Тесс Герритсен – Асистент (страница 55)

Доктор Цукер відкрив теку з документами.

— Переходимо до іншого нашого вбивці, Домінанта. Його ритуал є майже дзеркальним відображенням Гойтового. Однак він не боїться жінок. І чоловіків також. Він узагалі схильний нападати на жінок, які живуть із партнерами-чоловіками. І йдеться не про додаткову перешкоду, що становить чоловік чи хлопець, який випадково опинився поруч, — ні. Здається, Домінант сам прагне, щоб чоловік був там — і готується до зустрічі з ним. Електрошокер і скотч, щоб знерухомити чоловіка. Потім цю жертву саджають так, щоб змусити дивитися на подальші події. Найпрактичнішим було б одразу вбити чоловіка, але Домінант чинить інакше. Він ловить кайф від того, що має глядачів. Від того, що інший чоловік бачить, як він оволодіває його власністю.

— А Воррен Гойт ловить кайф від споглядання, — сказала Ріццолі.

— Саме так, — кивнув Цукер. — Один убивця полюбляє діяти, а інший — споглядати. Чудовий приклад мутуалізму. Ці двоє чоловіків — природжені партнери. Їхні прагнення взаємодоповнюються. Разом вони діють ефективніше. Вони можуть краще контролювати свою здобич і об’єднувати навички. Ще коли Гойт був у в’язниці, Домінант наслідував його техніку. Він запозичив деякі елементи його «підпису».

Ріццолі звернула увагу на цю деталь раніше за всіх присутніх, але тепер про її внесок ніхто не згадав. Можливо, всі просто забули. Але сама вона пам’ятала.

— Ми знаємо, що Гойт отримав багато листів від громадськості. Навіть сидячи у в’язниці, він спромігся завербувати послідовника. Він його виховав. Можливо, навіть сам натренував.

— Асистент, — промовила Ріццолі.

— Ви підібрали цікаве слово, — сказав Цукер, поглянувши на неї. — Асистент — це людина, яка допомагає майстрові і набирається досвіду під його орудою. У нашому разі йдеться про досвід полювання.

— Але хто з них асистент? — запитав Дін.

Ці слова вивели Ріццолі з рівноваги. Протягом минулого року Воррен Гойт уособлював для неї все зло світу. З-поміж усіх монстрів-хижаків ніхто не міг до нього дорівнятися. А тепер Дін заговорив про те, чого їй уявляти не хотілося: що Хірург міг виявитися просто прислужником когось набагато страшнішого.

— Хоч би якими були їхні стосунки, разом вони працюють набагато ефективніше, аніж поодинці. І тепер, оскільки це команда, сценарій їхніх дій може змінитися.

— Яким чином? — запитав Сліпер.

— Раніше Домінант нападав на подружжя. Чоловік — це його глядач, якому потрібно показати зґвалтування. Він хоче, щоб інший бачив наругу над своєю власністю.

— А тепер у нього є партнер, — сказала Ріццолі. — Чоловік, який буде споглядати. Який хоче споглядати.

— Гойт може взяти на себе ключову роль у фантазіях Домінанта, — кивнув Цукер. — Глядач. Публіка.

— А це означає, що наступного разу він може напасти не на подружжя, — сказала вона. — Він може вибрати…

Ріццолі урвала, не бажаючи закінчувати речення.

Але Цукер чекав на її слова. На відповідь, яку мав і сам. Він сидів, схиливши голову, з моторошною уважністю споглядаючи за нею своїми світлими очима.

— Вони виберуть жінку, яка мешкає сама, — сказав Дін.

— Її легко приборкати і тримати під контролем, — кивнув Цукер. — І не треба перейматися ніякими чоловіками. Увагу можна цілком зосередити на жінці.

«Мій автомобіль. Мій будинок. Я».

Ріццолі приїхала на паркінг лікарні «Пілґрім» і заглушила двигун. Вона трохи посиділа в машині, не виходячи і не відмикаючи дверцят, роззираючись навколо. Вона була копом і сприймала себе як воїна і мисливця. Ніколи їй не спадало на думку, що вона може стати здобиччю. Але тепер піймала себе на тому, що поводиться як здобич, сторожко озираючись, мов кролик, який готується полишити свою безпечну нірку. Вона завжди чинила безстрашно, а тепер опустилася до того, щоб нервово позирати навколо з віконця автівки. Вона вибивала двері і була у перших рядах копів, які вривалися до будинку підозрюваного. Тепер, поглянувши на себе у дзеркало заднього виду, вона побачила сіре обличчя і безумні очі. І ледве впізнала цю людину. Не переможниця, а жертва. Ріццолі зневажала цю жінку.

