Тесс Герритсен – Асистент (страница 32)

— Як думаєте, убивця той самий? — запитав він у неї.

— Так.

— «Краймскоп» не зафіксував сперми.

— Може, цього разу він був охайнішим.

— Або не ґвалтував її, — припустив Корсак. — І саме тому обійшовся без чашки.

Ріццолі дратував сморід. Вона обернулася до вікна і замахала рукою, щоб розігнати дим.

— Убивство не відбувається за чітким сценарієм, — сказала вона. — Кожна жертва реагує по-своєму. Це театр двох акторів: убивці й жертви. Від них обох залежить розв’язка. Доктор Їґер був набагато вищим і дужчим за Алекса Гента. Можливо, убивця відчував потребу контролювати Їґера, тому використав порцеляну як запобіжну систему. А з Гентом це не знадобилося.

— Не знаю, — озвався Корсак, струшуючи попіл за вікно. — Із цією чашкою — це таке хитровикручене збочення. Ніби його автограф. Він би від нього не відмовився.

— Усе решта збігається, — зазначила Ріццолі. — Забезпечене подружжя. Чоловіка зв’язали і посадовили біля стіни. Жінку викрали.

Вони замовкли, їм обом спала одна й та сама похмура думка: «Жінка. Що він зробив із Каренною Гент?»

Ріццолі вже знала відповідь. Хоча фото Каренни скоро з’явиться на телеекранах по всьому місту з проханнями про допомогу в громадськості, хоча бостонська поліція перевірятиме кожне телефонне повідомлення і відстежуватиме кожну помічену тут темноволосу жінку, Ріццолі вже знала, чим усе закінчиться. Це відчуття лежало холодним каменем у животі. Каренна Гент була мертва.

— Тіло Ґейл Їґер викинули приблизно за два дні після її викрадення, — заговорив Корсак. — А тепер у нас… Минуло приблизно двадцять годин після нападу на подружжя.

— «Стоні Брук», — сказала Ріццолі. — Він віднесе її туди. Я посилю нагляд. — Вона поглянула на Корсака. — Ви все ще думаєте, що Джої Валентайн із цим якось пов’язаний?

— Я над цим працюю. Він нарешті дав мені зразок своєї крові. ДНК встановлюють.

— Думаєте, убивця дав би вам своє ДНК? Ви все ще стежите за ним?

— Стежив. Поки він не написав заяву, що я його переслідую.

— А ви його переслідували?

Корсак розсміявся, видихнувши хмару диму.

— Якщо дорослий чоловік ловить кайф від посипання пудрою мертвих бабусь, то немає нічого дивного в тому, що він від будь-якого мого вчинку вищав, мов дівчисько.

— А як вищать дівчата? — роздратовано огризнулася Ріццолі. — Як хлопці чи по-іншому?

— Господи! Не чіпляйтеся до слів, як ці дівулі, які ліфчики палять на вулицях. У мене дочка вічно в щось таке вляпується. А потім у неї гроші закінчуються. І вона приходить до свого тата, свинюки й шовініста, і скиглить, щоб він їй допоміг. — Корсак раптом сів прямо. — Ви гляньте, хто до нас завітав.

Чорний «лінкольн» припаркувався по той бік вулиці. Ріццолі побачила, як Гебріел Дін вийшов із машини. Його доглянуте атлетичне тіло було наче фото з глянцевого журналу. Він постояв, роздивляючись фасад із червоної цегли, а потім підійшов до патрульного, який охороняв територію, і показав йому жетон.

Поліцейський пропустив його під стрічку.

— Зверніть на це увагу, — сказав Корсак. — Мене це просто бісить! Отой самий коп змусив мене стовбичити на вулиці, поки ви не вийшли. Ніби я — вуличний роззява. А Діну достатньо помахати своїм чарівним жетоном і сказати «федеральний, блін, агент» — і в нього все в шоколаді. Якого біса його пропустили?

— Може, тому що він спромігся заправити сорочку?

— А, ну так. Ніби якби я був у гарному костюмі, у мене б усе вийшло! Та ні. Це все від того, як він налаштований. Ви лишень подивіться. У нього вигляд такий, ніби світ йому належить.

Ріццолі спостерігала за Діном, який елеґантно балансував на одній нозі, натягуючи бахіли. Потім він сунув свої довгі руки в рукавички, наче хірург, який готується до операції. Так, усе залежить від того, як ми налаштовані. Корсак був агресивний борець, який чекає від світу стусанів. Звісно, так і ставалося.

— Хто його сюди викликав? — запитав Корсак.

— Не я.

— Але він просто взяв і приїхав.

— Він завжди приїжджає. Хтось тримає його в курсі. Це не копи з моєї команди, а хтось вищий.

Ріццолі знову поглянула на двері. Дін увійшов усередину, і вона уявляла собі, як він стоїть у вітальні й роздивляється плями крові. Читає по них так само, як інші читають звіт. Яскравий сплеск, відірваний від людини, яка його породила.

