Томас Харрис – Червоний Дракон (страница 25)

– Ні. Потім не відмити. Не знайду я тобі ніяких відбитків, Джеку. Їх тут нема.

– Бляха, – мовив Кроуфорд.

Старий відвернувся. Кроуфорд поклав руку на кістляве плече Прайса.

– Чорт, Джиммі. Якби там були відбитки, ти б їх неодмінно знайшов.

Прайс нічого не відповів. Він уже розпаковував пару рук, що прийшли в лабораторію в іншій справі. Зі смітника клубочився сухий лід. Кроуфорд кинув білі рукавички в дим.

Відчуваючи, як розчарування крутить шлунок, Кроуфорд поспішив до відділу документації, де на нього вже чекав Ллойд Бауман. Баумана викликали із судового засідання, і від цього різкого зсуву в зосередженні уваги він кліпав, мов щойно прокинувся.

– Поздоровляю з новою зачіскою. Сміливе рішення, – зауважив Бауман, швидко та обережно рухаючи руками, викладаючи записку собі на робочий стіл. – Скільки в мене часу?

– Двадцять хвилин максимум.

Здавалося, два клаптики записки сяють під лампами Баумана. Крізь нерівну видовжену дірку у верхньому шматку проступав темно-зелений бювар.

– Найперше й найголовніше – це як Лектер може дати відповідь, – сказав Кроуфорд, коли Бауман закінчив читати.

– І саме частину з інструкціями для відповіді, певно, вирвали, – мовив Бауман, неспішно працюючи з лампами, фільтрами й копіювальною фотокамерою. – Ось тут, у верхньому шматку, він пише: «Сподіваюся, ми зможемо листуватися…», а далі починається дірка. Лектер замазав фразу фломастером, потім склав папір і більшу частину вирвав.

– Різати йому нічим.

Бауман сфотографував відбиток зубів і зворотний бік записки під косим освітленням. Зі стіни на стіну перестрибувала тінь експерта, поки він обертав світильник на 360 градусів навколо паперу, а руки рухалися в повітрі, мов він складав аркуш.

– Тепер можна її трохи збільшити.

Бауман поклав записку між двома скельцями, аби розправити нерівні краї дірки. Клапті були вимазані в криваво-червоному чорнилі. Бауман щось наспівував собі під ніс. З третього разу Кроуфорд розібрав слова: «Хитрий ти дуже, та я тебе здужу».

Бауман увімкнув фільтри на маленькій телекамері, що передавала зображення в реальному часі, і сфокусував її на записці. Тоді він пригасив у кімнаті світло, і в темряві лишилося тільки неяскраве червоне сяйво від лампи й мерехтіння синьо-зеленого монітора.

На екрані виникла збільшена фраза «Сподіваюся, ми зможемо листуватися» й нерівна діра. Пляма від чорнила зникла, а на порваних краях проявилися уривки літер.

– Анілінові барвники в кольорових чорнилах стають прозорими в інфрачервоному світлі, – сказав Бауман. – Імовірно, це верхівка літери «а», тут і тут. У кінці – хвостик від «е» чи «ю», можливо «о».

Бауман зробив знімок і ввімкнув світло.

– Джеку, існують тільки два способи спілкування, якщо з одного боку воно відбувається наосліп. Це телефон і газетні оголошення. Лектер має змогу швидко прийняти телефонний виклик?

– Прийняти виклик він може, проте це повільний процес, і всі розмови проходять крізь комутаційну лікарні.

– Тоді єдиний безпечний шлях – оголошення.

– Ми знаємо, що цей любчик почитує «Базікало». Інформація щодо Ґрема й Лектера була в «Базікалі». Не знаю жодної іншої газети, яка б публікувала ці подробиці.

– У «Базікалі» є літери «а» та «о». Розділ особистих оголошень, як гадаєш? Саме там і треба шукати.

Кроуфорд звірився з бібліотекою ФБР, потім передав телефоном вказівки до польового офісу в Чикаго.

Закінчивши роботу, Бауман віддав йому теку.

– «Базікало» виходить сьогодні ввечері, – сказав Кроуфорд. – Його друкують у Чикаго по понеділках і четвергах. Нам видадуть затверджену верстку приватних оголошень.

– Мабуть, я ще дещо видобуду, проте небагато, – пообіцяв Бауман.

– Як щось корисне – одразу сповіщай Чикаго. Мені все доповіси, коли я повернуся з божевільні, – уже у дверях кинув Кроуфорд.

14

Турнікет на виході вашингтонської станції «Метро-Сентер» виплюнув проїзний Ґрема, і слідчий вийшов у жаркий день із дорожньою сумкою в руках.

Будівля Дж. Едґара Гувера скидалася на величезну бетонну клітку, що майоріла в розпеченому повітрі над Десятою вулицею. Коли Ґрем поїхав із Вашингтона до Флоріда-Кіз, ФБР саме переїжджало до цієї нової штаб-квартири. Він тут ніколи не працював.

Кроуфорд зустрів його біля контрольно-пропускного пункту при підземному в’їзді, аби підтвердити наспіх видану перепустку Ґрема власними документами. Ґрем мав стомлений вигляд і нетерпляче чекав закінчення перевірки. Кроуфорд замислився, як почувається Вілл, знаючи, що про нього думає вбивця.

Ґрему видали магнітну перепустку – таку саму, як у Кроуфорда на жилеті. Він вставив її в електронні ворота й пройшов у довгі білі коридори. Кроуфорд ніс його дорожню сумку.

