Тимоти Снайдер – Роздуми про двадцяте століття (страница 12)
Ласка, з якої у воєнний час їдишемовні актори та євреї могли поїхати до Нью-Йорка і збирати гроші, безперечно, була винятком, а не правилом у радянській історії. І очевидно, що будь-кому, хто виріс у марксистській традиції, було значно простіше пояснювати фашизм у класових термінах. Передусім тогочасному радянському керівництву було зручніше описувати і просувати «Велику Вітчизняну війну» як антифашистську боротьбу, а не представляти конфлікт із недавньою союзницею Сталіна як антинімецьке починання чи тим паче як війну проти расистів. Тож цілком закономірно євреї з цієї історії зникають.
Ідеться не про те, ніби впродовж війни страждання євреїв заперечували чи бодай мінімізували. За іронією, євреї Східної Європи та Радянського Союзу у часи їх знищення досягли рівності, яку їм так давно обіцяли просвічені європейці: євреї стали такими ж громадянами, як усі, нічим не відрізнялися від інших. Отож їм дісталося найгірше з обох світів: їх убивали як євреїв, а увічнювали й офіційно згадували просто як громадян країни, де їм випало перебувати на момент смерті.
Навіть нині багатьом людям значно комфортніше приставати на радянську версію німецького масового вбивства, при цьому анітрохи не симпатизуючи марксизму чи Радянському Союзу. Оскільки повоєнна радянська історіографія і пропаганда наголошували на переслідуванні за ознакою громадянства, а не етнічності, вони допускали й навіть заохочували піднесення
Мій приятель і колега Ян Ґросс, мабуть, ствердив би, що така версія подій особливо приваблива в певних краях: у Польщі та Румунії напевно; можливо, ще в Словаччині. Змішуючи всіх жертв — чи їх убито за віросповідання, «расу», громадянство, чи просто в перебігу небачено жорстокої окупаційно-винищувальної війни, — радянський наратив замовчував прикрі масштаби, у яких нищення євреїв-румунів, євреів-поляків та інших зазвичай не викликало жалю на місцях. Якщо всіх жертв скинути докупи, зменшується небезпека розплати за давні події чи історіографічної ревізії. Мертві, звісно, заперечили би проти переписування їхнього досвіду, але їх позбавлено голосу.
Ну, якщо ти польський єврей, живеш собі в повоєнному польському суспільстві, якось асимілюєшся, робиш таку-сяку кар’єру — а такі люди були до комуністської антисемітської кампанії 1968 року й навіть після, — то важко від цього всього відмежуватися. Але ми не можемо списати всі події та подальші містифікації лише на Сталіна; чимало відповідальності лежить і на Гітлері. У Другій світовій і близько не загинуло стільки етнічних поляків, як собі уявляють поляки, а все одно загинуло страшенно багато. Точно не три мільйони, як зазвичай заявляють; мабуть, навіть не два мільйони, а ближче до одного; та це однаково жахливе число.
А далі ще розмитість самого досвіду, коли, наприклад, є двоє людей, які працювали на інформаційну службу польської Армії Крайової, де, як і в аналогічному органі Французького опору, непропорційно багато євреїв. Одна з них, скажімо, гине — чи то вбита з політичних мотивів, чи випадково; другу страчують як єврея: на обох могли донести з цілком різних причин. Або згадаймо, що після повного знищення Варшавського гетто на його місці німці тисячами страчували поляків. Їхні тіла спалювали в таких самих імпровізованих крематоріях, які ще донедавна були призначені євреям, — а іноді й разом з уцілілими євреями, яких упіймано в той же час. Попіл їхній, звісно, перемішався.
З вигадливо переплетеними історичними подіями проблема от у чому: щоб краще зрозуміти їхні складові, їх треба відокремити. Але щоб побачити історію вповні, складові треба знову зв’язати докупи. На жаль, історіографія євреїв Східної Європи, та й самої Східної Європи, великою мірою полягала або в силуваному відокремленні, або в упертій відмові проводити хоч якісь розмежування. Відокремлення фальсифікує одну частину історії; невідокремлення подібно спотворює якусь іншу частину.
