Томас Харрис – Червоний Дракон (страница 16)

Ґрем подався геть.

– Ви знаєте, як упіймали мене?

Ґрем уже зник з очей Лектера й хутко йшов до далеких сталевих дверей.

– Ви піймали мене тому, що ми з вами однакові, – останнє, що почув Ґрем, коли за спиною зачинилися сталеві двері.

Він заціпенів, не відчував нічого, окрім страху втратити це заціпеніння. Він ішов, похиливши голову, ні з ким не розмовляючи, слухав власний пульс, мов десь далеко птах б’є крилами. Здавалося, надвір дорога недалека. Це всього лиш будівля. Між доктором Лектером і вулицею всього лиш п’ять дверей.

У Ґрема з’явилося абсурдне відчуття, що Лектер вийшов надвір разом із ним. Вілл зупинився біля входу й роззирнувся, пересвідчившись, що навколо нікого немає.

А в машині через дорогу сидів Фредді Лаундз, висунувши у вікно свій довгий об’єктив. Він зробив гарний знімок Ґрема в профіль, захопивши слова, що були викарбувані над ним у камені: «Балтиморська державна лікарня для психічно хворих злочинців».

Як з’ясувалося потім, «Народне базікало» обрізало фотографію так, що на ній було видно тільки обличчя Ґрема й два останні слова з назви.

8

Коли Ґрем пішов, доктор Ганнібал Лектер ліг на лежак і приглушив світло в камері. Минуло кілька годин.

Якийсь час він перебирав текстури: плетиво ниток у наволочці, якої він торкався руками, зведеними за головою; гладенька мембрана, що вистеляла внутрішню поверхню щоки.

Потім він перейшов на запахи, прокручував їх подумки знову й знов. Деякі були справжні, деякі – ні. У каналізацію засипали вапно «Клорокс»; сперма. Десь у кінці коридору почали роздавати чилі; уніформа, що вже задубіла від поту. Ґрем не погодився дати свій домашній номер; гіркуватий запах зелені – зрізаної нетреби й грудники.

Лектер сів на лежаку. Такий вигляд мають цивілізовані, культурні люди. Його думкам був притаманний теплий мідяний аромат електричного годинника.

Лектер кілька разів кліпнув, підняв брови. Він увімкнув освітлення й написав Чилтону записку з проханням принести телефон, аби зв’язатися зі своїм юридичним представником.

За законом Лектер мав право спілкуватися з адвокатом сам-на-сам, і цим правом він зловживав нечасто. Оскільки Чилтон нізащо не дозволив би йому самому йти до телефону, апарат приносили до Лектера в камеру.

Цього разу його притягнули двоє охоронців, відмотавши довгий шнур від телефонної розетки при своєму столі. В одного охоронця були ключі. Другий тримав балончик із «Мейсом»33.

– Відійдіть углиб камери, докторе Лектер. Станьте обличчям до стіни. Якщо повернетеся чи наблизитеся до бар’єра до того, як почуєте клацання замка, то я мейсону вам в обличчя. Зрозуміло?

– Так, цілком, – відповів Лектер. – Дуже вдячний, що принесли телефон.

Аби набрати номер, довелося тягтися крізь нейлонову сітку. Чиказькі телефоністи видали йому номери психіатричного факультету Університету Чикаго та робочий телефон доктора Алана Блума. Лектер набрав комутаційну психіатричного факультету.

– Мені треба зв’язатися з доктором Аланом Блумом.

– Не певна, що він сьогодні на місці, але з’єдную.

– Секундочку, мені вже називали ім’я секретарки, проте, як не соромно зізнаватися, я його забув.

– Лінда Кінг. Хвилинку.

– Дякую.

За вісім гудків слухавку взяли.

– Офіс Лінди Кінг.

– Привіт, Ліндо?

– Лінда не працює по суботах.

Доктор Лектер розраховував на це:

– Може, ви мені допоможете, якщо ваша ласка? Це Боб Ґрір із видавництва «Блейн і Едвардз». Доктор Блум попросив мене надіслати Віллу Ґрему примірник «Психіатр і закон» Овергольстера, а Лінда мала відправити мені адресу й телефон, але так цього і не зробила.

