Томас Харрис – Червоний Дракон (страница 26)

– На це купиться тільки ідіот.

– Я в курсі. Хочеш почути, яка приманка була б найкращою?

– Не певен, що хочу.

– Лектер – ось найкраща приманка, – сказав Ґрем.

– І як це влаштувати?

– То збіса важко, сам знаю. Треба перевести його до федерального пенітенціарного закладу, бо тут, у Чесапікській затоці, Чилтону язика не зав’яжеш. Запроторимо його в першу-ліпшу божевільню Вірджинії, у блок із максимальним рівнем безпеки. А тоді зімітуємо втечу.

– О Господи.

– Надрукуємо в «Базікалі» звістку для Зубного ельфа, наступного ж тижня після великої «втечі». І в ній Лектер призначить йому рандеву.

– Заради всього святого, навіщо комусь узагалі зустрічатися з Лектером? Навіть Зубному ельфу?

– Аби вбити його, Джеку.

Ґрем підвівся. У кабінеті не було жодного вікна, в яке можна було б визирати під час розмови. Він зупинився перед плакатом «Десяти найнебезпечніших злочинців у розшуку» – єдина прикраса на цих голих стінах.

– Розумієш, таким чином Зубний ельф зможе його всотати, поглинути, стати чимось більшим.

– Ти так упевнено говориш.

– Ні в чому я не певен. А хто може бути певен? У записці він каже тільки: «У мене є кілька речей, які я залюбки б вам показав. Може, якось у майбутньому, за більш сприятливих обставин». Імовірно, що це серйозне запрошення. Не думаю, що він це написав із ввічливості.

– Цікаво, що ж таке він хоче показати? Жертви цілі. Нічого не бракує, окрім невеликих шматків шкіри й пасом волосся, які він, певно… Як там Блум сказав?

– Засвоїв, – відповів Ґрем. – Бозна, що там у нього є. Тремонт – пам’ятаєш Тремонтові костюми в Спокейні? Його вже до нош прив’язали, а він усе кивав підборіддям, намагався показати їх поліцейським Спокейна. Я не певен, що Зубного ельфа можна заманити Лектером. Просто кажу, що це наш найкращій шанс.

– Якщо народ дізнається, що Лектер на волі, в Америці почнеться масова істерія. Газетярі нам просвітку не дадуть. Шанс, може, і найкращий, але прибережімо його на крайній випадок.

– Імовірно, що до самої поштової скриньки він не підійде, але, певно, захоче хоча б поглянути на неї, перевірити, чи не здав його Лектер. Якщо буде можливість зробити це з відстані. Можна обрати скриньку, за якою спостерігати тільки здаля й усього з кількох точок, і облаштуємо в цих точках засідки, – уже викладаючи цей план, Ґрем розумів, що звучить він досить неправдоподібно.

– У Секретної служби є така місцина, якою ніколи не користувалися. І вони легко віддадуть її нам. Але якщо ми не встигнемо дати оголошення сьогодні, то доведеться чекати до понеділка, коли виходитиме наступний номер. Верстати запускаються о п’ятій за нашим часом. Тобто в наших із Чикаго лишається година й п’ятнадцять хвилин, аби розшукати звістку від Лектера, якщо така взагалі є.

– А як щодо Лектерової заявки на оголошення, той лист, що він мав надіслати до «Базікала»? Може, ми його швидше знайдемо?

– Чикажці дали майстру дуже загальні запити, – відповів Кроуфорд. – Уся кореспонденція зберігається в офісі менеджера приватних оголошень. Вони продають імена й домашні адреси компаніям, що займаються рекламними розсилками і впарюють самотнім людям усіляку продукцію й послуги: любовні амулети, таблетки для потенції, екзотичний ескорт, «знайомство з красунею азіаткою», курси з розвитку особистості й таке інше. Можна нагадати менеджеру про його громадянський обов’язок й таким чином отримати дозвіл переглянути пошту, примусити його тримати це в таємниці, але я не хочу ризикувати, бо «Базікало», гляди, ще рюми розпустить. Аби встругнути з кореспонденцією таку штуку в стилі Боґарта56, потрібен ордер. Я над цим міркую.

– Якщо чикажці нічого не знайдуть, то все одно можна дати оголошення. Якщо ми помиляємося щодо «Базікала», то нічого не втратимо, – сказав Ґрем.

– А якщо не помиляємося, і «Базікало» стало їхнім посередником, і ми вигадаємо відповідь для Ельфа на основі тої записки, але споганимо її – тобто якщо відповідь видасться Ельфу підозрілою, – то нам каюк. Я не питав тебе про Бірмінгем. Є щось?

– Можеш забути про Бірмінгем. Будинок Джекобі перефарбували, відремонтували й виставили на продаж. Особисті речі лежать на складі до офіційного затвердження заповіту. Я покопався в коробках. Люди, з якими я розмовляв, не дуже добре знали Джекобі. Та всі відзначили, з якою ніжністю Джекобі ставились одне до одного. Голубились безперестану. Тепер від них нічого не лишилося, тільки майно на складі, що вміститься на якихось п’ять піддонів. Шкода, що я раніше не…

– Годі шкодувати, тепер ти у справі.

– Як щодо відмітини на дереві?

