Тесс Герритсен – Двійник (страница 66)

Ріццолі помовчала, дивлячись на неї.

— Може, вам краще на це подивитися. Щоб знати, з чим ми маємо справу.

Мора пішла за нею до кухні та спинилася в дверях, ошелешена побаченою різаниною. Її колега, доктор Костас, який схилився над тілом, здивовано озирнувся на неї.

— Я не знав, що ви хотіли це взяти.

— Я тут із іншої причини. Просто мала побачити… — Вона подивилася на Теренса Ван Ґейтса й важко глитнула.

Костас підвівся.

— Він діяв збіса вправно. Немає ран від самозахисту, ніщо не вказує на те, що жертва взагалі мала змогу відбиватися. Один розріз, від вуха до вуха. Підійшов іззаду. Розріз починається зліва трохи вище, тоді перетинає трахею та закінчується справа трохи нижче.

— То нападник праворукий.

— І сильний. — Костас нахилився, м’яко повернув голову тіла назад, відкривши хрящ, що поблискував. — Дійшов аж до хребта.

Він відпустив голову, яка повернулася на місце, й краї рани зійшлися, немовби в поцілунку.

— Це страта, — прошепотіла Мора.

— Схоже на те.

— Друга жертва… у вітальні…

— Дружина. Померла в лікарні годину тому.

— Ця страта вийшла не такою ефективною, — сказала Ріццолі. — Ми думаємо, що спочатку вбивця взявся за чоловіка. Може, Ван Ґейтс чекав візиту. Може, навіть сам упустив його до кухні, гадаючи, що йдеться про справи. Але нападу він не чекав. Немає ознак боротьби чи самозахисту. Він розвернувся до вбивці спиною й помер, як ягня на закланні.

— А дружина?

— З Бонні вийшло інакше. — Ріццолі дивилася на Ван Ґейтса, на фарбовані жмутки пересадженого волосся, цей символ пихи старого чоловіка. — Гадаю, Бонні натрапила на них випадково. Вона заходить на кухню, бачить кров. Бачить свого чоловіка на підлозі, з мало не перерубаною шиєю. Убивця теж тут, досі з ножем у руках. Працює кондиціонер, вікна зачинені, у них подвійні панелі, непроникні. Тому наші спостерігачі трохи далі по вулиці не почули б її криків. Якби вона взагалі спромоглася закричати.

Ріццолі розвернулася до дверей, що вели в коридор. Зупинилася, наче побачивши, що там стоїть мертва жінка.

— Вона бачить, як убивця йде на неї. І на відміну від чоловіка вона відбивається. Поки ніж летить на неї, усе, що вона зможе, — схопити рукою лезо. Воно порізало їй долоню, пройшло крізь шкіру, зв’язки, аж до кістки. Так глибоко, що перерубало артерію.

Детектив указала рукою у двері.

— Вона біжить туди, з руки тече кров. Він мчить за нею, затискає її у вітальні. Навіть тоді вона відбивається, намагається відвести ножа руками. Але він робить ще один удар, по горлу. Розріз не такий глибокий, як на шиї її чоловіка, але цього достатньо. — Вона подивилася на Мору. — Жінка була ще жива, коли ми прийшли. От як близько ми були.

Мора подивилася вниз, на тіло Теренса Ван Ґейтса, яке незграбно спиралося на шафу. Подумала про будиночок у лісі, у якому двоюрідні брат і сестра уклали свій отруйний зв’язок. «Той зв’язок, що тримається й досі».

— Пам’ятаєте, що вам сказала Амальтея, коли ви вперше їздили до неї? — запитала Ріццолі.

Мора кивнула. «Тепер ти теж помреш».

— Ми обидві подумали, що то було просто белькотіння ненормальної, — сказала детектив і перевела погляд на Ван Ґейтса. — Тепер здається зрозумілим, що то було попередження. Погроза.

— Чому? Я знаю не більше, ніж ви.

— Може, це через те, ким ви є, док. Ви дочка Амальтеї.

Спиною Мори пробіг холодок.

— Мій батько, — м’яко сказала вона. — Якщо я справді її дочка, то хто тоді мій батько?

Ріццолі не назвала імені Елайджі Ленка; це було не потрібно.

