Тесс Герритсен – Двійник (страница 54)

— Я принесла заступи та щітки, — сказала Мора.

Єйтс випростався задихавшись і вибрався з ями.

— Гаразд. Можливо, зможете зняти землю зверху. Зробимо кілька знімків, перш ніж відкрити.

Мора з Ґері стрибнули до траншеї, вона відчула, як здригнулася панель під їхньою вагою. Спитала себе, що за жахіття лежать під брудними дошками. На думку спало страшне видіння: дерево раптом ламається, вони занурюються в гнилу плоть. Незважаючи на калатання серця, вона опустилася на коліна й почала змітати з панелі ґрунт.

— Дайте й мені щітку, — визвалася Ріццолі, теж збираючись спуститися до ями.

— Вам — ні, — відмовив їй Єйтс. — Ви краще зачекайте.

— Я не скалічена. Ненавиджу стояти осторонь.

Менський детектив стривожено засміявся.

— Ну а ми не хочемо побачити, як у вас тут почнуться пологи. І пояснювати це все вашому чоловікові я не хочу.

Мора сказала:

— Тут замало місця для маневрів, Джейн.

— Ну то давайте я переставлю прожектори. Щоб ви хоч бачили, що робите.

Ріццолі пересунула прожектор, і на ріг, з яким працювала Мора, раптом пролилося світло. Мора схилилася, змітаючи щіткою землю з дошок, і відкрила іржаві цятки.

— Бачу старі цвяхи, — сказала вона.

— У мене в авто є лом, — сказав Корсо. — Зараз принесу.

Мора й далі змітала землю, відкриваючи все нові цвяхи. У ямі було тісно, шия й плечі почали боліти. Вона випросталася. Почула поряд із собою клацання.

— Дивіться сюди, — сказав Ґері.

Мора розвернулася й побачила, що його заступ ковзнув дюймом зламаної труби.

— Схоже, вона проходить просто краєм панелі, — сказав він. Голими пальцями обережно ткнув у іржавий виступ, пробивши зверху земляну кірку. — Нащо вставляти трубу до…

Він замовк. Глянув на Мору.

— Це вентиляція, — мовила вона.

Ґері подивився на дошки під колінами. Тихо сказав:

— Що, збіса, там усередині?

— Вилазьте з ями, — сказав Піт. — Будемо знімати.

Єйтс простягнув руку, допомагаючи Морі, вона вилізла з траншеї, і від надто різкого руху їй запаморочилося в голові. Вона кліпнула, засліплена спалахами камери, сюрреалістичним світлом прожекторів і танцем тіней на стінах. Підійшла до сходів, присіла. Тільки тоді згадала, що сходинка під нею мала на собі примарні сліди крові.

— Гаразд, — мовив Піт. — Відкриваємо.

Корсо опустився на коліна біля ями, запустив кінчик лома під ріг кришки. Спробував підняти панель, іржаві цвяхи завищали.

— Не піддається, — завважила Ріццолі.

Корсо зупинився, витер рукавом обличчя. На чолі лишилася брудна пляма.

— Боже, завтра моя спина мені помститься.

Він ще раз підігнав лома під край панелі. Цього разу йому вдалося загнати його далі. Він глибоко вдихнув і всією вагою наліг на важіль.

Цвяхи з вищанням вирвалися на волю.

Корсо відкинув лома. Вони з Єйтсом потягнулися в яму, взялися за край кришки й підняли її. На мить усі замовкли. Дивилися в яму, яку повністю заливало світло прожекторів.

— Не розумію, — сказав Єйтс.

Усередині було порожньо.

Вони поверталися додому вночі трасою, що блищала від дощу. Двірники автомобіля Мори повільно, гіпнотично ходили затуманеним вікном.

— Стільки крові на кухні, — сказала Ріццолі. — Ви знаєте, що це значить. Амальтея вбивала раніше. Ніккі та Тереза Веллс — не перші її жертви.

— Джейн, вона не сама була в тому домі. Там жив ще й її кузен, Елайджа. То міг бути він.

— Їй було дев’ятнадцять, коли зникли Седлери. Вона мусила знати, що відбувається в неї на кухні.

— Це не значить, що саме вона це робила.

Ріццолі глянула на неї.

— Ви вірите в теорію О’Доннел? Про Звіра?

