Томас Харрис – Червоний Дракон (страница 18)

Дві головні вади, які знайшов Доларгайд, полягали в тому, що на плівці не відбився момент смерті Лідсів і його власний виступ під кінець зіпсувався. Немов він відкинув усі свої цінності. Червоний Дракон так поводитись не міг.

Пусте. Попереду в нього ще багато фільмів, і з досвідом він навчиться витримувати певну естетичну дистанцію, навіть у найбільш інтимні моменти.

Треба нап’ясти жили. То праця його життя, велична справа. Вона лишиться на віки.

Тільки треба не баритися. Треба добирати акторів до вистави. Він уже скопіював кілька домашніх відео з сімейними пікніками на Четверте липня. Наприкінці літа в кінолабораторії завжди більшало замовлень, бо надходили стрічки з відпусток. На День подяки відбувався ще один сплеск.

Родини щодня надсилали заявки на участь у його фільмі.

10

Літак із Вашингтона до Бірмінгема був наполовину порожній. Ґрем обрав місце біля вікна, поруч ніхто не сів.

Він відмовився від зсохлого сендвіча, що йому запропонувала стюардеса, і виклав на відкидний столик свою теку зі справою Джекобі. На обкладинці він занотував спільні риси між Джекобі та Лідсами.

Обом парам було до сорока років, в обох були діти – два хлопчики й дівчинка. Едвард Джекобі мав іще одного сина від попереднього шлюбу, і на час убивства родини той перебував у коледжі.

В обох випадках батьки були випускниками коледжів, обидві родини мешкали в двоповерхових будинках, у затишному передмісті. І місіс Джекобі, і місіс Лідс були привабливими жінками. У родин знайшлися однакові кредитки, вони передплачували однакові популярні журнали.

На цьому збіги закінчувалися. Чарльз Лідс був адвокатом у справах оподаткування, а Едвард Джекобі – інженером і металургом. Родина з Атланти сповідала пресвітеріанство, Джекобі – католицтво. Лідси все життя прожили в Атланті, а Джекобі мешкали в Бірмінгемі всього три місяці, переїхали туди з Детройта.

Слово «випадковий» звучало в голові Ґрема, мов капотіння з несправного крана. «Випадковий вибір жертв», «ніякого очевидного мотиву» – газетярі часто користалися цими термінами, а злі й пригнічені детективи плювалися ними по своїх відділах убивств.

Проте слово «випадковий» було дещо неточним. Ґрем знав, що масові й серійні вбивці не обирають жертв випадково.

Чоловік, який убив Джекобі та Лідсів, побачив у них щось таке, що привернуло його увагу, мотивувало здійснити задумане. Можливо, він добре їх знав, і Ґрем на це сподівався, а можливо, не знав зовсім. Але Ґрем був упевнений, що вбивця деякий час спостерігав за родинами, перед тим як убити. Він їх вибрав, бо щось його привабило, і основним чинником стали жінки. Що ж то було?

Між злочинами виявились певні відмінності.

Едварда Джекобі застрелили, коли він спускався сходами з ліхтариком, – певно, його розбудив шум.

Місіс Джекобі та її діти померли від пострілу в голову, місіс Лідс – у живіт. В усіх випадках використовували одну зброю – девʼятиміліметровий автоматичний пістолет. У ранах знайшли залишки сталевої вати від саморобного глушника. На гільзах – жодних відбитків пальців.

Ніж ужили тільки на Чарльзі Лідсі. Лікар Прінсі вважав, що лезо було тонким і дуже гострим, імовірно, філейний ніж.

Спосіб проникнення в будинок також різнився. У Джекобі вибили замок на великих прозорих дверях, у Лідсів послугувалися склорізом.

Фотографії з місця злочину в Бірмінгемі не відображали, скільки саме крові пролилося в Лідсів, але на стінах у спальні були плями, на висоті понад два фути від підлоги. Отже, у Бірмінгемі вбивця також зібрав публіку. Поліція Бірмінгема перевірила тіла, включно з нігтями, на відбитки пальців, але нічого не знайшла. Поховання влітку в Бірмінгемі знищить усі відбитки на кшталт того, що зняли з сина Лідсів.

На обох місцях злочину лишилися однакові світлі волосини, однакова слина й однакова сперма.

Ґрем притулив знімки з двома щасливими родинами до спинки крісла й довго-довго дивився на них у непорушній тиші літака.

Що привернуло вбивцю саме до них? Ґрему дуже хотілося вірити, що спільний фактор таки існує і він скоро його розгадає.

Інакше йому доведеться ходити наступними будинками й шукати, що для нього лишив Зубний ельф.

Ґрем отримав інструкції з польового офісу в Бірмінгемі й зв’язався з поліцією телефоном з аеропорту. Орендована малолітражка плювалася водою з кондиціонера, бризки летіли просто йому на руки.

Першу зупинку він зробив в офісі Агентства нерухомості Джієна на Деннісон-авеню.

Джієн, високий і лисий, заспішив волохатим бірюзовим килимом назустріч Ґрему. Усмішка зів’яла, коли Ґрем показав посвідчення й попросив ключ від будинку Джекобі.

– Там сьогодні будуть копи в уніформі? – спитався Джієн, склавши руки на голові.

– Не знаю.

