Тимоти Снайдер – Роздуми про двадцяте століття (страница 18)
Звісно, усе це залежить від того, що вважати «незначним» і «великим». Дізраелі доклався до Другої парламентської реформи 1867 року, яка поповнила електоральні списки мільйонами виборців. Навіть якщо припустити, що то був розрахунок, аби відкрити політичний запобіжний клапан — відвернути гнів широких мас, які вимагали радикальніших реформ, — він усе одно свідчить про непересічний політичний інтелект. Дізраелі, перший політик-консерватор, який осягнув можливості масової електоральної підтримки і зрозумів, що демократія не завжди підриває засадничі повноваження владної еліти, з-поміж своїх сучасників середньої вікторіанської доби відзначився ще й тим, що доволі рано усвідомив: Британії доведеться дуже змінитись, якщо вона прагне залишитися наддержавою.
Дізраелі змізкував: щоб англійці зрозуміли себе, свою велич і свою місію, це все треба для них причепурити. Так само й Черчилль.
Знову ж таки, розуміння легше дається чужим. Дізраелі, не забуваймо, був євреєм. Як і Черчилль — може, не аж такий чужинець, але явно біла ворона, — він був талановитим спостерігачем не тільки своєї країни, а й своєї партії та свого соціального класу. Жодного з них не варто переоцінювати — Черчилль, скажімо, був сліпим і глухим до неминучості падіння імперії, — але кожен по-своєму тонко відчував особливості очолюваної країни. За наших часів таких чужинців було негусто; гадаю, більше ніхто не здобувся на таке звання — за винятком, звісно, Марґарет Тетчер.
Місіс Тетчер з кожного огляду була чужинкою в партії своїх, тобто консерваторів. По-перше, вона була жінкою. Походила з нижчого середнього класу, ще й провінційного: її батько мав продуктову крамницю в далекому Ґрентемі. Здобувши місце в Оксфорді, вона вибрала доволі нетипову спеціальність: хімікині були великою рідкістю. Їй вдалося побудувати успішну кар’єру в соціально ретрограднішій із-поміж двох головних політичних партій і перейняти провід від покоління впливових чоловіків, які прийшли до влади в повоєнні десятиліття.
Я не брався би стверджувати, що в місіс Тетчер був послідовний ідеологічний курс, але вона, без сумніву, плекала категоричні упередження, які задля вигоди й за нагоди можна було доповнити радикальною політикою. Хоча Марґарет Тетчер аж ніяк не була інтелектуалкою, її надзвичайно приваблювали інтелектуальні чоловіки, які допомогли б виправдати й пояснити її власні пориви — доки самі вони були чужинцями, не заплямованими традиційністю. На відміну від поміркованіших консерваторів, чиїй політиці й амбіціям вона так нищівно протистояла, місіс Тетчер була доволі неупередженою до євреїв, надаючи їм певну перевагу при виборі особистих радників. Нарешті, — так само на противагу консерваторам-попередникам — вона схвально сприймала праці економістів, однак тільки й виключно представників однієї-єдиної школи: Гаєка й австрійців.
Є ще один спосіб бути чужинцем в Англії: показна побожність або католицизм. Томас Стернз Еліот прозирає крізь життя багатьох людей, про яких ми говорили.
У XVI столітті, коли тривала англійська Реформація і Генріх III захоплював католицькі землі та споруди, римо-католики Англії опинилися в темряві кромішній. А все одно країна пишається неминущим спадком винятково впливових і високошанованих католицьких діячів. Цим герцогам, лордам, дрібним дворянам неприховано католицького віровизнання давали певний простір і привілеї — розуміючи, що ті не зловживатимуть ними і не зазіхатимуть на офіційну (Англіканську) церкву або громадську сферу. Щонайменше до 1820-х років і актів про емансипацію католиків вони мусили бути обачними: англійські католики мали визначену територію, де могли практикувати свою віру, навчати або писати. Однак вони ніколи не були цілком інтегрованими і не почувалися вільно в національних питаннях — політичних та інтелектуальних.
Із цим усе складніше, ніж здається. Англіканство — це не протестантизм. Англіканська церква була і є химерним створінням: у найконсервативнішій формі вона значно пишніша і традиційніша, ніж її єпископальні сестри у США. По суті, високе англіканство — це католицизм без Папи (і без латини, доки католики й самі від неї не відмовилися). З іншого боку, низьке англіканство — представлене в сільських громадах, особливо в деяких частинах Східної Англії, де католицизм був найслабшим, — іноді скидається (за винятком літургії, яку давно формалізовано єпископською волею) на скандинавський протестантизм без зайвих прикрас. У ньому владу зосереджено в руках одного пастора, часто доволі похмурого, стриманого в моральних питаннях і в одязі, — цей типаж дуже поширений в англійській літературі кінця XIX — початку XX століття: за всіма ознаками протестант, окрім назви.