— Амальтея шизофренічка. Скажіть, як людина із таким безладом у голові могла вбити двох жінок, а тоді прийняти дуже логічне рішення спалити тіла, знищуючи докази?

— Не так уже й добре вона замела сліди. Її спіймали, згадуєте?

— Поліції Вірджинії пощастило. Її спіймали під час звичної зупинки автомобіля — це не блискуча детективна робота. — Мора дивилася на туман, що кучерями повз порожньою трасою. — Вона не сама вбила тих жінок. Хтось мусив їй допомагати, хтось залишив відбитки пальців у її автівці. Хтось, хто був із нею від самого початку.

— Її кузен?

— Елайджі було всього лиш чотирнадцять, коли він закопав живцем ту дівчину. Що за хлопець таке зробить? Що за чоловік із нього виросте?

— І уявляти не хочу.

— Гадаю, ми обидві це знаємо, — сказала Мора. — Ми обидві бачили ту кров на кухні.

«Лексус» із гудінням котився дорогою. Дощ ущух, але повітря все одно парувало, туманом піднімаючись над лобовим склом.

— Якщо вони справді вбили Седлерів, тоді цікаво… — Ріццолі подивилася на Мору. — Що вони зробили з немовлям Карен Седлер?

Мора не відповіла. Вона не зводила очей із шосе, усе їхала вперед. Ніяких об’їздів, ніяких побічних шляхів. «Просто їдь собі далі».

— Розумієте, куди я веду? — сказала Ріццолі. — Сорок п’ять років тому кузени Ленк убили вагітну жінку. Рештки дитини зникли. П’ять років потому Амальтея Ленк приходить до офісу Ван Ґейтса в Бостоні, аби продати двох новонароджених дочок.

Пальці Мори заніміли на кермі.

— Що, як діти були не її? — сказала детектив. — Що, як Амальтея насправді вам не мати?

23

Метті Первіс сиділа в темряві й думала про те, скільки часу потрібно людині, щоб померти з голоду. Їжа в неї закінчувалася надто швидко. У пакеті лишилося тільки шість шоколадок, півпачки крекерів і кілька шматочків в’яленої яловичини. «Треба береги її, — подумала вона. — Треба, щоб вистачило…»

«Для чого? Щоб померти від спраги?»

Вона відкусила дорогоцінний шматок шоколадки й мало не піддалася спокусі відкусити ще раз, але змогла втриматися силою волі. Акуратно загорнула батончик, лишивши на потім. «Якщо все буде дуже погано, мені завжди лишається папір, — подумала вона. — Папір же їстівний? Його роблять із дерева, а голодні олені об’їдають із дерев кору, отже, він мусить мати якусь поживну цінність. Так, збирай папір, не брудни його». Метті неохоче кинула недоїдену шоколадку до пакета. Заплющила очі, подумала про гамбургери, смажену курятину і всі ті заборонені наїдки, у яких відмовляла собі після того, як Двейн сказав, що вагітні жінки йому схожі на корів. Тобто вона нагадувала йому корову. Два тижні після того вона не їла нічого, крім салатів, поки одного дня не відчула таке запаморочення, що всілася на підлогу просто посеред супермаркету. Двейн розчервонівся, поки навколо них збиралися стривожені жінки, без упину питаючи, чи все добре з його дружиною. Він відмахувався від них, а сам сичав на Метті, щоб вона скоріше вставала. Він завжди казав, що імідж — це все, і от стоїть Містер «БМВ», а його дружина-корова в легінсах для вагітних розвалилася на підлозі. «Так, Двейне, я корова. Велика прекрасна корова, яка носить твоє дитя. То прийди і врятуй нас, чорт забирай. Урятуй нас, урятуй».

Над головою зарипіли кроки. Метті підняла очі, поки наближався її викрадач. Вона вже навчилася впізнавати його ходу — легку й обережну, як у кота на полюванні. Щоразу, як він приходив, вона благала відпустити її. Щоразу він просто йшов геть, лишаючи її в ящику. Тепер у неї закінчувалася їжа та й вода теж.

— Жіночко.

Вона не відповіла. «Хай сумнівається, — подумала вона. — Почне переживати, чи зі мною все гаразд, і муситиме відкрити ящика. Я потрібна йому жива, або ж він не отримає свого дорогоцінного викупу».

— Поговоріть зі мною, жіночко.

Метті мовчала. «Усе решта не спрацювало. Може, це його налякає. Може, він випустить мене».

Удар по землі.