Тимоти Снайдер – Роздуми про двадцяте століття (страница 74)

Хіба План Маршалла не був зразком блискучого американського політико-економічного планування в міжнародному масштабі? Може, варто розглядати його (разом із плануванням на рівні єдиної європейської економіки, яке він схвалював і допускав) не як плід крайніх політичних моделей, а як проект, покликаний запобігти їхній популярності?

Джордж Маршалл під час війни був начальником штабу Армії США, а 1947 року став держсекретарем. Їдучи до Москви в березні 1947 року, дорогою він зупинявся в європейських столицях. Він знав, що британську Лейбористську партію виснажили два роки відчайдушної законотворчості. У Франції кожен новий уряд був слабшим за попередній, а кульмінацією став розпад лівої коаліції навесні 1947 року. В Італії комуністи могли б навіть перемогти в чесних виборах (вибори 1948 року сильно перекосила на користь християнських демократів підтримка Папи й Америки), а в Чехословаччині таки перемогли. Комуністам дуже добре велось у країнах на кшталт Бельгії, а недовго — навіть у Норвегії.

Не було ніяких гарантій, що Західна Європа підніметься на, цитуючи Черчилля, «сонячні нагір’я» 1950–1960-х. Невеличкий повоєнний бум тоді вже вщух, економічні системи потерпали від браку товарів та іноземної валюти. Якщо вони самі не виробляли необхідного — а мало хто виробляв, — то не мали коштів на його закупівлю. Вони не могли позичати в доларах, а долар тим часом зміцнював свій статус міжнародної валюти. Навіть економіки, які вже починали відроджуватися, — наприклад, західнонімецька чи бельгійська — задихалися від браку валютних резервів.

Алан Мілвард стверджує, що Європа потерпала від наслідків власного успіху: початковий повоєнний економічний злет — особливо індустріальне відродження в Західній Німеччині, Нідерландах і Бельгії — призводив до виникнення «вузьких місць», що поновлювали безробіття. Це, звісно, був наслідок збідніння Європи. Вона не могла живити своє економічне відродження навіть на таких низьких рівнях і цілковито залежала від іноземної валюти й імпортної сировини.

План Маршалла просто відкрив забитий клапан. Але це не применшує його важливості. Насамперед — і ми про це забуваємо — він був політичним, а не економічним кроком. У Вашингтоні вважали, що Європі так бракує політичної впевненості в собі, що коли вона не спроможеться відновитись економічно, то або стане жертвою комуністичного підриву, або повернеться до фашизму. Наголошую на останньому: особливо спостерігачі побоювалися ностальгійного відродження нацистських симпатій у Німеччині.

У думці, що Європу треба рятувати економічно, аби вона не впала політично, не було нічого приголомшливого. Новою була ідея, що країни Західної та Центральної Європи можна врятувати, поклавши на них відповідальність за власне відродження й надавши для нього засоби. Чи був то вияв освіченого егоїзму з боку Америки — окреме питання. Імовірно, так: і в короткотривалій перспективі — бо чимало грошей Плану Маршалла повернулося до Штатів у формі витрат, закупівель тощо, — так і в довготривалій, бо План стабілізував Європу та забезпечив Сполученим Штатам важливу союзницю на Заході.

А може, це не так і важить. Чи був, чи не був План виявом егоїзму, освіченого або ні, він, безумовно, мав вирішальне значення. За словами одного американського радника, він дав хребет Бідо — прем’єр-міністрові Франції, який доти наче безпорадно хитався під напором комуністичних страйків.

З відродженням — тієї ж миті, і дихнути не встигнеш — приходить держава загального добробуту.

Ухвалювати закони, які ми пов’язуємо з початком держав добробуту, в більшості країн почали 1944 чи 1945 року, тож Маршалл тут ні до чого (хоч адміністрація Трумена здебільшого підтримувала реформи у сфері соціального захисту як стабілізатори демократичного ладу). Цей ідеал — плід Руху опору, повоєнних лівих партій або навіть християнських демократів. Держава загального добробуту, крім скандинавських зразків, не була досягненням насамперед соціал-демократів.

Але хочу ще раз наголосити на тому, що вже казав про планування: було багато варіацій однієї загальної тенденції. Підходи окремих країн різнились, як і методи фінансування. Певна річ, План Маршалла після запуску допоміг покрити початкові витрати на ці держави добробуту, але варто пам’ятати, що він діяв лише чотири роки, а його кошти переважно витрачали не на соціальне забезпечення.

Тоді, можливо, доречніше вважати спільною європейською реакцією на План Маршалла економічну співпрацю.

