Тимоти Снайдер – Роздуми про двадцяте століття (страница 21)

Пам’ятай, це дає марксистові відчутну перевагу в діалектичних протистояннях. Лібералам і поступовцям, які стверджують, що все на краще, Маркс пропонує потужний наратив страждання і втрати, занепаду і руйнування. Консерваторів, які пристали б на цей наратив і розширили б його наполяганням на вищості минулого, Маркс, звісно, зневажав: ці перетворення, хоч які неприємні в середньотривалій перспективі, — необхідна і в кожному разі неуникна ціна, яку ми платимо за краще майбутнє. Вони є такими, як є, але вони варті того.

Привабливість марксизму пов’язана також із християнством і дарвінізмом, які, кожне по-своєму, поступилися філософським і політичним сентиментам в останніх роках XIX століття. Гадаю, ми зрештою визнаємо, що соціалісти облишили їх позаду тільки для того, аби в різні способи перевинайти. Розгляньмо християнство і значення, що приписують Христовому стражданню: ми удостоєні його на цій грішній землі лише настільки, наскільки нас очікує спасіння у світі прийдешньому. Тимчасом популяризатори Дарвіна (і його вульгаризатори, включно з Фрідріхом Енґельсом) заявляли, що еволюція не просто сумісна з візією політичних перетворень, а й утверджує їх: види формуються, види змагаються. Життя — як природа — річ доволі кривава, з багряною пащею і пазурами, проте вимирання видів (як і класів) є виправданим морально і науково. Воно веде до кращих видів, і врешті-решт ми маємо те, що маємо, усе відбувається на краще.

На початку XX століття енґельсівська версія була набагато впливовішою. Енґельс пережив Маркса на тринадцять років: достатньо, щоб вщепити власні прочитання в загальноприйняті трактування популярних марксистських текстів. Він писав доступніше за свого соратника. І йому пощастило писати, саме коли науково-популярна думка завдяки Гербертові Спенсеру й іншим увійшла в політичний і освітній мейнстрим. Наприклад, Енґельсів «Розвиток соціалізму від утопії до науки» зрозумілий будь-якому підліткові з освітою. Але в цьому і проблема. Енґельсова примітивізація еволюційної теорії XIX століття звела Дарвіна до рівня повчальної побутової казочки. Марксизм став доступним викладом усього: уже не політичним наративом, економічним аналізом чи навіть соціальною критикою, а майже теорією всесвіту.

Первинно неорелігійність Маркса передбачала телос, точку призначення, в якій уся історія набуває сенсу: вона знає, до чого йде. Енґельс скоротив це до простої онтології: життя й історія виходять звідки виходять і прямують куди мусять, але якщо в них можна відчитати якийсь сенс, то він аж ніяк не походить із перспектив на майбутнє. З цього огляду, попри численні чесноти, Енґельс уподібнювався Гербертові Спенсеру — особі механістичній, з надміру амбітними претензіями і всеохопною уявою, особі, яка клепала з різношерстих матеріалів оповідь, застосовну до чого завгодно, від історії годинників до фізіології пальців. Таке універсальне трактування вдалося напрочуд придатним: воно доступне всім і водночас може виправдати ексклюзивний інтерпретаційний авторитет клерикальної еліти. Специфічна Ленінова модель партії без нього була б немислимою. Але саме тому ми можемо дорікнути Енґельсові за нісенітниці діалектичного матеріалізму.

Повернімося до твоєї думки, що марксизм у католицьких країнах має більший резонанс, ніж у протестантських, через певні типи ритуальних практик, пов’язаних із тим, як і в яких обставинах застосовують мову. Чи можна сказати щось таке ж про юдаїзм і його взаємодії з радикальною політикою?

Те, що марксизм — секулярна релігія, ніби самозрозуміло. Але яку релігію він наслідує? Це не завжди так очевидно. У ньому є чимало від традиційної християнської есхатології: гріхопадіння, Месія, його страждання задля спокути людських гріхів, спасіння, воскресіння тощо. Юдаїзму тут теж є місце, але радше не за змістом, а за стилем. У Маркса і деяких цікавіших пізніших марксистів (скажімо, у Рози Люксембург чи Леона Блюма) — і, безперечно, у нескінченних дискусіях німецьких соціалістів на шпальтах «Die Neue Zeit» — нескладно зауважити такий собі пілпул, грайливі діалектичні пустощі в осерді рабинських розважань, традиційних юдейських притч і моралізаторства.

Подумай, коли твоя ласка, про саму винахідливість категорій: як марксистські інтерпретації можуть вивертатися, ковзати одна повз одну, аж виявляється, ніби того, що є, насправді немає, а те, що було, повертається в новій подобі. Руйнування творче, а збереження стає руйнівним. Велике стане малим, а нинішні істини приречені згинути як колишні ілюзії. Якщо про ці доволі очевидні сторони Марксових задумів та ідей казати людям, які досліджували його постать і навіть писали про нього, вони часто ніяковіють. Нерідко вони євреї, їх бентежить наголос на єврейському походженні самого Маркса, начебто хтось натякнув їм на родинні справи.

