Тимоти Снайдер – Роздуми про двадцяте століття (страница 75)

Англійська зневіра у плануванні стала побічним ефектом (не зовсім виправданим) розчарування від націоналізації та державного контролю над економікою. А воно, своєю чергою, було — якщо трохи гіперболізувати загалом слушну, як на мене, тезу — наслідком фактичного вичерпання до кінця 1960-х років досягнень повоєнного буму. У 1970-х люди вже не пам’ятали, звідки взагалі взялися планування і держави загального добробуту.

Плин часу відіграв тут іще одну роль. Логіку транспоколіннєвих держав добробуту було складно побачити наперед. Одна річ — сказати, що ми гарантуємо всім роботу. Зовсім інша — сказати, що ми гарантуємо всім пенсії. Ця різниця увиразнюється саме в 1970-х. Зайнятість зменшувалася, податкові надходження знижувались, тому особливо непокоїло зростання видатків на соціальне забезпечення: дедалі більше людей досягали віку, коли їм належали довгоочікувані пенсійні виплати. Так держави добробуту зіткнулися з кінцем повоєнного буму, до якого колись доклалися, — і результатом стало невдоволення 1970-х.

Не менш важливою була проблема інфляції. Повоєнних кейнсіанців здебільшого не цікавила інфляція з її ризиком постійного зростання державного боргу. Вони погодилися, що метою є повна зайнятість, а засобом — державні видатки, не зовсім усвідомлюючи, що контрциклічна політика працює в обидва боки: у ситі роки видатки треба зменшувати. Але зменшити державні видатки дуже складно. Тому інфляція зростала.

Звісно, не все так просто. Про витоки інфляції 1970-х років досі сперечаються: певна річ, були й зовнішні чинники — наприклад, зростання цін на нафту. Однак поєднання рецесії й інфляції було гнітючим і доволі-таки несподіваним. Здавалося, що уряди витрачають дедалі більше грошей із дедалі меншим результатом.

Якщо поглянути ширше, невдача радянського планування дискредитувала західноєвропейські спроби в очах нового покоління критиків. Байдуже, що між ними не було хоч якогось історичного чи логічного зв’язку, а західноєвропейське планування, за задумом і фактично, було протилежністю комуністичної політики. У 1970–1980-х на зміну міжвоєнному міфові про успіх радянського планування прийшло загальне визнання провальності соціалістичного планування. Наслідки були значні: поразка й розпад Радянського Союзу підірвали не лише комунізм, а й весь прогресивний наратив поступу та колективізації, який — принаймні в очах його прихильників — об’єднував радянське планування із західним.

Зірвавшись із якоря, ця історія ще багато чого потягла за собою.

Говорячи про Беверіджа і Кейнса, ти вказував на зв’язок між економікою, етикою та політикою. Здається, останній чверті XX століття властива оновлена віра — яка іноді відгонить доктринерством чи навіть догматизмом — у те, що етику чи політику можна логічно вивести з економіки.

Саме так. А навіть якщо не можна, то це неважливо, бо головна умова колективного успіху — це економічна продуктивність, економічна стабільність, економічне зростання; а їхні наслідки, випадкові чи неминучі, не від нас залежать.

Коли йшлося про витоки планування, ти казав про міркування розсудливості й етики. Як на мене, у цих питаннях умовою інтелектуальної впливовості було естетичне чуття. Енґельсове «Становище робітничого класу в Англії» дуже ілюстративне. А ще, звісно, є цілий жанр вікторіанського роману — не лише Чарльз Діккенс, а й Елізабет Ґаскелл, — що звертається безпосередньо до індустріалізації. Ця література створила образ страждань робітничого класу, змінивши вигляд суспільства.

Відгомін тих творів є у текстах XX століття: у «Джунглях» Ептона Сінклера, «Тяжких часах» Стадса Теркела, «Гронах гніву» Джона Стейнбека тощо. Зауваж спорідненість підходу й тематики: Теркел навіть позичив Діккенсову назву.

Ми досі відчуваємо естетичну відразу до бідності, несправедливості, хвороб, але сьогодні ці відчуття часто обмежені тим, що колись називали «третім світом». Ми свідомі бідності й економічної несправедливості — непристойності несправедливого розподілу — в таких місцях, як Індія, нетрі Сан-Пауло чи Африка. Але нам значно складніше перейнятися несправедливістю розподілу ресурсів і життєвих можливостей у нетрях Чикаго, Маямі, Детройта, Лос-Анджелеса чи, зрештою, Нового Орлеана.

В Америці досягти успіху — означає фізично відмежуватися від ознак бідності. Тож занепад міста стає джерелом загального занепаду, а не стимулом до відбудови.

Коли, наприклад, Діккенс писав залізничні сцени «Крихітки Дорріт», а Ґаскелл — «Північ і Південь», обоє свідомо нагадували читачам про соціальну катастрофу, яку ті успішно оминали увагою, хоча вона розгорталась у них перед очима.

