Тесс Герритсен – Двійник (страница 69)

Вона підвелася на ноги й пошкутильгала вище. Далі від води, далі від крові. Упала на траву вже вище берегом. Лежала там, поки наступні перейми охопили її, а потім пішли геть. І наступні, і наступні. Затьмареними болем очима вона дивилася, як небом котиться молодий місяць. Бачила, як згасають зірки і на сході небо починає світитися рожевим.

Коли сонце встало над виднокраєм, Метті Первіс привела на цей світ свою дочку.

30

У небі ліниво кружляли грифи, чорнокрилі провісники свіжої мертвечини. Мерці недовго лишаються без уваги матінки-природи. Запах гниття приманює м’ясних мух та жуків, ворон та гризунів, усіх тих, кого ваблять щедроти смерті. «А чим я відрізняюся від них?» — думала Мора, спускаючись трав’янистим берегом до води. Її теж тягнуло до мертвих, вона, як будь-який падлоїд, дзьобала й смикала охололу плоть. Це місце було надто прекрасне для такої похмурої справи. На синьому небі ані хмаринки, озеро схоже на посріблене скло. Та біля краю води лежало під білим покривалом те, чим із такою радістю побенкетували б грифи, що кружляли вгорі.

Джейн Ріццолі, яка стояла там разом із Баррі Фростом та двома офіцерами поліції штату Массачусетс, вийшла вперед, привітатися з Морою.

— Тіло лежало в очереті, у кількох дюймах від берега. Ми перетягнули його на берег. Просто хотіла сказати, що його переміщували.

Мора дивилася на накрите тіло, але не торкалася його. Не була готова зустрітися з тим, що лежало під пластиком.

— З жінкою все гаразд?

— Я бачила місіс Первіс у швидкій. Трохи побита, але все буде добре. А з малям усе гаразд. — Ріццолі показала на місце, де жмутками росла трава, схожа на пір’я. — Вона народила просто там. Сама впоралася. Коли близько сьомої тут проїздив лісник, вона сиділа край дороги й годувала дитину.

Мора подивилася на берег і подумала про жінку, яка народжувала тут, просто неба, і ніхто не чув криків її болю, тоді як у двадцяти ярдах від неї вистигав труп.

— Де він її тримав?

— У ямі, десь у двох милях звідси.

Мора спохмурніла.

— Вона дісталася сюди своїми ногами?

— Так. Уявіть, як вона бігла в темряві, поміж дерев. І це ще під час переймів. Вийшла з лісу тут, ось цим схилом.

— Не уявляю собі.

— Бачили б ви ящик, в якому він її тримав — схожий на труну. Вона тиждень провела, похована заживо. Не знаю, як їй вдалося зберегти розум.

Мора подумала про юну Еліс Роуз, полонянку ями стільки років тому. Одна ніч темряви й відчаю переслідувала її до кінця короткого життя і зрештою вбила її. Та Метті Первіс не просто залишилася при собі, вона була готова відбиватися. Вижити.

— Ми знайшли білий фургон, — сказала детектив.

— Де?

— Був припаркований нагорі, на одній зі службових доріг у тридцяти-сорока ярдах від ями, де він її поховав. Ми б ніколи її там не знайшли.

— Тіл не знайшли? Тут поблизу мають бути поховані інші жертви.

— Ми тільки почали шукати. Тут багато дерев, територія велика. На те, щоб обшукати весь пагорб на предмет поховань, піде чимало часу.

— Усі ці роки, всі зниклі жінки. Одна з них може бути…

Мора замовкла й підняла очі на дерева на схилі. «Одна з них може бути моєю матір’ю. Можливо, в мені зовсім немає крові чудовиська. Може, моя справжня мати всі ці роки була мертва. Чергова жертва, похована десь у лісі».

— Перш ніж робити припущення, — мовила Ріццолі, — вам треба подивитися на тіло.

Мора похмуро глянула на неї, тоді на закутане тіло біля своїх ніг. Стала на коліна, потягнула покривало за ріг.

— Чекайте. Хотіла попередити…

— Так?

— Там не те, чого ви чекаєте.

Мора завагалася, затримала руку над пластиком. Навколо гули комахи, жадібні до свіжого м’яса. Вона глибоко вдихнула й відгорнула покривало.