— Ви живий доказ їхнього союзу, — сказала вона. — Половина вашої ДНК належить йому.

Мора зачинила двері, замкнула засув. Затрималася там, думаючи про Анну й усі ті латунні замки й ланцюжки, що прикрашали двері будиночка в Мені. «Я перетворююся на сестру, — подумала вона. — Скоро ховатимуся за барикадами або втечу із власного дому до нового міста, по нову особистість».

Крізь опущені фіранки вітальні пробралися вогні автомобільних фар. Визирнувши з вікна, вона побачила, що повз будинок проїздить патрульне авто. Цього разу не поліція Бруклайна — збоку стояло «Департамент поліції Бостона». Напевно, на вимогу Ріццолі.

Мора пішла до кухні, змішала собі коктейль. Сьогодні нічого особливого, не звичний «Космополітен» — просто помаранчевий сік, горілка й лід. Сидячи за кухонним столом, вона посьорбувала напій, у склянці калатали крижинки. Пити самій — недобрий знак, але чорт забирай. Вона потребувала цієї анестезії, мала припинити думати про те, що бачила сьогодні. Кондиціонер на стелі дихав холодом. Сьогодні ніяких відчинених вікон, усе замкнене й безпечне. Скло холодило їй пальці. Мора поставила склянку на стіл і подивилася на свою долоню зі слабким рум’янцем капілярів. «Їхня кров справді біжить у моїх венах?»

Дзвінок у двері.

Жінка різко підняла голову, розвернулася до вітальні. Серце витанцьовувало квікстеп, м’язи в тілі напружилися. Вона повільно підвелася й безгучно пішла коридором до вхідних дверей. Зупинилася там, питаючи себе, чи легко куля проб’є дерево. Обережно визирнула з вікна збоку й побачила на ґанку Балларда.

Видихнувши з полегшенням, Мора відчинила.

— Я почув про Ван Ґейтса, — сказав Баллард. — З вами все добре?

— Я трохи не при собі. Але все гаразд. — «Ні, не гаразд. Я знервована і п’ю на кухні сама». — Може, зайдете?

Він ще не бував у неї вдома. Увійшов, зачинив двері й подивився на засув.

— Вам треба встановити сигналізацію, Моро.

— Я збиралася це зробити.

— То покваптеся, добре? — Баллард глянув на неї. — Можу допомогти вам обрати найкращу.

Вона кивнула.

— Буду вдячна за пораду. Хочете випити?

— Дякую, не сьогодні.

Вони разом увійшли до вітальні. Він зупинився, дивлячись на піаніно в кутку.

— Не знав, що ви граєте.

— З дитинства. Останнім часом майже не граю.

— Знаєте, Анна теж грала… — Він замовк. — Подумав, що ви могли не знати.

— Я й не знала. Так дивно, Ріку, щоразу, як я дізнаюся про неї щось нове, вона все більше схожа на мене.

— Вона дуже гарно грала.

Він підійшов до піаніно, підняв кришку, узяв кілька нот. Знову закрив її, подивився на блискучу чорну поверхню інструмента. Тоді підняв очі на неї.

— Моро, я хвилююся за вас. Особливо сьогодні, після того, що сталося з Ван Ґейтсом.

Вона зітхнула й опустилася на канапу.

— Я втратила контроль над своїм життям. Навіть спати з відчиненими вікнами вже не можу.

Він теж сів — навпроти неї, так, щоб якби вона підняла голову, то обов’язково подивилася б на нього.

— Не думаю, що сьогодні вам варто лишатися самій.

— Це мій дім. Я звідси не піду.

— То не йдіть. — Пауза. — Хочете, щоб я лишився з вами?

Вона підняла очі, їхні погляди зустрілися.

— Чому ви це робите, Ріку?

— Бо думаю, що за вами треба наглядати.

— І це маєте робити ви?

— А хто ще? Ви гляньте на себе! Живете відлюдницею, сама в цьому будинку. Я думаю про те, як вам тут самій, і мене лякає те, що може з вами трапитися. Коли я був потрібен Анні, мене не було поряд. Але я можу бути з вами. — Він узяв її руки в свої. — Я перебуватиму поряд, коли буду потрібен.