Томас Харрис – Червоний Дракон (страница 3)

– І що ти?

– Сказала, що в тебе все гаразд і щоб він, чорт забирай, дав тобі спокій. Чого він від тебе хоче?

– Хоче, щоб я подивився на речдоки. Я криміналіст, Моллі. Ти бачила мій диплом.

– Ти дірку в шпалерах затулив тим дипломом, ось що я бачила.

Вона осідлала колоду, повернувшись до нього обличчям.

– Якби ти сумував за тим, іншим життям, за своїм колишнім заняттям, то, гадаю, ти б про це говорив. А ти не говориш. Ти став щирим, спокійним, безтурботним… І мені це дуже подобається.

– Ми тут непогано живемо, еге ж?

Вона холодно блимнула очима, і він зрозумів, що мав би дібрати якесь краще формулювання. Не встиг він виправити помилку, як Моллі повела далі:

– Співпраця з Кроуфордом тобі тільки шкодила. У нього купа інших людей, увесь державний апарат, як я розумію, то чому він просто не дасть нам спокій?

– Кроуфорд не розповів тобі чому? В обох випадках, коли я йшов з Академії ФБР на слідчі завдання, він був моїм керівником. Ті дві справи були єдиними у своєму роді, більше таких у нього не було, а Джек уже має чималий стаж. Тепер з’явилася нова, третя справа. Психопати такого типу – явище дуже рідкісне. І Кроуфорд знає, що я маю… досвід.

– Авжеж, маєш, – відповіла Моллі.

Сорочка на Ґремі була розстебнута, і Моллі було видно кривий шрам, що перетинав його живіт. Завширшки в палець, опуклий, він ніколи не засмагав. Шрам ішов униз від тазової кістки, а на іншому боці розвертався вгору й надсікав ребра.

Це зробив доктор Ганнібал Лектер, ножем для лінолеуму. Ґрем отримав поранення за рік до того, як познайомився з Моллі, і тоді мало не помер. Доктор Лектер, якого таблоїди охрестили «Ганнібалом-канібалом», став другим психопатом, що його впіймав Вілл.

Коли Ґрема нарешті виписали з лікарні, він звільнився з Федерального бюро розслідувань, поїхав із Вашингтона й став ремонтувати дизельні двигуни в судноремонтній майстерні міста Марафон, що на Флорида-Кіз. З ремеслом механіка він познайомився ще в дитинстві. Ґрем спав у трейлері на території майстерні, доки не зустрів Моллі з її ветхим, проте затишним будиночком на Шуґарлоуф-Кі.

Тепер і він сів верхи на викинуту прибоєм колоду й узяв обидві руки Моллі у свої. Її ноги зарилися в пісок під його ступнями.

– Ну от, Моллі. Кроуфорд вважає, що в мене добрий нюх на монстрів. Такий у нього забобон.

– Ти сам у це віриш?

Ґрем простежив за трьома пеліканами, що рядком перелітали припливно-відпливні обмілини.

– Моллі, розумного психопата, а особливо садиста, важко впіймати з кількох причин. По-перше, немає очевидного мотиву, за яким його можна вистежити. Цей варіант відпадає. І в більшості випадків жодної користі від інформаторів. Розумієш, мало не за всіма арештами стоять доносителі й викажчики, але в подібних випадках інформаторів просто нема. Він сам може не тямити, що робить. Тож треба брати всі речдоки й екстраполювати. Намагатися відтворити плин його думок. Спробувати відшукати моделі поведінки.

– А тоді погнатися за ним і схопити, – сказала Моллі. – Я боюся, що як ти поженешся за цим маніяком чи як там воно називається… боюся, що він упорає тебе так само, як це зробив той останній. Ось і все. Ось що мене лякає.

– Він ніколи мене не побачить і не знатиме мого імені, Моллі. Саме поліцейські – а не я – будуть його брати, якщо вдасться знайти. Кроуфорд просто хоче почути ще одну точку зору.

Вона дивилася, як морем розтікається червоне сонце. Високо в небі мерехтіли баранці.

Ґрему подобалося, як вона повертає голову, безхитрісно показуючи свій неідеальний профіль. Він побачив пульс на її горлі й пригадав, раптово та цілковито, смак солі на її шкірі. Глитнув і спитав:

– Що ж мені, у біса, робити?

– Те, що ти вже вирішив. Якщо лишишся тут і вбивства не припиняться, то це місце втратить для тебе свою принаду. «Рівно опівдні»10, біс його бери. Як на те, ти й не питав у мене по-справжньому.

– А якби спитав, що б ти сказала?

– Лишайся тут, зі мною. Зі мною, зі мною, зі мною. І з Віллі – я і його вплутаю, якщо на те пішло. Та мені належить утерти сльози й помахати хусткою. Як усе погано скінчиться, то я матиму вдовольнитися думкою, що ти правильно вчинив. Те задоволення триватиме не довше за «Тепс»11. Потім я піду додому й увімкну єдину половину електроковдри.

– Я триматимусь у хвості.

– Нізащо у світі. Я егоїстка, еге ж?

– Байдуже.

– Мені теж. Тут цікаво жити й затишно. Про це дізнаєшся, як пригадуєш минуле життя. Тобто починаєш цінувати теперішнє.

Він кивнув.

– Я не хочу його втрачати, так чи інакше, – сказала вона.

– І я. Та ми й не втратимо, так чи інакше.

Швидко посутеніло, і над обрієм із південного заходу виник Юпітер.