Вона рвонула дверцята і вийшла. Стала, підвівши голову. Важкий пістолет, зручно вмощений у кобурі біля стегна, заспокоїв її. Нехай падлюки приходять, вона готова.

Із паркінгу піднялася на ліфті, розправивши плечі, глушачи страх гордістю. Вийшовши, побачила людей. Тепер пістолет здавався зайвим і навіть недолугим. Вона осмикнула піджак, щоб сховати кобуру, і увійшла до іншого ліфта разом із трійцею юних студентів-медиків, у яких із кишень визирали стетоскопи. Молодь хизувалася недавно вивченим професійним жаргоном, не звертаючи анінайменшої уваги на втомлену жінку, яка стояла поруч. А в неї під одягом ховався пістолет.

У відділенні інтенсивної терапії пройшла повз стіл чергового і попрямувала до палати номер п’ять. Біля скляного вікна Ріццолі зупинилася, вдивляючись усередину.

В палаті Корсака лежала якась жінка.

— Вибачте, мем, відвідувачі мають реєструватися, — сказала медсестра.

— Де він? — озирнулася на неї Ріццолі.

— Хто?

— Вінс Корсак. Він був на тому ліжку.

— Вибачте, я вийшла на чергування лише о третій…

— Ви мали зателефонувати мені!

Її схвильований голос встиг привернути увагу іншої медсестри. Вона швидко втрутилася, звертаючись до Ріццолі заспокійливим тоном людини, яка звикла говорити із убитими горем родичами.

— Містера Корсака екстубували сьогодні вранці, мем.

— Що?

— У нього в горлі була трубка, яка допомагала дихати. Сьогодні ми її вийняли. Він почувається добре, і ми перевели його до іншого відділення, поверхом нижче. Знаєте, мем, дружині містера Корсака ми зателефонували, — додала вона, захищаючись.

Ріццолі подумала про Діану Корсак з її порожніми очима. Цікаво, чи вона хоча б запам’ятала, що їй телефонували? Може, сказані їй слова просто впали, як монети в темний колодязь.

По дорозі до палати Корсака вона вже заспокоїлась і відновила контроль над собою. Тихенько зазирнувши за двері, побачила, що він не спить, а лежить і дивиться в стелю. Під простирадлами випинався великий живіт. Руки лежали по боках абсолютно непорушно, ніби він боявся поворухнути ними в плетиві дротів і трубок.

— Привіт, — тихо мовила вона.

— Привіт, — прохрипів він, поглянувши на неї.

— Можна?

Замість відповіді він поплескав рукою по ліжку, запрошуючи її увійти і лишитися.

Вона поставила біля ліжка стілець і сіла. Він знову підвів погляд. Виявилося, що він дивиться не на стелю, як вона подумала була, а на кардіомонітор у кутку палати. Там блимала кардіограма.

— Це моє серце, — сказав Корсак.

Після трубки він говорив хрипко і ледь чутно.

— Здається, з ним усе гаразд, — озвалася Ріццолі.

— Ага.

Він замовк, не відводячи погляду від монітора.

Ріццолі побачила на столику біля ліжка букет квітів, який надіслала йому. Інших квітів не було. Невже нікому більше не захотілося його порадувати? Навіть його дружині?

— Вчора я бачила Діану, — сказала вона.

Він глянув на неї і одразу ж відвів погляд, але Ріццолі встигла помітити розгубленість у його очах.

— Мабуть, вона не сказала вам.

— Вона сьогодні не заходила, — знизав плечима він.

— О, мабуть, пізніше зайде.

— Хрін її зна.

Ця відповідь заскочила Ріццолі зненацька. Можливо, він і сам здивувався — в нього почервоніло обличчя.

— Я не повинен був цього казати.

— Можете казати мені що завгодно.

Він знову поглянув на монітор і зітхнув.

— Що ж, тоді скажу. Паскудство…

— Що саме?

— Та все. От живе людина і робить усе, що має робити. Дає малій усе, чого та забажає. Ніколи не бере хабарів, жодного разу за все життя. Аж тут — бац! — і мені вже п’ятдесят чотири. І мене підставляє власний моторчик. І я валяюся в нокауті й думаю: «Навіщо воно все було?» Я чиню правильно, але врешті-решт у мене донька-невдаха. Коли їй потрібні гроші, вона завжди телефонує татові, хоча давно вже доросла. А ще в мене є задурманена дружина, яка запихає в себе все, що може купити в аптеці. Вона має Принца Валіума — куди мені до нього! Я для неї ніхто. Я просто даю їй дах над головою і оплачую всі ті бісові рецепти.

Корсак гірко розсміявся.

— Чому ви не розлучилися?

— А ким би я тоді став?