– «Ти влучив у голову»? Для мене це порожній звук, – відповів Кроуфорд. – Як і Червоний дракон. Беверлі знає маджонг. Вона кмітлива, але також не розуміє смислу. За волоссям ми знаємо, що він не китаєць.

– Він відкусив ту гілку гвинторізом. Не бачу…

У Кроуфорда задзвонив телефон. Він коротко по ньому переговорив.

– У лабораторії закінчили із запискою. Ходімо в кабінет до Зеллера. Він більший і не такий сірий.

У коридорі їх наздогнав Ллойд Бауман, попри спеку сухий, мов канцелярський документ. Він розмахував вологими фотокартками, що тримав в обох руках, а під пахвою затиснув оберемок факсового паперу.

– Джеку, о четвертій п’ятнадцять я маю бути в суді, – сказав він, не припиняючи махати фотографіями. – Це той «шпалерник»57 Нілтон Ескʼю і його кралечка, Нен. Вона будь-який казначейський білет намалює від руки. Вони два роки мордували мене дорожніми чеками, що друкували на кольоровому ксероксі. З дому без них не виходили. Я встигну, чи краще зателефонувати обвинувачу?

– Встигнеш, – відповів Кроуфорд. – Прийшли.

Беверлі Кац усміхнулася Ґрему з дивана в кабінеті Зеллера і тим самим згладила похмурий погляд Прайса, що сидів поруч.

Голова відділу наукового аналізу Браян Зеллер був замолодим для своєї посади, проте волосся на його голові вже починало рідшати, а на носі сиділи двофокусні окуляри. На поличці за столом Зеллера Ґрем побачив криміналістичні праці Г. Дж. Волласа, велику «Судову медицину» в трьох томах укладача Тедескі та антикварне видання оди Гопкінса «Катастрофа корабля “Дойчланд”».

– Вілле, здається, ми колись зустрічалися в Університеті Джорджа Вашингтона, – сказав Зеллер. – Ти з усіма знайомий? Добре.

Кроуфорд сперся на кут Зеллерового столу, руки схрестив на грудях:

– Сенсацій ні в кого нема? Чи не знайшли ви якогось доказу, що цю записку писав не Зубний ельф?

– Ні, – відповів Бауман. – Кілька хвилин тому я телефонував у Чикаго, назвав їм кілька цифр, які відбилися на зворотному боці записки. Шість-шість-шість. Покажу трохи згодом. Поки що на руках у чикажців дві сотні приватних оголошень.

Він передав Ґрему оберемок факсового паперу й продовжив:

– Я їх перечитав, і всі вони – звичайні: шлюбні пропозиції, звернення до втікачів. Не знаю, як саме ми розпізнаємо повідомлення, якщо воно тут є.

Кроуфорд похитав головою:

– І я не знаю. Огляньмо матеріальні докази. Отож, Джиммі Прайс зробив усе, що в наших силах, і відбитка не виявив. Бев, що в тебе?

– Знайшла одну щетинку. Кількість лусочок і величина стрижня збігається зі зразком від Ганнібала Лектера. Колір також. Колір помітно відрізняється від зразків, узятих у Бірмінгемі й Атланті. Три сині крихти й кілька темних пластівців пішли до Браяна.

Кац підняла брови, позираючи на Браяна Зеллера.

– Крихти – від промислового гранульованого чистильного засобу з умістом хлору, – сказав він. – Вони, певно, потрапили туди з рук прибиральника. Іще було кілька малесеньких частинок засохлої крові. Це точно кров, але для визначення типу її замало.

– Розриви по краю в кінці записки не припадають на заводську перфорацію, – продовжила Беверлі Кац. – Якщо ми знайдемо в когось цей рулон і від нього більше не відривали паперу, то зможемо отримати чіткий збіг. Пропоную зараз же видати рекомендацію, аби офіцери під час арешту обов’язково шукали той рулон.

Кроуфорд кивнув:

– Бауман?

– Шерон із мого офісу з’ясовувала про папір і знайшла відповідні зразки. Це туалетний папір для гальюнів і будинків на колесах. Текстура збігається з маркою «Ведекер», яку виробляють у Міннеаполісі. Продається по всій країні.

Бауман почепив свої фотографії на стенд біля вікна. Голос Ллойда був на диво низьким для такої худорлявої статури, краватка-метелик злегка рухалася, коли той говорив.

– Щодо власне почерку: праворука людина писала лівицею, друкованими літерами, охайним «блоковим форматом»58. Як ви бачите, лінії подекуди непевні, розмір літер неоднорідний. Пропорції наштовхнули мене на думку, що в нашого хлопця є легкий невиправлений астигматизм. У природному світлі чорнила на обох уривках записки скидаються на стандартний синій колір кулькової ручки, але під кольоровими фільтрами видно певну відмінність. Він скористався двома ручками, поміняв одну на іншу десь у вирваній частині. Бачите, ось тут ручка вперше почала робити пропуски. Першою нечасто писали – бачите ляпку на початку? Швидше за все, її тримали кулькою вниз, без ковпачка, у склянці для олівців чи іншій ємності, а це вказує на наявність письмового столу. Окрім того, поверхня, на якій лежав папір, була м’якою на кшталт бювару. Якщо знайдете той бювар, то, імовірно, на ньому лишилися відбитки. Раджу додати бювар до рекомендації Беверлі.