Тимоти Снайдер – Роздуми про двадцяте століття (страница 61)
Другим, меншим моїм прагненням було написати історію, яка повноцінно поєднуватиме культуру й мистецтво, а не витіснятиме їх у примітки чи додатки. Передусім фільми, але також романи, п’єси, пісні вступають у наратив і виринають із нього — як ілюстрації та приклади. Це незвично для праці із загальної історії, і я цим неабияк пишаюся. Але, знову ж таки, я до останнього не думав, що ці мої амбіції якось творять інакшу, самобутню історію.
Може, я просто не досить амбітний — чи не маю комерційної жилки? — щоб від початку декларувати такі цілі. Але, правду кажучи, я вважаю, що великі всеосяжні завдання — методологічні чи інтерпретаційні — часто шкодять якості письма. Мене, мабуть, надто лякав масштаб узятого на себе, щоб одразу задавати проектові такі цілі. А якби я це зробив, певно, нічого не вдалося б.
8. Доба відповідальності: американський мораліст
У 1990-х роках я поступово збільшив діапазон свого письма для широкої аудиторії: від французької історії перейшов до політичної філософії, соціальної теорії, східноєвропейської політики й історії, а відтак — до зовнішньої політики, європейської й американської. Мені ніколи не вистачило б інтелектуальної чи соціальної самовпевненості, щоб запропонувати ці теми самому. Те, що я здатен на таке письмо, мені відкрив Роберт Сілверс, редактор «The New York Review of Books»: попри мої вагання, він показав, що я можу осмислювати й коментувати питання, далекі від моїх формальних наукових зацікавлень. Сілверс запропонував нагоду писати про речі, які доти здавалися мені непосильними. Завжди буду глибоко вдячний за цю можливість.
Я оперував у двох різних регістрах, а до того ж перепрацьовував. Регулярно й навіть часто пишучи для «The New York Review» та інших часописів, водночас я працював над «По війні» й іншими книжками, а також створював сім’ю і виконував вимогливий викладацько-адміністративний графік. Щоб усе це розділити, знадобилося чимало інтелектуальних зусиль, планування і часу. Але я принаймні уникав повсякденної рутини, типової для поважних істориків: конференцій, професійних спілок, фахових видань. Бодай тут я користав із того, що був — як завжди наполягав старий Річард Кобб — не зовсім істориком, а отже, анітрохи не схильним марнувати час на прокладання своєї професійної стежки винятково поміж істориків.
Значна частина моїх текстів була такою собі оцінною інтелектуальною історією: ті есеї я зрештою зібрав у «Переоцінках». XX століття — століття інтелектуалів з усіма супровідними зрадами, компромісами і пристосуванством. Біда нашої доби в тому, що тепер ці ілюзії, розчарування та ворожнеча виходять на перший план. Тому потрібне свідоме зусилля, щоб визначити і врятувати найголовніше з того доброго, що було в інтелектуальному житті XX століття.
За якісь два десятиліття ніхто так просто й не згадає, про що там, власне, ішлося. Мабуть, насамперед стояло питання істини, а радше двох видів істини. Чи може особа, яка прийняла ширшу політичну істину або наративну істину, реабілітуватись як інтелектуал чи як людина, дотримуючись менших істин чи правдивості як такої? Таким було моє питання до XX століття, але також, мабуть, і питання до самого себе. Я намагався відповісти на нього, коли й сам почав писати як політичний інтелектуал.
Я відстоював би два твердження, які будуть методологічно суперечливими для більшості американських істориків. По-перше: історик мусить писати про речі в їхньому контексті. Контекстуалізація — це частина пояснення, і відмежування себе від предмета задля його контекстуалізації відрізняє історію від альтернативних, не менш легітимних способів тлумачення людської поведінки: антропології, політології, ще чогось. Тут контекстуалізація потребує часу як релевантної змінної. Але друге моє твердження таке: жоден науковець, історик чи хтось іще — просто тому, що він науковець, — з етичного огляду не може бути звільнений від своїх обставин. Ми теж є учасниками свого часу й місця, ми не можемо від них відступитися. Ці два контексти слід методологічно розмежовувати, але водночас вони нерозривно пов’язані.
«The New York Review» допоміг мені стати автором, який публічно пише про публічних інтелектуалів. Але було це у Нью-Йорку, тож я і сам став публічним інтелектуалом. Хоч я не планував кудись переїжджати й не намагався шукати роботи деінде, навряд чи я колись думав лишатись у Нью-Йорку назавжди. Проте після 11 вересня 2001-го я дедалі більше залучався в американську суспільно-політичну полеміку.