План Маршалла передбачав систему міжнародних виплат, розроблену так, щоб країни-бенефіціари не могли просто хапати свою частку, лишаючи сусідів у злиднях. Існував суто умовний фонд, де можна було взяти позику через банк, який не мав власних платіжних засобів, а потім повернути її з доходу від торгівлі з іншою країною. Система була дуже проста, але вимагала торговельної співпраці й не сприяла субвенціям і протекціонізмові.

Цей зв’язок складно показати — ми ж не можемо переграти повоєнної історії, щоб подивитися, що могло трапитися без нього. Але, думаю, зрозуміло, що сам факт співпраці на такому технічному рівні, хай і нав’язаної з боку Вашингтона, довів, що жителі континенту, які ще недавно винищували одне одного, здатні співпрацювати. І не лише співпрацювати, а й конкурувати і взаємодіяти згідно з погодженими правилами й нормами. Ще в 1930-х роках це було б немислимим.

Чи можна вважати, що це передусім задуманий побічний ефект Плану Маршалла? Чи, може, були європейці — французи, німці, бельгійці...

Які вже думали про це...

...думали про це завчасу.

Хороша новина: були. Погана новина: чимало з них уже заплямували традицію економічної співпраці, радо приймаючи умови, що їх накидали нацистські та фашистські теоретики «європейського» об’єднання.

Деякі спільники вішистської Франції після війни стали видатними планувальниками Франції де Ґолля і республіканської Франції. Деякі обдаровані молоді економісти, активно залучені в управління західнонімецькою економікою в повоєнні роки, раніше були економічними управлінцями середнього рівня в нацистській Німеччині. Багато молодих чоловіків з оточення П’єра Мендеса-Франса, або Поля-Анрі Спаака в Бельгії, або Луїджі Ейнауді в Італії були аполітичними економічними радниками — з торгівлі, інвестицій, промисловості, сільського господарства — при фашистських чи окупаційних урядах воєнного часу.

Об’єднав цих новаторів-реформаторів культ європейського планування, який у міжвоєнні роки приваблював стількох бюрократів молодшого покоління. Саме слово «Європа» — об’єднана Європа, європейський план, європейська економічна єдність тощо — у перше повоєнне десятиліття сприймали з підозрою через асоціації з нацистською риторикою про раціональнішу Європу, покликану замінити неефективну демократичну Європу міжвоєнного минулого. Піком цієї риторики стала Гітлерова «нова Європа», запропонована 1942 року як офіційна база для колаборації в усіх окупованих країнах.

Це одна з причин, чому скандинави і — особливо — англійці насторожено ставилися до красномовних балачок про європейську єдність одразу після поразки Гітлера. Ще одним джерелом скептицизму було те, що «об’єднана Європа», «європейська єдність» і подібні формулювання асоціювалися насамперед із католицькою Європою. Усі шестеро міністрів закордонних справ, які підписали угоду про заснування Європейської спільноти з вугілля та сталі, засадничу для інституціалізованої економічної співпраці в Європі, були католиками: з Італії, Франції, переважно католицької Західної Німеччини та країн Бенілюксу. Це можна було подавати — так часто й робили — як підступну спробу європейських католиків відбудувати свої країни довкола такої собі неокорпоратистської моделі економічної співпраці.

Я хочу перейти до того, що ця історія повторюється як фарс — тепер, але спершу згадаймо, що вона повторилась як трагедія — у 1970-х роках, скажімо, коли планування дискредитували на інтелектуальному рівні. Як це сталося?

У Франції планування остаточно не дискредитували. І його не довелося дискредитувати в Німеччині, бо там ніколи не було «планування» в нашому розумінні. Рейнську економічну модель і французьку модель індикативного планування в їхніх країнах вважали успішними носії зовсім різних політичних поглядів. Я сказав би, що їх досі так сприймають — цьому не шкодить і англосаксонський чи англо-американський досвід останніх тридцяти років. За більшістю міжнародних критеріїв, стандарти життя у Франції й Німеччині (не кажучи про інші країни зі схожою структурою економіки, як-от Нідерланди чи Данія) значно перевищують американські або британські. Просто повоєнні моделі не скрізь були дискредитовані, а навіть якщо в них частково розчарувалися, вони все одно відлунюють у різних реакціях на фінансову кризу, яку ми спостерігаємо нині.

Не варто забувати, що тільки нове покоління економічних теоретиків і політиків з англо-американським ухилом стверджувало, що планування як таке було провальним. Планування — як ми з’ясували, воно могло означати будь-що чи й узагалі нічого — втратило монополію на прихильність в Англії, США і — з геть інших причин — в Італії та посткомуністичній Європі. Деінде суперечка залишається щонайменше відкритою.