– Забув сказати Сарі, аби послала по тебе машину.

– Мабуть, так швидше. Ти повернув записку Лектеру, усе гаразд?

– Ага, – відповів Кроуфорд. – Сам щойно повернувся. Ми там залили коридор водою. Удали, що трубу прорвало й сталося коротке замикання. Викликали Сіммонза, він тепер провідний спецагент у Балтиморі, і поставили його витирати підлогу, поки Лектера везли назад до камери. Сіммонз гадає, що він купився.

– Я в літаку все думав, а чи не написав Лектер сам цю записку?

– Мене теж це непокоїло, доки я її не побачив. Слід від укусу на папері збігається з укусами на жінці. А ще писана вона кульковою ручкою, якої в Лектера нема. Людина, що її написала, читає «Базікало», до Лектера ця газета не потрапляла. Ренкін і Віллінґем перетрусили камеру. Чудово попрацювали, проте ніц не знайшли. Вони спершу сфотографували все на поляроїд, аби потім розставити речі по місцях. Тоді прийшов прибиральник і зробив усе те, що робить зазвичай.

– То що ти думаєш?

– Що стосується фізичних речдоків, які б указували на особу адресанта, то записка – просто негідь, – відповів Кроуфорд. – Ми якимось чином мусимо обернути цей зв’язок нам на користь, проте хай мене грім поб’є, якщо я знаю як. Решту лабораторних аналізів ми отримаємо за кілька хвилин.

– Ми вже контролюємо телефон і пошту в лікарні?

– Маємо постійний дозвіл на відстеження й запис кожної розмови, яку Лектер матиме телефоном. Він зробив один дзвінок у суботу по обіді. Чилтону сказав, що хоче зв’язатися з адвокатом. Довбана регіональна служба зв’язку, тож я ні в чому не певен.

– Що сказав адвокат?

– Нічого. Ми відокремили собі лінію в лікарняній комутаційній, аби в майбутньому не заважати Лектеру розмовляти, тож удруге він повз нас не проскочить. Перериватимемо всю вхідну й вихідну кореспонденцію, починаючи з наступного листа. З ордерами, слава Богу, проблем не було.

Кроуфорд напнув живота перед дверима й всунув у щілину перепустку, що висіла в нього на жилеті.

– Мій новий кабінет. Заходь. У маляра лишилося трохи фарби після лінкора, що він до того фарбував. Ось записка. Копія в масштабі оригіналу.

Ґрем перечитав її двічі. Від погляду на тонкі кривулясті лінії, що складали його ім’я, у голові розлігся пронизливий дзвін.

– У бібліотеці підтвердили, що «Базікало» – єдина газета, яка надрукувала репортаж про тебе й Лектера, – сказав Кроуфорд, калатаючи собі алка-зельцер. – Не хочеш ковтнути? І молодець, що не хочеш. Стаття вийшла тиждень тому в ніч на понеділок. У кіосках усієї країни з’явилась у вівторок, за винятком деяких штатів, таких як Аляска, Мен тощо, туди дійшла в середу. Зубний ельф отримав примірник, і то не раніше за вівторок. Тож він читає статтю, потім пише Лектеру. Ренкін і Віллінґем і досі просіюють лікарняне сміття в пошуках конверта. Паскудна робота. Тут, у Чесапіку, не звикли відсортовувати папір від підгузків. Гаразд, тож не раніше ніж у середу Лектер отримує записку від Зубного ельфа. Вириває частину, де описано спосіб спілкування, і закреслює та виколупує згадку, що трапилася вище за текстом. Не розумію, чому він не позбувся всього того шматка.

– Бо згадка була посеред абзацу, сповненого компліментів, – відповів Ґрем. – Їх знищити він би не зміг. Саме тому не викинув усього листа.

Ґрем помасажував скроні щиколотками пальців.

– Бауман вважає, що для відповіді Зубному ельфу Лектер скористається «Базікалом». Каже, що так, певно, вони й домовилися. Як гадаєш, він пошле Ельфу звісточку?

– Звісна річ. Він обожнює листуватися. Купа друзів за перепискою.

– Якщо вони послуговуються «Базікалом», то в Лектера майже не лишається часу опублікувати відповідь у випуску, що вони друкують цієї ночі, навіть якщо він замовив спецдоставку того ж дня, як отримав листа від Зубного ельфа. Честер із чиказького офісу сидить при «Базікалі» й перевіряє оголошення. Друкарі вже зараз верстають газету.

– О Господи, аби тільки «Базікало» не сполохати, – мовив Ґрем.

– Майстер друкарського цеху гадає, що Честер працює в агентстві нерухомості й хоче отримати фору з оголошеннями. Продає йому гранки з-під поли, одну за одною, щойно вони надходять. Беремо все, з усіх рубрик, аби туману напустити. Гаразд, скажімо, ми дізнаємось, яким чином Лектер має відповідати Ельфу, і зможемо відтворити цей спосіб. Тоді з’явиться можливість надіслати Зубному ельфу фальшований лист – але що ми йому напишемо? Як нам скористатися цим шансом?

– Ясна річ, треба заманити його до обумовленої поштової скриньки, – сказав Ґрем. – Звабити чимось таким, на що йому захочеться поглянути. «Важливий доказ», про який Лектер дізнався з розмови зі мною. Наче він припустився якоїсь помилки, і ми все чекаємо, поки він її повторить.