– Молюся, що ні. У мене на цей вечір заплановані два покази. Гарний будинок. Люди його бачать і одразу забувають про інші варіанти. Минулого четверга я водив пару з Дулута, заможні пенсіонери, яким заспекотно на Сонячному поясі39. Я тоді вже мало не зібрав урожай – ми обговорювали заставу. Я про те, що чоловік був готовий видати третину завдатку. Аж тут під’їжджає машина з нарядом, і вони заходять собі до будинку. Пара поставила їм кілька питань, і, чорт забирай, відповіді не забарилися. Ті добродії офіцери влаштували їм цілу екскурсію – хто де лежав. І слідом: бувайте, Джієне, вибачте, що потурбували. Я спробував показати, як ми його обладнали, убезпечили, та старі й слухати не схотіли. Тож вони пішли геть, зашкутильгали гравійною доріжкою та сіли у свій седан «де Вілль».

– Одинокі чоловіки будинком не цікавилися?

– У мене – ні. У нас кілька ріелторів працює. Проте – не думаю, що це можливо. Поліція заборонила нам фарбувати стіни, поки… не знаю, ми тільки минулого вівторка покінчили з інтер’єром. Два шари латексної фарби, подекуди три. Зовнішній вигляд досі до ладу приводимо. Не будинок буде, а лялечка.

– А як ви його продасте до офіційного затвердження заповіту?

– Підписати угоду до затвердження я не можу, але ж це не означає, що я не повинен підготуватися. Люди можуть заселитися на підставі протоколу про взаємну згоду40. Мені ж треба щось робити. Мій діловий партнер володіє пакетом акцій, і той відсоток накопичується весь день і всю ніч, поки ти спиш.

– Хто виконавець заповіту містера Джекобі?

– Байрон Меткаф, фірма Меткафа й Барнза. Скільки ви плануєте там пробути?

– Не знаю. Доки не закінчу.

– Можете вкинути ключ у поштову скриньку. Аби сюди не повертатися.

Коли Ґрем під’їжджав до будинку Джекобі, його охопило тоскне відчуття, що сліди вже захололи. Оселя стояла мало не за межами міста, на нещодавно поглиненій території. Раз він зупинився біля шосе, щоб звіритися з картою, і тільки потім знайшов поворот на асфальтовану другорядну дорогу.

Відтоді, як їх убили, минуло більше місяця. Чим він тоді займався? Ставив пару дизельних двигунів на 65-футовий корпус яхти «Рибович»41, махав Арʼязі на крані, щоб той спустив вантаж іще на півдюйма. Увечері прийшла Моллі, і він, Моллі та Арʼяґа сіли під навісом у недобудованій кабіні човна й узялися за великі креветки, що їх купила Моллі, та за холодне пиво Dos Equis. Арʼяґа пояснював, як найкраще чистити лангустів, малював у стружці на палубі хвостові плавці, а сонячне світло відбивалося від поверхні води й вигравало на черевцях чайок, що гойдалися на хвилях.

Кондиціонер пустив струмінь води просто Ґрему на груди, і він знову опинився в Бірмінгемі, де не було жодних креветок або чайок. Він кермував автівкою, праворуч простягалися лісисті ділянки й пасовиська з козами й конями, ліворуч – Стоунбридж, старий житловий квартал з елегантними оселями й будинками, що належали кільком багатіям.

Вивіску агентства нерухомості він запримітив зі ста ярдів42, ще не під’їхавши до місця. Оселя Джекобі була єдиним будинком з правого боку від дороги. Від смоли пеканових горіхів, що росли вздовж під’їзної доріжки, гравій став липким і торохкотів під бризковиками автомобіля. Тесля на драбині встановлював на вікна ґрати. Робітник підняв руку на знак привітання, коли Ґрем вирушив в обхід будинку.

Вистелене плиткою патіо побіч дому притіняв великий дуб. Уночі дерево мало застувати світло від потужного ліхтаря в бічному подвір’ї. Саме звідти й зайшов Зубний ельф, крізь відкотні скляні двері. Ті двері вже замінили на нові, алюмінієва рама блищала, з неї ще не встигли віддерти стикер виробника. Відкотні двері були захищені новими воротами з кутого заліза. Двері до підвалу також були нові – щитові, сталеві, на засувці. На плитці в ящиках лежали деталі для гідромасажної ванни.

Ґрем зайшов усередину. Гола підлога й задушливе повітря. У порожньому будинку відлунювали його кроки.

Нові дзеркала у ванній кімнаті ніколи не відбивали облич Джекобі чи вбивці. На кожному була біла кошлата пляма від наліпки з ціною. У кутку хазяйської спальні лежала згорнена захисна плівка. Ґрем сидів на ній, аж поки сонячні промені, що проходили крізь голі вікна, не пересунулися на відстань однієї мостини.

Тут нічого шукати. Більше нема чого.

Якби він прийшов сюди одразу після вбивства Джекобі, то чи врятувало б це життя Лідсам? Ось про що думав Ґрем. Приміряв цей тягар на себе.

Тягар не полегшав, навіть коли він вийшов із будинку й знов опинився просто неба.

Згорбивши плечі й сховавши руки в кишені, Ґрем стояв у тіні пекану й дивився на довгу під’їзну путь, що виходила на дорогу перед будинком Джекобі.