Тесс Герритсен – Асистент (страница 30)
Джейн взяла слухавку.
— Привіт, Френкі.
— Джейн, якого хріна? — огризнувся брат.
— Прошу?
— Ти знаєш, про що я.
Вона одразу ж вийшла з вітальні в кухню й зачинала за собою двері.
— Я попросив тебе про
— Ти про подарунок?
— Я телефоную привітати її з днем народження, а вона визвіряється.
— А ти на що очікував?
— Думаєш, ти така крута, що підставила мене?
— Ти сам себе підставив. Але, здається, знову викрутився.
— І тебе це бісить?
— Мені взагалі-то все одно, Френкі. Це ваші з мамою справи.
— Так, але ти завжди нишпориш у мене за спиною і все робиш, щоб спаскудити наші стосунки. Ти навіть не підписала свій довбаний подарунок моїм довбаним іменем!
— Мій подарунок давно вже доставили.
— І тобі було дуже важко просто піти й купити якусь дрібничку типу від мене?
— Так, дуже важко. Я живу не для того, щоб твій зад підтирати. Я працюю по вісімнадцять годин на добу.
— А, звісно. Я весь час лише це від тебе й чую. «Я така біднесенька і малесенька, так багато працюю, сплю лише п’ятнадцять хвилиночок темної ніченьки…»
— Крім того, ти мені ще за минулий подарунок не заплатив.
— Та заплатив я.
— Ні. А мене й досі тіпає, коли мама говорить про «
— То це все через гроші?
У неї на поясі завібрував пейджер. Вона глянула на визначник номера.
— Чхати мені на гроші. Це через твою поведінку. Ти навіть не докладаєш зусиль, щоб викручуватися, але тобі це все одно вдається.
— Знову граєш у гру «я малесенький біднесенький шматочок лайна»?
— Френкі, бувай.
— Передай мені маму.
— Спочатку я маю відповісти на пейджер. Передзвони за хвилину.
— Та що ти собі думаєш?! Чого я маю знову платити за…
Ріццолі повісила слухавку. Трохи почекала, щоб заспокоїтися, а тоді набрала номер, який висвітився на визначнику пейджера.
Відповів Даррен Кроу.
Вона не мала настрою розмовляти зі ще одним неприємним типом, тому сказала різко:
— Ріццолі. Ви надсилали мені повідомлення на пейджер.
— Господи! Вам би піґулочок якихось від ПМС. От «Мідол», наприклад…
— Що ви хотіли?
— Ми зі Сліпером у Бікон-Гіллі. Прибули десь півгодини тому.
Ріццолі почула сміх із маминої вітальні й озирнулася на зачинені двері кухні. Уявила собі, яка буде сцена, якщо вона піде з цього дня народження.
— Вам точно буде цікаво, — сказав Кроу.
— Чому?
— Побачите, коли приїдете. Записуйте адресу.
10
Стоячи на ґанку, Ріццолі вловила запах смерті, який долинав крізь прочинені двері. Їй не хотілося заходити всередину. Вона й так знала, що на неї там чекає, і воліла б постояти кілька секунд, щоб підготуватися до випробування, але двері їй відчинив Даррен Кроу. Тепер він дивився на неї. Нічого не залишалося, окрім як узяти рукавички й бахіли і почати роботу.
— Фрост уже приїхав? — запитала вона, натягуючи рукавички.
— Хвилин двадцять тому. Він уже всередині.
— Я б раніше була тут, але довелося їхати аж із містечка Рів’єр.
— А що там?
— Святкували мамин день народження.
— Судячи з вашого голосу, там просто
— І не питайте.
Натягнувши бахіли, вона підвелася. Тепер її обличчя набуло ділового виразу. Чоловіки з породи Кроу не поважали нічого, крім сили. І Ріццолі показувала йому лише силу. Поліцейські зайшли всередину. Вона знала, що він стежить за нею і ловить її реакцію на все, що вона побачить. Її постійно перевіряли, тримали під наглядом, чекаючи провалу. Знаючи, що рано чи пізно це станеться.
Він зачинив вхідні двері, і їй раптом стало незатишно в закритому приміщенні без свіжого повітря. Тепер сморід убивства посилився, наповнюючи її легені своєю отрутою. Ріццолі не виказала жодної з цих емоцій, коли увійшла до великого передпокою. Вона звернула увагу на стелю дванадцять футів заввишки і старовинний годинник, який мовчав. Бікон-Гілл завжди був районом її мрії, місцем, де вона оселилася б, якби виграла в лотерею або — якщо мріяти, то з розмахом! — якби вийшла заміж за Справжнього Чоловіка. І саме таким був би будинок її мрії. Але її вже зараз вразила моторошна подібність між цим місцем і будинком Їґерів. Гарний будинок у гарному районі. І запах смерті в повітрі.
— Сигналізація не спрацювала, — сказав Кроу.
— Її вивели з ладу?
— Ні. Жертви її просто не ввімкнули. Можливо, не знали як, бо це не їхній будинок.
— А чий?
Погортавши свій записник, Кроу зачитав:
— Власник — Крістофер Гарм, шістдесят два роки. Біржовий трейдер на пенсії. Член ради Бостонського симфонічного оркестру. На літо поїхав до Франції. Запропонував Гентам скористатися його будинком на час їхнього турне.
— Якого турне?
— Вони обоє — музиканти. Прилетіли тиждень тому з Чикаґо. Каренна Гент — піаністка. Її чоловік Александр грав на віолончелі. Сьогодні в них мав бути останній виступ у концертному залі Симфонічного оркестру.
Ріццолі не могла не помітити, що Кроу говорить про жінку в теперішньому часі, а про чоловіка — в минулому.
Під шурхіт власних бахіл по дерев’яній підлозі вони пройшли через великий передпокій на звук голосів. Коли Ріццолі опинилася у вітальні, вона не одразу помітила тіло — його затулили Сліпер і Фрост, які стояли спиною до неї. Натомість вона побачила вже знайомий страшний літопис на стінах: численні криваві зиґзаґи артеріальної кровотечі. Напевно, вона виказала себе, різко втягнувши повітря, бо Фрост зі Сліпером одночасно озирнулися. Вони відступили, і Ріццолі побачила доктора Айлс, яка сиділа навпочіпки біля жертви.
Александр Гент прихилився до стіни, мов сумна маріонетка, відкинувши назад голову і відкривши рану на горлі. «
— Евелін Петракас, працівниця концертної зали, приїхала по них близько шостої, щоб відвезти на концерт, — сказав Кроу. — Вони не відчиняли двері. Тоді вона виявила, що тут не замкнено, і увійшла, щоб дізнатися, чи з ними все гаразд.
— На ньому піжамні штани, — зауважила Ріццолі.