– Я тут тільки практикантка, вона буде в по…

– Я маю терміново відправити цю книжку «Федерал експресом», і мені страх як не хочеться турбувати доктора Блума вдома, бо ж я пообіцяв Лінді, що відправлю і не підкладу їй свиню. Має бути в її «Ролодексі»34 чи десь там. Я станцюю у вас на весіллі, якщо зачитаєте адресу.

– У неї нема «Ролодекса».

– А може, «Колл-кедді»35, там збоку бувають каталоги?

– Є такий.

– Любонько, погортайте цього шкідливця, і я більше не забиратиму у вас час.

– Ще раз, кого шукати?

– Ґрема. Вілла Ґрема.

– Гаразд, домашній номер 305 JL5-7002.

– Я мушу відправити книжку йому додому.

– Тут немає домашньої адреси.

– А що є?

– Федеральне бюро розслідувань, ріг Десятої вулиці і Пенсильванія-авеню, Вашингтон. О, і абонентська скринька 3680, Марафон, Флорида.

– Чудово, ви просто янгол.

– Рада допомогти.

Лектер став почуватись набагато краще. Він думав про те, що якось, може, здивує Ґрема телефонним дзвінком або, якщо хлопець виявить неповагу, замовить у «Медичних товарах поштою» калоприймач і на згадку про старі часи надішле Ґрему.

9

За сімсот миль36 на південний захід, у кафетерії при Gateway Film Laboratory в Сент-Луїсі, Френсіс Доларгайд чекав, поки йому приготують гамбургер. Закуски, розкладені на столі з підігрівом, уже були під плівкою. Доларгайд стояв біля касового апарата й сьорбав каву з паперового стакана.

У кафетерій зайшла молода рудоволоса жінка в лабораторному халаті й стала роздивлятися солодощі в автоматі. Вона кілька разів поглянула на спину Френсіса Доларгайда й міцно стулила губи. Зрештою підійшла до чоловіка й мовила:

– Містере Ді?

Доларгайд озирнувся. Навіть поза межами темної кімнати він завжди носив свої червоні окуляри. Жінка втопила погляд у планку на носі між скельцями.

– Ви не присядете зі мною на хвилинку? Я хочу вам дещо сказати.

– І що ти хочеш мені повідати, Ейлін?

– Що мені дуже шкода. Боб тоді був п’яненький і, розумієте, штукарив собі. Він не замишляв нічого лихого. Прошу, присядьте зі мною. Тільки на хвилинку. Будь ласка?

– Угу.

Доларгайд ніколи не казав «звісно», бо мав проблеми зі свистячими.

Вони сіли. Жінка крутила в руках серветку.

– Ми гарно проводили час на тій вечірці і зраділи, коли ви завітали, – сказала вона. – Справді зраділи, але й здивувалися. Ви ж знаєте Боба, він постійно когось пародіює, йому б із таким талантом на радіо виступати. Він зімітував пару акцентів, пускав дотепи й таке інше – у нього достеменно виходить негритянський говір. І коли він став імітувати той інший голос, то аж ніяк не мав на меті вас образити. Він забагато випив, аби розуміти, хто стоїть поруч.

– Так, усі гиготіли, а тоді… припинили гиготіти.

Доларгайд ніколи не казав «зупинились» через ті свистячі.

– Саме тоді Боб зрозумів, що накоїв.

– Однак продовжив штуку.

– Знаю, – сказала жінка, спромігшись відірвати очі від серветки й без загайки перевести погляд на окуляри. – Я йому за це вже вичитала молитву. Він сказав, що нічого такого не мав на увазі, просто побачив, що вже захопився, і вирішив правити жарт далі. Ви ж самі бачили, як він зашарівся.

– Він запропонував мені… утнути дуетом.

– Він вас обійняв, спробував обхопити руками. Хотів повернути ситуацію на смішки, містере Ді.