Тесс Герритсен – Двійник (страница 12)

— Ще не скоро.

— Знаєш, а народ тут ставки робить. На стать дитини.

— Знущаєшся.

— Здається, уже сімдесят баксів на дівчинку, сорок баксів на хлопчика.

Ванн загиготів.

— І двадцять баксів ставлять на «інше».

Зайшовши до квартири, Ріццолі відчула, як маля штовхнуло її ногою. «Та заспокойся вже, малечо, — подумала вона. — Ти й так увесь день робиш із мене підвісну грушу, тепер ще й уночі будеш?». Вона не знала, чи в її животі хлопчик, чи дівчинка, чи справді інше. Знала лише, що це дитя дуже хоче народитися.

«Тільки припини пробивати собі шлях назовні, гаразд?»

Детектив жбурнула сумочку й ключі на кухонний стіл, скинула черевики біля дверей, повісила блейзер на стілець. Два дні тому її чоловік Гебріел поїхав до Монтани разом з командою ФБР розслідувати справу воєнізованих складів зброї. Тепер їхня квартира знову поверталась до того ж стану затишної анархії, який панував тут до їхнього одруження. До того, як Гебріел переїхав до неї і встановив якусь подобу дисципліни. Нехай колишній морпіх наводить порядки, розставляючи каструлі й пательні за розміром.

У спальні Джейн глянула на своє відображення в дзеркалі. Ледве впізнала себе — круглощока, з вигнутою спиною, черево кулею стирчить над легінсами для вагітних. «Коли я зникла? — подумала вона. — Чи я досі тут, схована десь у цьому спотвореному тілі?». Вона роздивлялася чуже відображення, згадуючи, яким пласким колись був її живіт. Її не тішило те, як надулося обличчя, як щоки розцвіли дитячим рум’янцем. Гебріел називав це сяйвом вагітності, намагаючись переконати дружину, що вона не схожа на лискучу самицю кита. «Та жінка — не я, — подумала вона. — Це не коп, який вибиває двері та арештовує злочинців».

Ріццолі впала на ліжко горілиць і розкинула руки на матраці, наче птаха в польоті. Простирадла зберігали запах Гебріела. «Мені тебе бракує». Не таким мав бути їхній шлюб. Дві кар’єри, двоє трудоголіків. Гебріел у дорозі, вона — сама в цій квартирі. Але ж детектив від початку знала, що буде непросто. Що буде чимало таких вечорів, коли його або ж її робота триматиме їх далеко одне від одного. Вона подумала, чи не зателефонувати йому знову, але вони вже двічі говорили зранку, а вона й так чималу частину своєї заробітної платні витрачала на телефон.

Та й до дідька з цим.

Джейн перекотилася на бік, зіштовхнула себе з ліжка і вже потяглася до телефону, що лежав на столику поряд, як він раптово задзвонив. Налякана, вона подивилася, хто б це міг бути. Номер незнайомий — не Гебріел.

Вона відповіла.

— Алло?

— Детектив Ріццолі? — спитав чоловічий голос.

— Так, це я.

— Вибачте за пізній дзвінок. Я тільки ввечері приїхав до міста і…

— Перепрошую, хто це?

— Детектив Баллард, поліція Ньютона. Я так розумію, що ви — головний слідчий у справі про вчорашню стрілянину в Бруклайні. З жертвою на ім’я Анна Джессоп.

— Так, я.

— Минулого року в мене була справа, стосувалася жінки на ім’я Анна Джессоп. Не знаю, чи це та сама людина, але…

— Ви сказали, що ви з поліції Ньютона?

— Так.

— Ви змогли б упізнати міс Джессоп? Якби побачили тіло?

Мовчання.

— Здається, я мушу. Мушу переконатися, що це вона.

— І якщо це так?

— Тоді я знаю, хто її вбив.

Ще до того, як детектив Рік Баллард дістав посвідчення особи, можна було здогадатися, що він коп. Коли Ріццолі ввійшла до холу управління судово-медичної експертизи, він негайно підвівся, наче хотів стати струнко. Очі дивилися відверто, кришталево-блакитні, каштанове волосся консервативно коротко підстрижене, сорочка випрасувана по-військовому охайно. Була в ньому та ж спокійна схильність до командування, що й у Гебріела, та сама твердість у погляді, яка наче говорила: «У важку хвилину можеш на мене розраховувати». Від цього на мить промайнуло бажання знову бути стрункою та привабливою. Вони потиснули руки одне одному, Ріццолі подивилася на його посвідчення, відчуваючи, що він вивчає її обличчя.