Пригадую сцену зі спогадів Хорхе Семпруна «Яка чудова неділя». Коли його родину вигнали з Іспанії, він двадцятирічним потрапив у Французький опір. Зрештою його заарештували як комуніста і відправили в Бухенвальд, де його взяв під крило старий німецький комуніст — це, звісно, пояснює, як він уцілів. Якось Семпрун попросив старого пояснити, що таке діалектика. І почув відповідь: «C’est l’art et la manière de toujours retomber sur ses pattes, mon vieux» — «Мистецтво і спосіб завжди приземлятися на ноги». Так само з рабинською риторикою: це мистецтво і спосіб — насамперед мистецтво — завжди приземлятися на ноги, у позицію впевненого авторитета. Бути революційним марксистом — означало перетворити свою безрідність, і не в останню чергу брак релігійного коріння, на чесноту, а водночас триматися — хай навіть напівсвідомо — способу мислення, дуже знайомого кожному учневі єшиви.

Люди забувають, що єврейські соціалісти зорганізувалися раніше і краще за інших у Російській імперії. Бунд передував спробам створити російську партію і певний час їх перевершував. Ба більше, Леніну, щоби позначити власну позицію, довелося відокремити своїх послідовників від Бунду: цей розкол важливіший за більш відомий розкол між більшовиками і меншовиками.

Що скажеш про діяльність Леніна в цьому поколінні, у цьому середовищі, у Другому Інтернаціоналі?

Присутність росіян у Другому Інтернаціоналі була доволі незручною. То було зібрання марксистських партій, переважно краще інтегрованих у національні політичні системи, ніж це було можливим для російських радикалів за царського самодержавства. Питання представленості в буржуазних урядах, яке було чільним в Інтернаціоналі напередодні Першої світової війни, підданців самодержавної імперії не цікавили.

Самі російські марксисти були глибоко розділені на матеріалістичну соціал-демократичну більшість німецького типу (приклад — старший Плеханов) і меншість радикальних активістів під проводом молодшого Леніна. Якщо подумати, це звичний і відомий поділ серед противників усіх авторитарних суспільств: на тих, хто ладен приймати на віру незначні реформи авторитарного правителя, і тих, для кого такі реформи становлять найбільшу з небезпек — адже послаблюють і роздроблюють сили, що прагнуть радикальніших змін.

Звертаючись до марксизму, Ленін його перетрактовував і переглядав, так оживляючи власне російську революційну традицію. Слов’янофіли-революціонери з попереднього покоління плекали втішну думку про особливу російську ситуацію та особливий російський шлях розвитку всякої радикальної дії, що відбувалася в країні. Дехто підтримував тероризм як спосіб зберегти особливі чесноти російського суспільства, водночас підриваючи самодержавство. Хоча Ленін був нетерпимим до давнішої російської традиції активізму, до насильницької революції, нігілізму, політичних убивств тощо, він наполягав, що потрібно зберегти відповідний наголос на волюнтаристській дії. Проте його волюнтаризм був обмежений марксистською візією прийдешніх революцій.

Однак не менш зневажливо Ленін ставився до російських соціал-демократів, які поділяли його нехіть до безглуздого насильства. У російській традиції противниками слов’янофілів були західники, які, по суті, вважали, що проблема Росії — у її відсталості. У Росії не було особливих чеснот, і росіяни мали поставити за мету вивести країну на шлях розвитку, який вже проклали західніші європейські країни. Західники теж узяли на озброєння марксизм, висновуючи за Марксом: усе, що відбулося і ще відбудеться, спершу та в чистішій формі прийшло на Захід. Капіталізм, робітничий рух, соціалістична революція — усе це насамперед досвідчать розвинені країни. У російському варіанті події розгортатимуться повільніше, на них доведеться чекати: такий погляд доводив Леніна до пароксизмів риторичного презирства. Отак очільникові більшовиків вдалося поєднати західний аналіз із традиційним російським радикалізмом.

Це вважалося доказом блискучої теоретичної довершеності, але я не впевнений. Ленін був чудовим тактиком і не більше, однак у Другому Інтернаціоналі можна було щось означати, тільки маючи репутацію теоретика, тож Ленін подавав себе (а прибічники його рекламували) як геніального марксиста-діалектика.

Цікаво, чи Ленінів успіх можна пояснити ще й відвагою перед майбутнім. Ленін трактував Маркса як детермініста, науковця історії. Розумніші марксисти тієї доби — Ґрамші, Антоніо Лабріола, Станіслав Бжозовський і Дьйордь Лукач — відмовлялися йти цим шляхом (хоча Лукач пізніше змінив думку). Але з цього огляду Ленінове прочитання — вслід за Енгельсом — домінувало.