Ця химерна конфесія тримається купи завдяки давньому ототожненню із владою. Від церковці в норфолкському селі й до високоангліканського собору в Ліверпулі чи Йорку — все «церква Англії». Історично церква і держава в Англії надзвичайно тісно пов’язані: чи не вся керівна еліта — вихідці з англіканських родин, сама церква була поєднана пуповиною з політичною верхівкою — зокрема через великих єпископів, усуціль членів палати лордів, які в минулому мали серйозний вплив. Більшість єпископів і архієпископів походила з невеликої мережі родин, що невпинно відтворювала клас церковників-управлінців, яких годі було відрізнити від військових офіцерів, імперських губернаторів і королівських міністрів. Тож пов’язана з англіканством елітарна ідентичність важить значно більше, ніж туманні богословські нюанси. Це була насамперед
У 1930-х роках Еліот виконував ту саму функцію, що й Метью Арнольд за пізнього вікторіанства: він був голосом морального неспокою перед лицем модерності, пропущеного крізь літературне й дедалі релігійніше сприйняття. Однак не слід обходити увагою Еліотового антагоніста з Кембриджа — літературного критика Френка Реймонда Лівіса, якого однаково сильно любили і недолюблювали, залежно від смаку й чутливості. Попри численні відмінності, локальну роль Лівіса можна порівняти з роллю його заокеанського колеги Лайонела Тріллінга: впливовий тлумач і контролер літературного смаку, який поєднує високоестетичні судження з принагідними політичними виступами.
Подібно до лондонської Блумсберської групи: таке дуже англійське уявлення, що естетичні преференції лежать в основі політичних і (особливо) моральних поглядів. Певна річ, таку розкіш могли собі дозволити люди, які більшість життя прожили в Блумсбері чи Кембриджі. Щось від цього є і в Еліота, хоча його розуміння естетичного вибору було набагато ширшим, а моральна ангажованість — універсальнішою і, звісно, обмеженою дедалі релігійнішим сприйняттям.
Думаю, тут ми бачимо, як діють різні підходи до проблеми відновлення порядку і передбачуваності при моральному чи естетичному виборі. Одна з тривог, характерних для Англії 1930-х — і яка відлунюватиме аж до 1950-х, — це страх загрузнути в «релятивізмі», чи то інтелектуальному, чи політичному. Хоч як дивно звучатиме це порівняння, Еліот (і Лівіс, який суттєво вплинув на покоління моїх учителів), подібно до Сартра, виступав за необхідність робити вибір: байдужість уже не варіант, треба визначити й унормувати критерії для суджень, хоч і не завжди зрозуміло, звідки ці критерії черпати.
Важлива ознака англійської доби ідейності, як у літературі, так і в політиці, — зростання відчуття (у різних естетичних і літературних аспектах), що ти маєш казати, де правильне, де неправильне і чому все саме так. Часом це відчуття пробирається у віру — тогочасний чинник, який ми схильні недооцінювати зі своєї секулярної ретроспективи.
3. Родинний соціалізм: політичний марксист
Мій дід із батькового боку Енох Юдт народився у Варшаві, нинішній столиці Польщі, яка тоді була великим центром на заході Російської імперії. Як багато молодих євреїв у ті часи й у тому місці, Енох був соціалістом. Він підтримував Бунд, першу в Російській імперії велику соціалістичну партію. Ця єврейська партія вела діяльність їдишем, рідним для більшості євреїв Східної Європи, однак виступала за соціалістичну революцію в усій Російській імперії, від Європи до Тихого океану. Його син, мій батько Джо Джадт, кинув школу в чотирнадцять років, щоб стати різноробом — спершу в Дубліні, потім у Лондоні. Він теж був соціалістом. У юності він був членом «Гашомер Гацаїр», молодіжного соціалістично-сіоністського руху, покликаного привозити молодих євреїв до Палестини, щоб там розбудовувати соціалізм. Такий задум кардинально відрізнявся від соціалізму Бунду, що передусім мав на меті, аби євреї змінювали суспільний лад в місцях свого перебування, а не емігрували до екзотичних країн.
Якось напередодні Другої світової війни мій батько, якому ще не було двадцяти, перейшов у Соціалістичну партію Великої Британії[19] — крихітну марксистську партію, базовану в Лондоні, що відкололася від більшої та куди входили переважно такі самі єврейські самоуки. На той час батько більш-менш облишив юнацькі сіоністські настрої, хоча згодом інколи до них повертався. Я народився 1948-го: того року було засновано Ізраїль, а в Чехословаччині встановлено комуністичний режим, чим завершено формування Східного блоку під радянською орудою. Я виріс у світі Холодної війни і сприймав як самозрозуміле, що східноєвропейські країни, звідки походять мої рідні, відтепер і довіку будуть комуністичними, що їхні режими підтримуватиме Радянський Союз. Єврейські політика й життя вже не були прив’язані до тих країв, але дискусії довкола марксизму тривали.