Тесс Герритсен – Двійник (страница 53)

— Ви сказали, що вона побачила на дорозі табличку «продається» й зателефонувала до вас.

Нарешті кивок головою.

— Ні сіло, ні впало.

— Що вона вам сказала?

— Хотіла більше дізнатися про дім. Хто тут жив, хто був власником до мене. Сказала, що шукає нерухомість у цих краях.

— Ви розповіли їй про родину Ленк?

Міс Клозен заціпеніла.

— Ви про них знаєте?

— Я знаю, що вони раніше володіли будинком. Батько й син. І племінниця чоловіка, дівчина на ім’я Амальтея. Моя сестра теж про них розпитувала?

Жінка глибоко вдихнула.

— Їй було цікаво, це зрозуміло. Якщо думаєш купити будинок, хочеш знати, хто його збудував, хто в ньому жив. — Вона подивилася на Мору. — Річ у них, так? У Ленках?

— Ви виросли в цьому містечку?

— Так.

— То ви маєте знати цю родину.

Міс Клозен відповіла не відразу. Натомість підвелася, зняла дощовик. Спроквола повісила його на гачок біля дверей кухні.

— Він був моїм однокласником, — сказала вона, стоячи до Мори спиною.

— Хто?

— Елайджа Ленк. Я не дуже добре знала його кузину Амальтею, вона була зовсім мала, на п’ять років молодша за нас. Але ми всі знали Елайджу.

Її голос стишився мало не до шепоту, наче вона не наважувалася назвати його ім’я вголос.

— Ви добре його знали?

— Наскільки це було потрібно.

— Не схоже, щоб він вам дуже подобався.

Міс Клозен розвернулася, подивилася на неї.

— Важко любити людей, котрі тебе до біса лякають.

Крізь двері у підвалі було чути гупання лопати об землю. Там розкопували таємниці будинку. Будинку, який навіть через стільки років лишався мовчазним свідком чогось страшного.

— Містечко було зовсім маленьке, докторе Айлс. Не те, що зараз, коли люди приїздять, купують собі дачі. Тоді тут жили тільки місцеві — так усіх знаєш. Де хороша родина, а від кого краще триматися подалі. Я зрозуміла це про Елайджу, коли мені було чотирнадцять. Він був одним із хлопців, до яких краще навіть не наближатися.

Жінка підійшла до столу, опустилася на стілець, наче була вкрай виснажена. Не зводила очей із пластикової стільниці, немов шукала своє відображення в калюжі. Відображення чотирнадцятирічної дівчини, яка страшилася хлопця, що мешкав на цій горі.

Мора чекала, дивлячись на схилену голову із жорстким сивим їжачком волосся.

— Чому він вас лякав?

— Не тільки мене. Ми всі боялися Елайджі. Після…

— Після чого?

Міс Клозен підняла очі.

— Після того, як він поховав ту дівчину живцем.

У тиші, що запала після цих слів, Мора чула голоси чоловіків, поки вони все глибше закопувалися в підвальну підлогу. Вона відчувала, як серце б’ється об ребра. «Боже мій, що ж вони там знайдуть?»

— Вона була новенька, — сказала міс Клозен. — Еліс Роуз. Інші дівчата сідали за нею і кепкували з неї, жартували. Про Еліс можна було казати що завгодно, будь-які жорстокі речі — безкарно, бо вона не чула. Не знала, що ми з неї глузували. Знаю, то було жорстоко, але так уже діти поводяться, коли їм чотирнадцять. Перш ніж навчаться ставити себе на місце іншого. Перш ніж відчують це самі.

Вона зітхнула — шкодування за гріхами дитинства, за наукою, отриманою надто пізно.

— Що з Еліс сталося?

— Елайджа сказав, що то був жарт, що він збирався за кілька годин її витягнути. Але уявіть собі, як це — опинитися в полоні у ямі? Коли ходиш під себе від страху? І ніхто не чує твоїх криків. Ніхто не знає, де ти, окрім того хлопця, який тебе туди кинув.

Мора чекала мовчки й боялася почути, чим закінчилася історія.

Міс Клозен побачила в її очах цей острах і похитала головою.

— О, Еліс не померла. Її врятував пес — знав, куди вона пішла. Усе гавкав і гавкав, дурна голова, але ж привів до неї людей.

— То вона вижила.

Жінка кивнула.

— Її знайшли пізніше, увечері. Вона просиділа в тій ямі вже кілька годин. Коли її дістали, ледве говорила. Наче зомбі. За кілька тижнів її родина поїхала з міста. Не знаю, куди саме.

— Що було з Елайджею?

Вона знизала плечима.

— А ви як думаєте? Він усе наполягав, що то був жарт. Як от те, що всі ми, решта дітлахів, чинили з Еліс щодня у школі. І це правда, ми всі її мучили. Усі робили її життя нестерпним. Але Елайджа підняв усе це на новий рівень.

— Його не покарали?

— У чотирнадцять отримуєш другий шанс. Особливо коли потрібен удома. Коли твій тато по півдня п’яний, а з тобою живе дев’ятирічна кузина.

— Амальтея, — тихо сказала Мора. Міс Клозен кивнула. — Уявляєте, як дівчинці велося в тому домі. Росла в родині звірів.

«Звірів».

У повітрі раптом відчулася електрика. У Мори змерзли руки. Вона згадала марення Амальтеї. «Йди геть, поки він тебе не побачив».

А ще — подумала про подряпини на своїй автівці. «Знак Звіра».

Двері підвалу з рипінням відчинилися, злякавши Мору. Вона розвернулася й побачила там Ріццолі.

— Вони щось знайшли, — мовила детектив.

— Що саме?

— Дерево. Якась панель, на глибині двох футів. Зараз намагаються її розчистити. — Вона вказала на ящик із заступами. — Нам це потрібно.

Мора знесла ящик униз сходами. Побачила, що перекопана земля вже йде усім периметром траншеї, футів у шість завдовшки.

Саме розмір труни.

Детектив Корсо, який тримав у руках лопату, глянув на Мору.

— Схоже, панель товста. Але послухайте. — Він грюкнув лопатою об дерево. — Вона не суцільна. Під нею є повітря.

— Може, підмінити тебе? — запитав Єйтс.

— Так, бо спина скоро відмовить.

Корсо передав йому лопату. Єйтс стрибнув до траншеї, гупнув об дерево. Порожній звук. Він узявся відгрібати ґрунт із похмурою заповзятістю, викидаючи його на купу, що дуже швидко росла. Усі мовчали, а панель усе більше відкривалася. Два прожектори лили різке світло через траншею, тінь Єйтса витанцьовувала на стінах, наче маріонетка. Інші дивилися мовчки, наче розкрадачі могил, нетерпляче чекаючи на перший погляд у гробницю.

— Я тут один край розчистив, — мовив, важко дихаючи, Єйтс і шкрябнув лопатою по дереву. — Тут є щось схоже на грати, я вже трохи їх пом’яв. Не хочу пошкодити дерево.