Вони рушили назад до будинку під горбатим молодим місяцем. Далеко за обмілинами плигала, тікаючи від смерті, дрібна рибка.

Кроуфорд повернувся після вечері. Він зняв пальто й краватку та закатав рукава, аби набути невимушеного вигляду. Його бліді товсті руки видавалися Моллі огидними. У її очах він скидався на до біса розумну мавпу. Вона подала йому каву на ґанок, де він сидів під вентилятором, і лишалася з Кроуфордом, поки Ґрем і Віллі пішли годувати собак.

– Добрий у нього вигляд, Моллі, – сказав Кроуфорд. – Власне, у вас обох – такі стрункі й засмаглі.

– Що б я тобі не сказала, ти все одно його забереш, так?

– Так. Я мушу. Мушу його забрати. Але клянуся Богом, Моллі, я зроблю все можливе, аби полегшити для нього цю справу. Він змінився. Як добре, що ви побралися.

– І йому дедалі краще. Кошмари не так часто мучать. Був період, коли він просто повівся на тих собаках. А тепер тільки доглядає їх, уже не говорить про них безперестану. Ти ж його друг, Джеку. Чому не даси йому спокою?

– Бо йому не пощастило: він найкращий. Бо він думає не так, як усі інші. Якимось чином йому дістався інакший спосіб мислення.

– Він думає, що ти просто попросиш його подивитися на речові докази.

– Я й справді хочу, аби він поглянув на речдоки. З речдоками він працює як ніхто інший. Але річ не тільки в цьому. Річ у його уяві, психологічній проекції чи як воно там. Саме ця здібність йому не подобається.

– І тобі б не подобалася, якби ти мав таку. Пообіцяй мені дещо, Джеку. Пообіцяй, що прослідкуєш, аби він лишався скраю. Якщо він устряне в бійку, то може її не пережити.

– Битися йому не доведеться. Це я тобі обіцяю.

Ґрем закінчив годувати собак, і Моллі допомогла йому зібратися.

2

Вілл Ґрем повільно проїхав повз будинок, у якому жила й померла родина Чарльза Лідса. У вікнах було темно. На подвір’ї горів єдиний ліхтар. Він припаркувався за два квартали й пішов до будинку крізь теплу ніч, несучи в картонній коробці звіти детективів із поліції Атланти.

Ґрем наполіг, аби йому дозволили побути на місці злочину на самоті. Присутність у будинку чужих людей тільки заважала б – саме таку причину він навів Кроуфорду. Та була ще одна, особиста причина: він не знав, як саме там поводитиметься. Віллу не хотілося постійно відчувати на собі чужий погляд.

У морзі він тримався як слід.

Двоповерховий цегляний будинок стояв трохи вдалині від вулиці на лісистій ділянці. Ґрем довго стояв під деревами й дивився на дім. Намагався досягти внутрішньої непорушності. У його уяві у темряві гойдався срібний маятник. Вілл почекав, доки маятник завмре.

Повз ділянки проїхали кілька сусідів. Вони кидали на будинок швидкий погляд і відводили очі. Для сусідів будинок з убивством огидний, мов обличчя зрадника. На нього витріщаються лише чужинці й діти.

Ролет ніхто не опустив. Ґрем зрадів. Це означало, що родичів у будинку не було. Родичі завжди опускають ролети.

Він зайшов за ріг і обережно рушив уздовж стіни, не вмикаючи ліхтарика. Двічі зупинявся й прислухався. У поліції Атланти знали, що Ґрем сюди поїхав, а от сусіди – ні. Їх легко наполохати. Можуть почати стріляти.

Він зазирнув у вікно із заднього подвір’я й побачив світло від ліхтаря біля ґанку, воно струменіло повз обриси меблів. У повітрі стояв сильний аромат жасминової гарденії. Уздовж майже всієї задньої стіни тягнувся заґратований ґанок. Передні двері були опечатані поліцією Атланти. Ґрем зняв печатку й зайшов усередину.

Двері, що вели з ґанку на кухню, були забиті фанерою – там поліції довелося вийняти скло. При світлі ліхтарика Ґрем скористався ключем, який йому видала поліція. Йому хотілося ввімкнути світло. Хотілося почепити свій блискучий жетон і зробити якусь офіційну заяву, аби виправдати присутність у тихому будинку, де померло п’ятеро людей. Нічого цього Ґрем не зробив. Він зайшов до темної кухні й сів за стіл, де колись снідала родина.

У темряві сяяли блакитні вогники запальників на кухонній плиті. Він відчув запах яблук і поліролю для меблів.

Клацнув термостат, і ввімкнувся кондиціонер. Від звуку Ґрем здригнувся, відчув голочки страху. Зі страхом він знайомий близько. І з цими голочками теж упорається. Йому просто страшно і годі, можна продовжувати.

Зляканим він краще бачить і чує, проте розмовляє вже не так зв’язно і часом від страху стає грубим. Але тут нема з ким говорити, уже нема кого ображати.

Божевілля зайшло до цього будинку крізь оті двері на оцю кухню, ступало ногами одинадцятого розміру. Ґрем сидів у темряві й нюхом чув божевілля, як бладгаунд бере запах на сорочці.

Ґрем присвятив вивченню звіту детективів з відділу вбивств Атланти більшу частину дня і вечора. Він пригадав, що коли приїхала поліція, то світло на витяжці над плитою було ввімкнене. Тож він увімкнув його й зараз.