Тимоти Снайдер – Роздуми про двадцяте століття (страница 14)
При цьому синдром «замало, занадто» — коливання між політичною байдужістю і затятою самовідданістю — у Британії, можливо, був відчутнішим, ніж деінде. Саме тут у переламних 1934–1938 роках Комуністична партія спромоглася залучити ціле покоління вищого середнього класу, студентів Оксбриджа, до прихильності й виправдання, попутницького активізму або, траплялося, і відвертого шпигування на користь комунізму.
Цікаво, чи ти погодишся, що притягальність лівиці неабияк пов’язана — принаймні в деяких випадках, хоч не у випадку Кембриджської групи, яка з’явилася на десяток років пізніше, — з досвідом Ваймарської Німеччини. Мені здається, для декого з цих персонажів — Одена, Ішервуда, Спендера — Ваймарська Німеччина була найпривабливішою з усіх демократій: із найприємнішими молодими чоловіками з найкращою архітектурою.
Безперечно, Німеччина поміж Отто Ваґнером і трансвеститами
Ваймар відлунює в десятиліттях. Згадаймо нашого колегу Еріка Гобсбавма, у контексті цієї розмови — транснаціонального англійського інтелектуала, який протягом 1930-х перемістився зі свого австро-німецького дитинства в середовище кембриджської інтелігенції. У роки згасання Ваймару Гобсбавм жив у Берліні й був достатньо дорослим — п’ятнадцятилітнім, — щоб зазнати сильного впливу тодішніх настроїв і подій. У мемуарах він зворушливо й цілком переконано згадує свої враження тих місяців, коли почувався живішим, залученішим, культурно й навіть сексуально зарядженішим, ніж будь-коли в його довгому житті. Значно пізніше Гобсбавм схвально, ба, і виправдально, писав у мемуарах про НДР і Східний Берлін: хоч яким сірим і негодящим було те місто, воно мало свій шарм, і авторові шкода його втрачати. Як тут не припустити, що він звів воєдино Східну Німеччину Еріха Гонеккера з Ваймаром своєї юності. Гобсбавм, як і Спендер та компанія, недвозначно прихильні до демократії, такої вабливої та пошарпаної, такої загроженої та неспроможної себе захистити, але ніколи не нудної. Цей досвід стане вирішальним у формуванні знакового, переламного покоління англійців і не одне десятиліття впливатиме на їхні політичні погляди.
Десь на тлі майорить Радянський Союз — не як пережита дійсність, а як культивований міф. Можливо, симпатії англійських інтелектуалів, яких вабила Ваймарська Німеччина, а згодом комунізм, були пов’язані з тим, як комуністам вдалося успішно змішати категорії «буржуазного» і «демократичного». Їхній Ваймар аж ніяк не був буржуазно-демократичним.
Думка, що біда буржуазної демократії не в іменнику, а в прикметнику, була справді блискучою знахідкою марксистських речників. Якщо проблема західних демократичних держав у тому, що вони буржуазні (хай що це означає), то внутрішні критики, змушені жити в таких державах, можуть критикувати їх без усякого ризику: відмежування від буржуазної демократії майже нічого не вартує і фактично не загрожує самій системі. Тоді як критика демократії в Німеччині до 1933-го надто часто перетворювалася на активну боротьбу за її падіння. Словом, ваймарські інтелектуали, подобалось їм це чи ні, мусили прожити політичну логіку своїх дискурсивних симпатій. В Англії ніхто не стикався і не стикається з такого штибу вибором.
Мені завжди видавалося, що пов’язування буржуазного з демократичним — блискуча фройдистська адаптація марксистів: воно означає, що можна виступати проти батька-юриста чи батька-банкіра, але й далі насолоджуватися привілеями дитинства і дитячого бунту.
Ну, думаю, можна доволі легко перейти від інфантильних едіпальних міркувань до зрілої геґельянської інтерпретації логічної схеми, що поєднує тебе з історією людського роду. Однак чутлива, розумна доросла людина може дозволити собі такі думки, лише коли вони ніяк напряму не суперечать її інтересам. Але вони таки суперечать твоїм інтересам, якщо так склалося, що ти — дитина буржуазних батьків у країні, де буржуазія і справді загрожена чи радикально роздрібнена. Бо якщо так, то просто віддалитися від класу свого походження — замало: бути нащадком звинуваченого класу достатньо, щоб тебе засудили. У Радянському Союзі чи комуністичній Чехословаччині два покоління «буржуа» зазнали вельми прикрих наслідків — саме тоді, як їхні сучасники в Нью-Йорку чи Лондоні, Парижі чи Мілані підносилися до статусу речників Історії.
