Тесс Герритсен – Двійник (страница 65)

— Швидка? — запитала вона.

— Уже їде.

Раптом рука Бонні злетіла в повітря, вхопила плече Ріццолі.

— Лежіть! Не ворушіться!

Бонні смикнулася, підняла обидві руки, наче тварина, що в паніці намагається вчепитися в нападника.

— Тримай її, Фросте!

— Боже, ну й сила.

— Бонні, припиніть! Ми хочемо допомоги!

Жінка знову заборсалася, і Ріццолі не змогла втримати пов’язку. Її обличчя омило теплом, вона відчула смак крові. Від цього мідного тепла її мало не знудило. Бонні перевернулася на бік, її ноги ходили, наче поршні.

— У неї судоми! — вигукнув Фрост.

Ріццолі придавила щоку Бонні до килима, знову затиснула рану. Тепер кров була всюди — на сорочці Фроста, всотувалася в піджак Ріццолі, поки вона намагалася втримати пов’язку на слизькій шкірі. «Стільки крові. Господи, скільки її може витекти з людини?»

У будинку загупали кроки. То була команда спостереження з автомобіля, припаркованого далі вулицею. Ріццолі навіть очей не підняла на двох чоловіків, що забігли до кімнати. Фрост загорлав, щоб вони тримали Бонні. Але в цьому вже не було потреби: судоми звелися до легкого посмикування в агонії.

— Вона не дихає, — сказала Ріццолі.

— Перекочуй її на спину! Мерщій!

Фрост накрив ротом вуста Бонні, подув. Підняв обличчя із закривавленими вустами.

— Пульсу немає!

Один із копів поклав руки на груди жінці, почав масаж серця, зануривши долоні в її голівудське декольте. З кожним поштовхом із рани текла тоненька цівочка крові. Її так мало лишилося всередині для живлення найважливіших органів. Вони відкачували сухий колодязь.

Приїхала швидка допомога з трубками, моніторами й крапельницями. Ріццолі відійшла, звільняючи місце для лікарів і раптом відчула таке запаморочення, що мусила сісти. Вона опустилася в крісло та схилила голову. Зрозуміла, що сидить на білій тканині і, ймовірно, вимазує її кров’ю зі свого одягу. Коли детектив знову підняла голову, то побачила, що Бонні вже інтубували. Її блуза була розірвана, бюстгалтер зрізаний. Дроти ЕКГ навхрест оперізували груди. Лише тиждень тому Ріццолі думала про цю жінку, як про ляльку Барбі, дурнувату й пластикову в тісній рожевій блузі та босоніжках на шпильках. Тепер вона саме й мала пластиковий вигляд — воскова плоть, жодного проблиску душі в очах. Детектив помітила в кількох футах від тіла одну з босоніжок Бонні й запитала себе — чи вона намагалася втекти у цьому неможливому взутті. Уявила собі, як вона безумно цокала коридором, лишаючи позаду червоний слід, воюючи зі шпильками. Навіть коли парамедики забрали Бонні, Ріццолі не могла відвести очей від цієї безглуздої босоніжки.

— Вона не виживе, — сказав Фрост.

— Знаю. — Ріццолі подивилася на нього. — У тебе на губах кров.

— Бачила б ти себе. Я б сказав, ми обидва добряче підставилися.

Детектив подумала про кров і всі ті жахи, які вона може нести в собі. ВІЛ. Гепатит.

— Вона наче була цілком здорова. — Це все, що вона могла сказати.

— І все одно, ти ж вагітна, і все таке.

То що, чорт забирай, вона тут робить, у крові мертвої жінки? «Мені б зараз сидіти вдома перед телевізором, — подумала вона, — піднявши розпухлі ноги. Таке життя не годиться для матері. Ні для кого не годиться».

Ріццолі спробувала підвестися з крісла. Фрост простягнув їй руку, і вперше вона прийняла її, дозволила підняти себе на ноги. «Іноді треба прийняти допомогу, — подумала вона. — Іноді слід визнати, що не можеш упоратися з усім сама». Її сорочка затверділа, на руках запеклися коричневі плями. Скоро приїдуть криміналісти, за ними — преса. Завжди ця клята преса.