Так і нам потрібно по-новому поглянути на те, що в нас під носом. Нині багато з нас живуть у закритих спільнотах, фізичних анклавах, які одну соціальну реальність усувають із поля зору, а іншу захищають від втручань. Ці відгороджені мікросуспільства запевняють мешканців, що достатньо платити за послуги в межах своєї спільноти, а витрати й вимоги суспільства по інший бік паркана — уже не їхня відповідальність. Люди знеохочуються платити за послуги та блага, з яких не мають негайного особистого зиску.

У відразі до загального оподаткування тьмяніє й гине сама ідея суспільства як простору спільних обов’язків. Звісно, це чисте лукавство: вийшовши за межі закритого мікрорайону, опиняєшся, скажімо, на державній автомагістралі, яку можна збудувати тільки коштом загального оподаткування. А поліція, яка, зрештою, забезпечує саму можливість отаких бульбашок багатства, існує з місцевих податків.

Занепад міста тут вирішальний, правду кажеш. Формування сучасного — а не середньовічного — міста чітко збіглося з виникненням соціального питання. Французький географ Луї Шевальє зауважив це років п’ятдесят тому у книжці «Робітничі класи і небезпечні класи»: пишучи про Париж початку XIX століття, він блискуче показав, що відбувається, коли середньовічне місто з його громадою стає сучасним мегаполісом робітничого класу.

Там, де колись уся спільнота була пронизана зв’язками, з’являється індустріальний центр із класовим поділом. Торговельна буржуазія, що домінує у громадському житті міста, з дедалі більшим острахом сприймає робітників, від яких залежить, але з якими вже не взаємодіє у повсякденних, людських ситуаціях. Робітниче населення виявляється водночас джерелом багатства та постійною йому загрозою. Місто розколюється, тримається купи хіба що завдяки спільній потребі, а ще — взаємному страхові й дедалі більшій територіальній розмежованості.

Страх і розмежованість нас досі не покинули — але відчуття спільної потреби та спільних інтересів швидко сходить нанівець. Винятки є: Нью-Йорк доволі винятковий. Але класичних міст із вищим класом, середнім класом, робітничим класом і мережею географічних зв’язків, накладених на соціальні, у цій країні майже не залишилося.

У місті найлегше організувати розподіл ресурсів. Що далі від міста, то складніше й дорожче діяти державі, тож люди, які вважають, що отримують найменше, насправді отримують найбільше. Ті місцевості, де жителі найменш схильні сплачувати податки, якраз і залежать від дотацій федерального уряду.

Жоден посушливий західний штат США й року не протримався би без американського відповідника того, що європейці називають регіональними субсидіями. Та й, звісно, європейці не кращі. Ситуація Арізони чи Вайомінгу, які вважають себе вільними від державного втручання, хоча цілковито від нього залежать, схожа на парадокс Ірландії та Словаччини. Ці дві країни належать до найбільших бенефіціарів регіональних субсидій від Брюсселя (профінансованих із планових чи керованих економік Франції, Німеччини і Нідерландів), але там оспівують принади вільного ринку й мінімального регулювання.

Якщо сказати жителям Південної Дакоти чи Невади, що вони користають з аналога Європейського фонду регіонального розвитку, вони, мабуть, добряче обуряться. Але так, по суті, і функціонують Сполучені Штати.

І вже доволі давно. Уяви собі фермера, який вирощує кукурудзу в Небрасці: звісно, йому дуже вигідні велетенські субсидії на все, від кукурудзи й соєвих бобів до виробництва, а також дешева вода, дешевий бензин і побудовані державним коштом автомагістралі. Однак без такої державної щедрості фермерство (передусім сімейне) загинуло б, а сімейне фермерство — це визначальний складник американської національної ідентичності (практики й міфологія французьких субсидій дуже схожі, але французи це принаймні визнають).

Уявлення про індивідуальну самодостатність — складова міфу американського фронтиру. Якщо знищити його, а точніше, якщо дозволити його знищити, ми втратимо частину свого коріння. Це прийнятний, навіть резонний політичний арґумент: загалом американці не мають підстав не платити за збереження тих сторін своєї спадщини, що їх вважають найбільш американськими. Але цей арґумент ніяк не пов’язаний із капіталізмом, індивідуалізмом або вільним ринком. Навпаки, це арґумент на користь держави загального добробуту — зокрема тому, що, за цією логікою, немає сумнівів: такий стійкий індивідуалізм потребує чималої державної підтримки.

Ти згадував етику й розсудливість як витоки соціал-демократії, а я питав про естетику. Мені спало на думку, що тут важливе ще й питання правдивості. Міркуючи про Таскелл, Енгельса, Діккенса чи Сінклера, ми згадуємо якісь їхні терміни, що прижилися, як-от «тяжкі часи». Може, нинішнім інтелектуалам бракує саме такої готовності — або спроможності — формулювати, що, власне, діється в економіці та в суспільстві.