Схоже, в Англії політика не розділяє людей аж так, як це буває на континенті. Наприклад, Томас Стернз Еліот публікував Спендера.
До 1930-х різні кола англійських письменників і мислителів, що почасти перетиналися, були об’єднані не спільними політичними поглядами, а спільним корінням і вибірковими схильностями та смаками. Блумсберська група, Фабіанське товариство, католицькі мережі довкола Честертона, Беллока і Во — усі вони були самодостатніми світами естетичного чи політичного дискурсу, залученими щонайбільше в малі самопроголошені підгрупи англійської інтелігенції.
Однак за американськими чи європейськими континентальними мірками освічена еліта Англії була і, мабуть, досі є зовсім нечисленною. Рано чи пізно більшість англійських інтелектуалів мусили запізнатися одне з одним. Ноеля Аннана[16], сучасника Еріка Гобсбавма в кембриджському Кінґс-коледжі, згодом обрали ректором цього коледжу, а потім — Університетського коледжу Лондона; упродовж багатьох років він був членом майже всіх значущих громадських комітетів в інституційному й культурному житті Англії. Спогади Аннана називаються «Наша доба». Зауважмо, не «їхня доба», а «наша»: усі свої. Ці назва й текст негласно стверджують: їхнє покоління колективно керує справами країни.
І то була правда. До кінця 1960-х в Англії частка школярів, які продовжували навчання у вишах, була найменшою з-поміж розвинених країн. У цій невеликій когорті добре освічених людей лише випускники Оксфорда чи Кембриджа (і значно менш імовірно — кількох лондонських коледжів) могли сподіватися ввійти у внутрішнє коло інтелектуальної та політичної верхівки. А якщо з цієї крихітної групи відфільтрувати ще й відчутну кількість не найрозумніших «спадкових» студентів — які вступили в Оксбридж завдяки класовій належності чи впливовим батькам, — стане зрозуміло, що соціогенетичний фонд, з якого живилися англійська культура й інтелектуальне середовище, справді мізерний.
Хіба Оксфорд і Кембридж не почали приймати людей з інших частин Імперії?
Так і ні. З одного боку, згадаймо, що до кінця 1950-х можна було все життя прожити в Лондоні й жодного разу не побачити темношкірого обличчя. Якщо ти й зустрічав темношкіру людину, вона майже напевно походила з вузької індійської еліти, яку витягнули нагору, у британську освітню систему: або через індійські аналоги британських шкіл-пансіонів, або через англійські приватні школи, куди індійські аристократи традиційно відсилали синів, щоб забезпечити їм вступ в елітарні імперські університети. Тому так, в Оксфорді й Кембриджі від кінця XIX століття справді були індійці різного походження. Деякі з них згодом повели свою країну до незалежності від Великої Британії. Але не думаю, що їхню присутність можна вважати суттєвою, за винятком помітних індивідуальних випадків.
Незначна верства англійських інтелектуалів поповнювалась ще й політичними емігрантами: мабуть, найвідоміший приклад — Ісая Берлін в Оксфорді. Берлін, безперечно, знав більшість, якщо не всіх, людей яких ми згадали, хоч і був стовідсотково чужинцем, російським євреєм із Латвії.
Але випадок Ісаї Берліна — унікальний: так, він був євреєм та іноземцем, але водночас — доконечно своїм. Британська культурна еліта сприймала його як особу екзотичну, однак саме тому він був зразковим доказом інтегративної функції та спроможності системи. Звісно, то було оманливе враження: без сумніву, Ісая Берлін винятково успішно інтегрувався, але саме екзотичність робила його якщо не прийнятнішим, то бодай зовсім незагрозливим. Критики Берліна віддавна заявляли, що своїм успіхом він неабияк завдячує відмові наполягати на власній позиції, небажанню бути «незручним». Ця примирлива здатність пристосовуватися зробила Берліна таким прийнятним для колег: як студент, як президент Британської академії та засновник оксфордського коледжу.
Натомість більшість чужинців — незручні за своєю суттю. Так само і свої, які бралися критикувати власну спільноту: тут найвідоміший приклад, мабуть, — Джордж Орвелл. Хай їхня незручність, вроджена чи набута з часом, це складні люди — з гострими кутами й непростими характерами. Берліна таких вад не мав. Безперечно, це теж була складова його шарму; але з роками така безпроблемність розвинула в ньому мовчазність щодо суперечливих питань, стриманість у висловлюваннях, які могли б колись послабити його репутацію.