Дивлячись на відкрите обличчя, вона мовчала. Її ошелешило не вибите ліве око, не ручка викрутки, що стирчала з очної западини. То була всього лиш похмура деталь, яку треба було завважити й викласти в протоколі аутопсії. Ні, це обличчя привернуло її увагу, викликало в неї жах.

— Він надто молодий, — пробелькотіла вона. — Він надто молодий для Елайджі Ленка.

— Гадаю, йому років тридцять — тридцять п’ять.

Мора шоковано видихнула.

— Я не розумію…

— Ви ж бачите, так? — тихо спитала Ріццолі. — Чорне волосся, зелені очі.

«Як у мене».

— Звісно ж, такий колір очей та волосся може мати мільйон хлопців. Але схожість… — Вона помовчала. — Фрост теж помітив. Ми всі помітили.

Мора накрила тіло покривалом і відступила, відійшла від правди, яка так беззаперечно дивилася на неї з обличчя мерця.

— Доктор Брістол уже їде, — сказав Фрост. — Навряд чи ви захочете робити цей розтин.

— То чому ви мені зателефонували?

— Бо ви сказали, що хочете бути в курсі справ, — відповіла Ріццолі. — Бо я пообіцяла. А ще… — Вона подивилася на накрите тіло. — Ви рано чи пізно дізналися б, ким був цей чоловік.

— Але ж ми не знаємо, ким він був. Вам здається, що ви бачите схожість. Це нічого не доводить.

— Є ще дещо. Ми тільки зранку дізналися.

Мора подивилася на детектива.

— Що?

— Ми намагалися встановити місцеперебування Елайджі Ленка. Шукали всюди, де могло б вигулькнути його ім’я. Арешти, штрафи, що завгодно. Зранку ми отримали факс із канцелярії округу в Новій Кароліні. То була довідка про смерть. Елайджа Ленк помер вісім років тому.

— Вісім років тому? Тоді його не було з Амальтеєю, коли вона вбила Терезу й Ніккі Веллс.

— Ні. Тоді Амальтея вже працювала з новим партнером. Тим, який зайняв місце Елайджі, аби продовжити родинну справу.

Мора відвернулася до озера, блиск води засліплював її. «Я не хочу слухати далі, — подумала вона. — Не хочу знати».

— Вісім років тому Елайджа помер у лікарні Ґрінвілля від серцевого нападу, — вела далі Ріццолі. — Він прийшов зі скаргою на біль у грудях. Згідно з їхніми записами, до лікарні його привели рідні.

«Рідні».

— Дружина Амальтея та їхній син, Семюел.

Мора глибоко вдихнула. Повітря пахнуло водночас і гниттям, і літом — життя й смерть злилися в єдиному запаху.

— Мені дуже прикро, що вам довелося про це дізнатися, — сказала Ріццолі. — Знаєте, є шанс, що ми помилилися щодо цього чоловіка. Є шанс, що він їм зовсім не рідня.

Але вони не помилилися, і Мора це знала.

«Я знала, відколи побачила його обличчя».

Коли Ріццолі з Фростом увійшли того вечора до бару Джей Пі Дойла, копи біля барної стійки привітали їх гучними оплесками, від яких Ріццолі зашарілася. Чорт, навіть ті, хто її недолюблював, тепер аплодували, по-дружньому визнаючи її успіх, який саме зараз із екрана понад баром проголошували новини о п’ятій. Поки напарники підходили до стійки, натовп почав тупотіти в унісон. Бармен, шкірячись, уже виставив їм частування: віскі для Фроста, а для Ріццолі…

Велику склянку молока.

Усі зареготали, Фрост нахилився до неї й прошепотів:

— Знаєш, у мене зі шлунком щось не дуже. Поміняємося?

Сміхота, але він насправді любив молоко. Ріццолі підштовхнула до нього склянку й попросила в бармена кóли.

Вони з Фростом їли горішки та потягували свої цнотливі напої, поки колеги підходили потиснути їм руки або дати п’ять. Ріццолі бракувало звичної пінти елю[24] «Адамс». Їй чимало чого зараз бракувало — чоловіка, улюбленого пива. Стрункої талії. І все одно день видався вдалий. Вона подумала: «Якщо злочинця переможено, це точно вдалий день».

— Гей, Ріццолі! Ставки піднялися: дві сотні на те, що в тебе буде дівчинка, сто двадцять — на хлопчика.