Саме час привести себе до ладу і взятися до роботи.

Мора вийшла з автомобіля в спалахи камер, що дезорієнтували, та простягнуті мікрофони. Патрульне авто блимало синіми й білими вогнями, освітлюючи натовп свідків, котрі зібралися за периметром поліційної стрічки. Вона не вагалася, не давала ЗМІ жодного шансу налетіти на себе — швидко рушила до будинку, кивнула копу, який охороняв місце злочину.

Він збентежено кивнув їй у відповідь.

— Ем… доктор Костас уже тут…

— І я теж, — відповіла Мора, пірнувши під стрічку.

— Доктор Айлс?

— Він у будинку?

— Так, але…

Мора йшла далі, знаючи, що він її не зупинить. Її владний вигляд давав таке право доступу, яке мало хто з копів наважувався оскаржити. Перед дверима вона зупинилася, надягаючи рукавички та бахіли — необхідні модні аксесуари там, де йдеться про кров. Тоді ввійшла всередину, де криміналісти ледве зміряли її поглядом. Вони всі були знайомі, і не мали жодної причини оскаржити її присутність. Тож Мора безперешкодно зайшла з передпокою до вітальні, побачила закривавлений килим і розкидане медичне сміття, що лишила по собі команда парамедиків. Шприци, розірвані обгортки, криваві марлеві пов’язки. Тіла не було.

Вона рушила далі коридором, на стінах котрого жорстокість лишила свій слід. З одного боку — фонтан артеріальної крові. З іншого — краплі з леза переслідувача.

— Док? — З іншого боку коридору стояла Ріццолі.

— Чому ви не викликали мене? — запитала Мора.

— Цю справу взяв Костас.

— Це я вже почула.

— Ви не мусите тут бути.

— Треба було мені сказати, Джейн. Повідомити мені.

— Ви не будете цим займатися.

— Це стосується моєї сестри. Стосується мене.

— Саме тому ця справа не ваша. — Ріццолі рушила їй назустріч, дивилася незмигно. — Я не повинна вам цього розповідати. Ви знаєте.

— Я не прошуся бути судмедекспертом у ній. Я обурена, що мені не повідомили.

— Не мала змоги, ясно?

— Це така причина?

— Це правда, чорт забирай! — махнула Ріццолі на кров на стінах. — Маємо тут двох жертв. Я не обідала. Не вимила кров з волосся. Заради Бога, я навіть у туалет зайти часу не мала. — Вона відвернулася. — Мені є чим зайнятися, крім того, щоб пояснювати вам щось.

— Джейн.

— Ідіть додому, док. Дайте мені робити свою справу.

— Джейн! Мені дуже прикро. Не треба було всього цього говорити.

Ріццолі розвернулася до неї, і Мора побачила те, чого до цієї миті не помічала: порожні очі, понурі плечі. «Вона ледве на ногах стоїть».

— Мені теж прикро.

Детектив подивилася на криваву стіну.

— Ми от настільки його пропустили, — сказала, звівши вказівний та великий пальці. — Наша команда чатувала на вулиці, стежила за будинком. Не знаю, як він помітив їхнє авто, але проїхав точно повз них і повернувся із заднього двору. — Вона похитала головою. — Він якось дізнався. Знав, що ми його шукаємо. Тому Ван Ґейтс став для нього проблемою…

— Вона його попередила.

— Хто?

— Амальтея. Це мала бути вона. Дзвінок, лист — щось передане через охоронців. Вона захищає спільника.

— Гадаєте, вона достатньо свідома, щоб так учинити?

— Саме так. — Мора завагалася. — Я вчора їздила до неї.

— І коли збиралися мені про це розповісти?

— Вона знає секрети про мене, має відповіді.

— Та до неї голоси говорять, заради Бога.

— Ні, це не так. Я впевнена, що вона цілком нормальна і точно знає, що робить. Вона захищає спільника, Джейн. І ніколи не викаже його.