Ця дилема, нагальна для чутливого науковця-історика, у Західній Європі не набуває аж такої гнітючої форми; власне, з цієї причини у східній половині Європи настільки складніше викласти і зрозуміти Другу світову війну. Думаю, західніше від Відня ми досить добре розуміємо двозначності, з якими стикаємося. Вони стосуються рухів опору, колабораціонізму та їхніх нюансів і наслідків: часто це питання довоєнних політичних конфліктів, відтворювані під виглядом рішень воєнного часу. У Західній Європі багато обговорювали так звану «сіру зону», непрості моральні вибори й можливості, що постали перед населенням окупованих земель; а також повоєнну брехню і своєкорисні омани учасників подій. Словом, ми розуміємо, до яких складників мусить звертатися будь-яка повна історія тих років. Однак і досі для історика цього періоду в
Але тоді брак східноєвропейської історії може стати проблемою поза Східною Європою. Без чіткого уявлення про те, що там відбулося, німці можуть зірватися назад у національну історію, або ж історію національної жертовності. Мені впадає у вічі — цікаво, чи ти погодишся, — різниця між німецькими дискусіями у 1980-х, у 1990-х і в першій декаді нинішнього століття. Відмінність — у контрасті між історизацією та віктимізацією. У 1980-х Західна Німеччина все ще була поглинута суперечкою, як умістити в національну історію тринадцять років Гітлерового Райху. Зо чотири десятиліття до того Арендт і Ясперс уже визначили терміни для цієї тяжкої розмови. Габермас, ініціюючи Historikerstreit [суперечку істориків] наприкінці 1980-х, мав на меті наново акцентувати на моральній окремішності нацистської доби. Його критики, звісно, заперечували: мовляв, історію не можна писати в такому моральному тоні; так чи так, ми просто мусимо знайти спосіб розповісти німецьку історію, навіть ризикуючи її «нормалізувати». Однакза десяток років услід за революціями 1989-го дискусія змістилася до спірних заяв і контрзаяв: хто страждав, від чиїх рук, як сильно? А це вже зовсім інше питання.
Я погоджуюсь. Зовсім донедавна в Німеччині саме питання конкуренції страждань не могло бути легітимним способом формулювати історичне питання — за винятком, звісно, тих кіл, що й самі позбавлені політичної легітимності. Тоді ми не очікували б побачити, як німці пишуть книжки про німецьких жертв союзницьких бомбардувань. А надто навряд чи хтось міг припустити, що Ґюнтер Ґрасс — саме він — увіковічить у своєму бестселері німецьких біженців на кораблі «Вільгельм Ґустлофф», який совєти потопили в Балтійському морі наприкінці війни. Річ не в тому, що ці історичні теми якісь недоречні; але сама ідея наголошувати на німецькому стражданні, неявно порівнюючи його зі стражданням інших від рук німців, небезпечно наближалася до думки про відносність нацистських злочинів.
Як ти кажеш, усе це і справді змінилося протягом 1990-х років. Цікаве питання: чому? Відповідь: тому що відбулася зміна поколінь. Ще в середині 1980-х Габермас міг стверджувати — і це було безперечним для багатьох його читачів, — що його співвітчизники, німці, не заслужили права «нормалізувати» свою історію: у них просто не було такого варіанта. Однак через десять років, коли історія сама нормалізувала Німеччину — завдяки революціям 1989-го, зникненню НДР і подальшому об’єднанню країни, — нормалізація стала... нормальною.
Сучасна Німеччина — це не лише возз’єднана країна; вона вже не окупована навіть у геть залишковому сенсі. Тож Друга світова війна закінчилась і формально, і історично, протривавши якісь п’ять десятиліть. Нормалізація Німеччини доволі передбачувано прискорила перестворення її історії, а отже — історії всієї Європи. Нині німці та інші розглядають своє минуле в категоріях цілком порівнюваних із тими, що відомі нам з інших історіографій. Ця зміна перспективи відбулася саме в те десятиліття, коли «віктимність» посіла чільне місце на сцені історичних і політичних дебатів, тому нас не має дивувати, що питання порівняльного страждання, вибачення і вшанування пам’яті — відомі нам з американської політики ідентичності й південноафриканських комісій правди[15] — є і в німецьких розмовах.
«Казати правду» — що саме собою так довго було проблематичним завданням з огляду на суперництво «правд» і вартість їх оприлюднення — тепер стало самодостатньою чеснотою. І що більшу правду ти хочеш розповісти, то більше претендуєш на увагу співгромадян і співчутливих спостерігачів. Тому — попри очевидний ризик, що це скидатиметься на змагання з остаточною правдою геноциду євреїв, — відверті розмови про дотепер незручні епізоди недавнього минулого Німеччини можуть заохотити до розповідання багатьох історій.
Справжня проблема, звісно, в тому, що коли одна спільнота вимагає «казати правду», то пропонує не лише максимальну версію власного страждання, а й імпліцитну мінімізацію страждань інших.
2. Лондон і мова: англійський письменник
Школа для мене не була ані домом, ані втечею з дому. В інших дітей, зокрема моїх друзів, дідусі й бабусі розмовляли без акценту. Мене це по-своєму бентежило, може, навіть дещо ізольовувало. У моєму світі всі дідусі й бабусі говорили з акцентом, вони були такими за означенням — кимось, кого не до кінця розумієш, бо вони мають звичку несподівано переходити на польську, російську чи їдиш. У початковій школі учитель у недоречному пориві філосемітизму вказав на мене як на приклад того, які євреї розумні, чим забезпечив мені заздрісну неприязнь половини однокласників. Ця неприязнь переслідувала мене решту шкільних років.