— Знаєте, я думаю ось про що, — сказав Корсак. — Дін з’явився лише за три дні після нападу на Їґерів. Уперше ми побачили його в «Стоні Брук», коли знайшли тіло місіс Їґер, правильно?

— Правильно.

— То чого ж він так забарився? Ми ще думали днями про те, чи не встряли Їґери в якусь халепу, через яку їх стратили. Якщо вони вже були на радарах федералів, наприклад під наглядом чи під слідством, то федерали з’явилися б тієї ж миті, коли прирізали доктора Їґера. Але вони чекали три дні. Що ж їх врешті привело до цієї справи? Чим вони зацікавилися?

— Ви заповнювали звіт для ПЗНЗ?

— Так. Чорт забирай, годину в ньому колупався. Сто вісімдесят дев’ять запитань. Збочена хрінь типу «Чи було відкушено якісь частини тіла? Які предмети було запхано в які отвори?» Зараз я маю заповнити ще один звіт по місіс Їґер.

— А ви просили консультації психолога-криміналіста?

— Ні. Немає сенсу в тому, щоб якийсь психолог із ФБР казав мені те, що я й так знаю. Я лише виконав свій обов’язок і надіслав звіт ПЗНЗ.

Йшлося про Програму запобігання насильницьким злочинам — базу даних ФБР, у якій було зібрано описи насильницьких злочинів. Поповнення цієї бази потребувало участі правоохоронців, які через виснаження і навантаження часом навіть не намагалися заповнювати довгі опитувальні форми.

— Коли ви надіслали звіт? — запитала вона.

— Одразу після огляду тіла доктора Їґера.

— І коли з’явився Дін? Наступного ж дня.

— Думаєте, саме це його привело сюди? — запитав Корсак.

— Може, ваш звіт їх наполохав.

— І що в ньому могло привернути увагу?

— Не знаю. І Дін нам явно не скаже.

11

Джейн Ріццолі не належала до любительок класичної музики. Її смаки обмежувалися колекцією простих для сприйняття дисків. А ще вона два роки грала на трубі в шкільному оркестрі. Лише вона і ще одна дівчинка обрали цей інструмент. Джейн він привернув тим, що звучав голосніше за всі інші, соковито й буйно, а не так, як безхарактерні кларнети чи веселенькі флейти, на яких грали інші дівчата. Ні, Ріццолі хотіла, щоб її почули, тому сиділа пліч-о-пліч із хлопчиками, які теж грали на трубі. Вона любила видобувати з інструмента звуки.

Однак, на жаль, надто часто не втрапляла в ноти.

Після того як батько вигнав її вправлятися на заднє подвір’я, а потім сусідські собаки почали вити на знак протесту, вона нарешті покинула трубу назавжди. Навіть вона визнавала, що голий ентузіазм і сильні легені не можуть компенсувати фантастичну бездарність.

Відтоді музика означала для неї не набагато більше, ніж білий шум у ліфті чи калатання басових нот в автомобілях на вулиці.

Ріццолі була всередині концертної зали на розі Гантінґтон і Масс Ейв лише двічі за все життя, і обидва рази у складі екскурсійної групи старшокласників, яких приводили послухати репетиції Бостонського симфонічного оркестру. 1990 року було додано крило Коен. Цей зал Ріццолі ніколи ще не відвідувала. А тепер вони з Фростом увійшли в нове приміщення, і вона була здивована тим, який там сучасний інтер’єр. Це була вже не та скрипуча й темна будівля, яку пам’ятала з дитинства.

Вони показали посвідчення немолодому охоронцеві, який, клацнувши своїми кіфозними хребцями, сів трохи пряміше, упевнившись, що ці двоє відвідувачів прийшли з відділу розслідування вбивств.

— Ви в справі Гентів? — запитав він.

— Так, сер, — сказала Ріццолі.

— Який жах! Просто жах. Я бачив їх минулого тижня, коли вони щойно приїхали в Бостон. Вони зазирнули сюди подивитися залу. — Він похитав головою. — Таке миле подружжя.

— Ви були на чергуванні того вечора, коли вони виступали?

— Ні, мем. Я тут працюю лише вдень. О п’ятій маю їхати забирати дружину з денного стаціонару. Вона потребує нагляду двадцять чотири години на добу. Забуває газ вимкнути і таке інше… — Раптом урвавши, він почервонів. — Гадаю, ви тут не для того, щоб мої балачки слухати. Ви до Евелін?

— Так. Де її кабінет?

— У кабінеті її немає. Кілька хвилин тому я бачив, як вона пішла до концертної зали.

— Там репетиція?

— Ні, мем. Тут зараз міжсезоння. Наш оркестр поїхав у Тенґлвуд на літо. А тут лише декілька гастролерів.

— То ми можемо пройти просто до концертної зали?

— Мем, ви маєте посвідчення. Я так розумію, що ви можете пройти куди завгодно.