Тесс Герритсен – Двійник (страница 23)
— Але ж намагалися?
— Намагався.
— Ви знали, що вона живе в Мені? — запитав Фрост.
Пауза. Доктор помовчав, насупившись.
— Де саме в Мені?
— У містечку під назвою Фокс Гарбор.
— Ні, цього я не знав. Припускав, що вона десь у Бостоні.
— Докторе Кассель, — мовила Ріццолі. — Де ви були ввечері минулого четверга?
— Тут, удома.
— Усю ніч?
— Від п’ятої вечора. Збирався в подорож.
— Хтось може підтвердити, що ви були тут?
— Ні. Пол узяв вихідний. Визнаю, алібі в мене немає. Тут був тільки я, наодинці з моїм роялем. — Він ударив по клавішах, видобувши з них дисонансний акорд. — Вилетів наступного ранку. Якщо хочете перевірити — «Нортвест Ейрлайнз».
— Перевіримо.
— Квитки було зарезервовано ще шість тижнів тому. Я вже розпланував усі зустрічі.
— Ваш асистент так нам і сказав.
— Невже? Бо так воно й було.
— У вас є зброя? — запитала Ріццолі.
Кассель завмер, уп’явся в неї темними очима.
— Ви справді думаєте, що це зробив я?
— Можете відповісти на запитання?
— Ні, у мене немає зброї. Ані пістолета, ані рушниці, ані пугача. І я її не вбивав. Я не робив і
— Ви кажете, що вона брехала поліції?
— Я кажу, що вона перебільшувала.
— Ми бачили її знімок, зроблений у швидкій тієї ночі, коли ви наставили їй синців. Тут вона теж перебільшила?
Чоловік опустив очі, наче йому було несила витримати її звинувачувальний погляд.
— Ні, — тихо мовив він. — Я не заперечую, що вдарив її. Шкодую про це, але не заперечую.
— Як щодо того, що ви постійно проїжджали повз її будинок? Найняли приватного детектива, щоб стежити за нею? З’являлися на порозі й вимагали розмови?
— Вона не відповідала на мої дзвінки. Що мені було робити?
— Може, зрозуміти натяк?
— Я не сидітиму й не чекатиму, поки щось станеться, детективе. І ніколи так не робив. Саме тому я маю цей будинок з таким виглядом. Якщо я справді чогось хочу, я тяжко працюю, щоб це здобути. А тоді міцно за це тримаюся. Я не збирався так просто відпускати її зі свого життя.
— Чим насправді для вас була Анна? Черговим надбанням?
— Не надбанням. — Кассель зустрів її погляд відверто повними болю очима. — Анна Леоні була коханням усього мого життя.
Така відповідь заскочила Ріццолі, так щиро прозвучали ці прості неголосні слова.
— Я так розумію, ви три роки були разом, — сказала вона. Кассель кивнув.
— Вона була мікробіологом, працювала в моєму дослідному відділі. Так ми з нею познайомилися. Одного разу вона прийшла на засідання ради, щоб розповісти нам про дослідження у сфері антибіотиків. Я тільки глянув на неї й подумав: «Вона — моя єдина». Ви знаєте, як це: так сильно кохати когось, а тоді спостерігати, як ця людина йде від вас?
— Чому вона пішла?
— Не знаю.
— Ну хоч здогадуватися маєте.
— Ні. Подивіться, що вона мала тут! Цей будинок, усе, чого хотіла. Я наче не огидний, будь-яка жінка була б рада бути зі мною.
— Аж поки ви не почали б її лупцювати.
Тиша.
— І часто це траплялося, докторе Кассель?
Він зітхнув.
— У мене стресова робота…
— Так ви це пояснюєте? Ви побили свою дівчину, бо в офісі був важкий день?
Кассель не відповів, натомість знову потягнувся до склянки. «І це, безсумнівно, теж частина проблеми, — подумала Ріццолі. — Візьміть бізнесмена-трудоголіка, додайте побільше алкоголю — і матимете жінку з підбитим оком».
Склянка опинилася на місці.
— Я тільки хотів, щоб вона повернулася додому.
— І збиралися переконати, підсовуючи під двері погрози?
— Я цього не робив.
— Вона не раз подавала до поліції скарги.
— Не було цього.
— Детектив Баллард каже, що було.
Кассель пирхнув.
— Цей йолоп вірив у все, що вона йому казала. Любить він грати у сера Галахада[10], так відчуває себе значущим. Ви знали, що він якось припхався сюди й сказав, що, якщо я ще хоч раз її торкнуся, він мене відлупцює? Як на мене, то було жалюгідно.
— Вона сказала, що ви потрощили віконниці її будинку.
— Я цього не робив.
— Хочете сказати, вона сама це зробила?
— Кажу тільки, що це не я.
— Ви подряпали її авто?
— Що?
— Ви лишили сліди на дверцятах її автівки?
— Це щось новеньке. І коли це начебто сталося?
— А мертва канарка в поштовій скриньці?