Мабуть, правда в тому, що мені здавалося щораз нагальнішим втрутитися в американську розмову й вимагати обговорювати незручні питання відкрито й без обмежень — у добу самоцензури та конформізму. Інтелектуали, які мають доступ до медіа й гарантовані робочі місця в університетах, у часи політичного неспокою несуть особливу відповідальність. У ті роки я міг виступати, мінімально ризикуючи своїм професійним становищем. Мені це здавалося мало не визначенням громадянської відповідальності, принаймні в моєму випадку: можливо, звучить дещо банально, але так я тоді думав. Отак, доволі іронічно, я знайшов спосіб стати американцем.
Яким американцем я хотів бути? У французів є слово для деяких найвеличніших авторів, від Монтеня до Камю: їх називають
Певно, я робив щось подібне, хоч і не прагнув скочити вище голови: у своїх історичних дослідженнях я не менше, ніж у журналістських публікаціях, керувався конкретними сучасними проблемами і громадянськими зобов’язаннями. Я теж був
Почнімо зі справи Дрейфуса[53], з виходу інтелектуала на арену сучасної політики, з того, що ти називаєш меншою правдою: чи людина зрадила свою країну. Офіцера французької армії з єврейським корінням несправедливо звинуватили в державній зраді, його боронила коаліція французьких інтелектуалів. Цей момент, січень 1898 року в Парижі, коли романіст Еміль Золя опублікував свій знаменитий лист «J’accuse», вочевидь, був початком історії політичного інтелектуала. Але цікаво, що цей момент неможливо розглядати із суто історичної перспективи, що наше уявлення про те, ким є інтелектуал, від початку містить етичну складову.
Бернард Вільямс розрізняє істину і правдивість. Дрейфусари намагалися казати правду — це правдивість, — а не визнавати вищі істини, чого від них хотіли опоненти. «Вищими істинами» було те, що Франція — понад усе, що не можна зневажати армію, що колективна мета переважає над особистими інтересами тощо. Ця різниця є тлом для листа Золя: суть у тому, щоб просто казати все як є, а не знайти вищу істину й потім її триматися. Кажеш те, що знаєш, у тій формі, в якій знаєш.
Звісно, у XX столітті інтелектуали зрештою роблять не це, а дуже часто — якраз протилежне. У певному сенсі для інтелектуала XX століття антидрейфусар був зразком не меншою мірою, ніж дрейфусар. Декого, як-от письменника Моріса Барреса, не цікавили факти у справі Дрейфуса. Його цікавило
Приблизно в той самий час в імперській Центральній Європі Томаш Масарик викриває буцімто середньовічні чеські епічні поеми як підробки і захищає євреїв від кривавої намови[54]. Попри очевидні відмінності, тут теж маємо діло з інтелектуалом, який боронить малі правди від того, чого начебто вимагає широкий національний наратив.
Абсолютно. Мене дуже вразило, що впродовж свого навчання, за винятком історії дипломатії XX століття, я ніколи не чув про Масарика в цьому контексті, аж доки мені стало далеко за сорок. Утім, це очевидно аналогічний європейський епізод. Хтось глибоко відданий тому, що вважає істинними інтересами своєї майбутньої країни, опиняється в цілковитій опозиції до тих, для кого абсолютним пріоритетом було пояснення національної історії. Саме це об’єднує Масарика та Золя. І саме це дає західно- і східноєвропейським інтелектуалам спільний відлік XX століття — спільний контекст, якого вони не віднайдуть аж до 1970-х.
Якщо уважно прочитати відому статтю Золя «J’accuse», виявиться, що автор погано обізнаний, текст надто довгий і містить силу незрозумілих відсилань: ніщо в ньому не надихає, окрім промовистого заголовка. Я міркую, чи це не пов’язано із проблемами подальших плюс-мінус ста років, коли правдивість — неоковирна й заскладна, зате вища істина здається чистою і прекрасною.
У ті роки люди, які долучалися до публічних дискусій про абстракції добра і зла, правди і неправди, — це ті ж таки журналісти, драматурги, популярні професори з колами послідовників і так далі. У пізніші десятиліття це будуть філософи, ще пізніше — соціологи тощо. Кожне наступне професійне середовище міркуватиме по-своєму, вилучаючи або заохочуючи певні форми правди і неправди.