрем став почуватися, мов стара брудна банкнота.

Він дивився, як Моллі походжає між рядів. Моллі – його гарненька «бейсбольна» дружина, яка невтомно вишукувала ущільнення в грудях, наполягала на щоквартальному медичному обстеженні для нього та Віллі, яка намагалася контролювати свій страх темряви. Якій дорогою ціною дісталося усвідомлення того, що час – це примха долі. Вона знала, чого варті дні, проведені разом. Вона вміла тримати мить у кулаку. Вона навчила Ґрема отримувати насолоду.

Канон Пахельбеля сповняв залиту сонцем кімнату, де вони пізнали одне одного, де їм несила було стримувати радість, а навіть тоді на нього, мов тінь яструба, налітав страх: усе надто добре, щоб тривати вічно.

Мандруючи продуктовими рядами, Моллі часто перекидала сумку з одного плеча на друге, наче зброя важила набагато більше за дев’ятнадцять унцій80.

Ґрем би вкривдився, якби почув страшну річ, яку вона шепотіла диням: «Доведеться вкласти цього покидька в пластиковий мішок. Доведеться».

Обтяжені – кожен по-своєму – брехнею, зброєю й продуктами, ця трійця становила маленький, сумовитий загін.

Моллі відчула нечисте. Вимкнувши світло, вони з Ґремом не обмовилися ані словом. Моллі снилися важкі, божевільні кроки, що наздоганяють її в будинку з мінливими кімнатами.

19

У Сент-Луїському міжнародному аеропорту ім. Ламберта є газетний кіоск, де продаються найпопулярніші щоденні газети з усіх Сполучених Штатів. Часописи з Нью-Йорка, Вашингтона, Чикаго й Лос-Анджелеса прибувають на вантажних літаках, і купити їх можна вже в той самий день, що вийшов наклад.

Як і більшість газетних кіосків, цей належить до торгової мережі, тож на додачу до респектабельних газет і журналів власникам доводиться приймати й певну кількість непотребу.

Коли о десятій вечора в понеділок у кіоск надійшов свіжий випуск Chicago Tribune, біля нього на підлогу гепнувся стос «Базікала». Усередині цей стос і досі був тепленьким.

Продавець сів навпочіпки перед своїми полицями й узявся укладати Tribune. У нього ще багато було роботи. Денна зміна ніколи не піклувалася про лад у кіоску.

Краєм ока продавець помітив пару чорних черевиків на «блискавці». Черговий любитель погортати сторінки на дурняк. Аж ні – носки черевиків були спрямовані на продавця. Якого біса йому треба? Газетяр хотів закінчити розкладати Tribune, але від наполегливого погляду аж потилицю закололо.

Це ремесло було тимчасовим. Ввічливість – не обов’язкова вимога.

– Чого тобі? – буркнув він собі в коліна.

– «Базікало».

– То доведеться зачекати, доки я розріжу стос.

Черевики нікуди не пішли. Стояли надто близько.

– Кажу, що треба зачекати, доки я розріжу стос. Утямив? Не бачиш, я тут працюю?

Рука, зблиск яскравої сталі – з тріском розійшлася мотузка на стосі біля продавця. Перед ним на підлогу дзенькнув долар із зображенням Сьюзен Б. Ентоні81. Зсередини стосу висмикнувся чистий примірник «Базікала», і горішні газети розсипалися.