«Точно коп».

— Ви готові до цього? — запитала його вона. Баллард кивнув, і вона перевела погляд на секретарку. — Доктор Брістол унизу?

— Він зараз закінчує аутопсію. Сказав, що зустріне вас там.

Вони спустилися ліфтом до підвалу й увійшли до передпокою моргу, де в шафках зберігалися запаси бахил, масок та паперових чепчиків. У велике вікно вони бачили залу для розтинів, де доктор Брістол із Йошимою працювали з сухорлявим сивим чоловіком. Брістол помітив їх крізь скло й привітно помахав рукою.

— Ще десять хвилин! — гукнув він.

— Ми зачекаємо, — кивнула Ріццолі.

Брістол саме надрізав скальп. Тепер відтягував його вперед над кісткою, спотворюючи обличчя.

— Ненавиджу цю частину, — сказала детектив. — Коли вони псують обличчя. Решту ще можна витримати.

Баллард не сказав ані слова. Джейн глянула на нього й побачила, що його спина скам’яніла, а на обличчі заціпенів похмуро мужній вираз. Відколи він не був детективом відділу вбивств, певно, йому не часто випадало відвідати морг, і процедура, яка нині відбувалася за вікном, мала видаватися йому жахливою. Ріццолі згадала свої перші відвідини моргу, коли вона була кадетом поліції — вони прийшли групою з академії, і вона була єдиною жінкою з шістьох м’язистих кадетів, котрі височіли над нею, мов вежі. Усі чекали, що дівчина виявиться найбільш делікатною, що це вона відвертатиметься під час розтину. Але Ріццолі зайняла місце в центрі, попереду, і за всю процедуру жодного разу не здригнулася. Та один з хлопців, найдужіший із них, зблід і впав на найближчий стілець. Цікаво, чи з Баллардом буде так само. Його шкіра під флуоресцентними лампами стала хворобливо блідою.

У кімнаті для аутопсії Йошима почав розпилювати череп. Схоже, дзижчання пилки об кістку було для Балларда занадто нестерпним. Він відвернувся, натомість зосередив погляд на ящиках рукавичок різних розмірів, вишикуваних на полиці. Ріццолі було трохи його шкода. Такому сильному хлопцеві, як Баллард, мало здатися принизливим показати дівчині-копу, що в нього вгинаються коліна.

Вона підштовхнула до нього стілець, узяла один собі. Зітхнула, сідаючи.

— Мені нині не вдається довго втриматися на ногах.

Коп теж сів і, здавалося, з полегшенням звернув увагу на щось інше, окрім завивання пилки.

— Це ваш перший? — запитав він, указуючи на її живіт.

— Ага.

— Хлопчик чи дівчинка?

— Не знаю. Ми будемо однаково раді.

— Я теж так подумав, коли моя дочка народилася. По десять пальців на руках і на ногах — і цього достатньо…

Він замовк, ковтнув слину, а пилка продовжувала завивати.

— І скільки зараз вашій дочці? — запитала Ріццолі, відвертаючи його увагу.

— О, чотирнадцять, а так наче тридцять. Нам із нею не до сміху.

— Складний вік для дівчат.

— Бачите, скільки в мене сивини?

Ріццолі засміялася.

— Моя мама так робила. Показувала собі на голову й казала: «Оця сивина — твоя робота». Мушу визнати, я в чотирнадцять років була не найприємнішою людиною. Це все вік.

— Ну, у нас теж не все добре. Ми з дружиною минулого року розійшлися, і Кейті смикає в різних напрямках. Двоє батьків, які працюють, два будинки.

— Це, певно, важко для дитини.

Завивання кісткової пилки милосердно припинилося. Ріццолі бачила у вікно, як Йошима зняв верхівку черепа. Бачила, як Брістол вивільнив звідти мозок, обережно обома руками дістав із черепа. Баллард у вікно не дивився, зосередився на Ріццолі.

— Це важко, так? — сказав він.

— Що саме?

— Працювати копом. У вашому стані.

— Принаймні зараз ніхто не чекає, що я вибиватиму двері.

— Моя дружина була новобранцем, коли завагітніла.

— У поліції Ньютона?

— У Бостоні. Її хотіли зняти з патрулювання. Вона сказала, що вагітність — її перевага. Так порушники поводяться ввічливіше.